Гіммлер уповільнив крок, пройшовши вздовж першої шеренги, десь посередині її зупинився. Лагерфюрер давав йому пояснення: яка категорія в’язнів утримується в цьому блоці, звідки вони прибувають. Гіммлер слухав мовчки і, здавалося, зовсім байдуже. Гесс зокрема сказав, що раніше тривалість карантинного утримання в’язнів становила шість місяців, а зараз не більше шести тижнів: це пояснюється тим, що арбайтскоманди частіше потребують поповнення на місце тих, хто вибув. Далі він поскаржився, що й при цьому адміністрація табору ледве встигає пропускати в’язнів через карантин навіть за умови, що значна частина прибулих, як правило, піддається «особливій обробці». Під цим умовним терміном малося на увазі знищення цілих ешелонів. Мерзенні правителі Третього рейху не любили називати речі своїми іменами, а завжди вдавалися до кодів, шифрів, символів на зразок: «Остаточне вирішення», «Особлива обробка», «Кампанія Рейнгардт» тощо.

— Чим займаються гефтлінги, перебуваючи на карантині? — спитав Гіммлер.

— Їх привчають до дисципліни й порядку. Крім того, ми прищеплюємо їм любов до праці і взагалі перевиховуємо. В цьому відношенні наші кадри мають великий досвід,— усміхаючись, мовив Гесс.— Крім того, під час карантину ми відсіюємо фізично кволих, нездатних до інтенсивної праці. Фізично сильних вливаємо в арбайтскоманди, а кволих лікуємо. Селекцією займається комісія на чолі з лікарем Менгеле, а лікуванням — Молл. Карантинники одержують половинну норму харчування.

— Це правильно,— пожвавішав Гіммлер і далі спитав: — А де Менгеле?

— Я тут, пане рейхсфюрер! — озвався один із есесівців, що йшли у хвості свити, і молодцювато підбіг до Гіммлера.

Про Менгеле я чув дуже багато. Його боялися, як вогню. На мій подив, зовнішність цього ката зовсім не в’язалася з тим, що про нього розповідали. У таборі Менгеле займався «селекцією», а просто кажучи — вибраковував хворих і слабосилих в’язнів, як вибракову-ють худобу, і посилав їх у розпорядження Молла для «лікування», тобто для знищення в газових камерах і спалення в крематоріях. Менгеле проводив над живими людьми свої бузувірські досліди: стерилізував жінок, дівчат і навіть дівчаток аж до немовлят включно, кастрував чоловіків і хлопчиків, робив пересадку залоз, спинного і черепного мозку, робив резекції здорових шлунків, трепанації черепів, вводив у кров заразні бактерії і збудники епідемій, випробовував на людях різні отрути і нові, ще не перевірені препарати.

Знаючи від підпільників, чим займався Менгеле, я сподівався побачити страхітливу потвору, вовкулаку, що смокче кров із живих людей, а побачив високого, стрункого, симпатичного на вигляд чоловіка, ще молодого, схожого на актора. У нього було випещене обличчя з приємними і правильними рисами і дуже виразні, гарні очі. Перед ним бліднув навіть дженджуристий Ауфмейєр. Зовні Менгеле справляв враження порядної, культурної і добре вихованої людини. Певна річ, тоді я не міг знати, що через чотири місяці мені доведеться ближче познайомитися з цим нелюдом, який під час чергової «селекції» пошле мене «лікуватися» до трупожера Молла.

— Вам не здається,— звернувся до Менгеле Гіммлер,— що багато карантинних в’язнів потребують вашої пильної уваги і лікування?

— Цілком з вами згоден, пане рейхсфюрер,— відповів Менгеле.

— То в чому ж річ?

— Я не встигаю. Таборів багато, контингент гефтлінгів великий, а комісія одна. У мене тільки три помічники: Клейн, Кеніг і Тіло. Ми й так працюємо до знесилення.

— Плювати я хотів на комісію. Тут не треба бути й лікарем, щоб бачити, хто потребує медичної допомоги.

Обюрократилися, не вмієте працювати. Вас четверо. Візьміть кожен на допомогу собі по есесівському офіцеру та по одному писареві — це вже чотири комісії. За кілька годин можна оглянути десять тисяч в’язнів. Ви зрозуміли мене?

— Все зрозуміло! — відповів Менгеле, не виказуючи при цьому жодного страху перед грізним рейхсфюрером, більше того, він дивився на Гіммлера насмішкувато й лукаво.

Гіммлер пішов далі вздовж строю, туди, де на лівому фланзі стояв я. У мене від хвилювання закололо в серці. І справа тут не тільки в тому, що я був «мічений» і міг звернути на себе увагу. На відміну від інших в’язнів на мені була новісінька, гарно зшита і підігнана по мені форма, а на ногах замість дерев’яних гольцшугів були шкіряні черевики. Це так постаралися Ганс і Антонович. Як я вже казав, зовнішній вигляд в’язня в німецьких таборах відігравав неабияку роль. Гефтлінга, що вмів «організовувати», пристосовуватися до жахливих умов, дрібне табірне начальство навіть поважало, і, навпаки, доходяг мали за сміття, яке тільки й придатне, щоб спалювати його в крематоріях. Саме тому Антонович і Ганс потурбувалися про мій зовнішній вигляд — одягли, взули, постригли. Але ж я не знав, як подивиться на це Гіммлер, через те й потерпав. А раптом він спитає, чому цей гефтлінг, та ще й штрафник, одягнений краще за інших? А тут ще й три пальці моєї правої руки були перев’язані чистим бинтом, що теж могло впасти в око начальству, яке чудово знало, що в’язням медичну допомогу в Освенцімі не подають.

Я почував себе так, наче потрапив у капкан, з якого не було порятунку. За мить відчув на собі колючий погляд Гіммлера і вирішив: що буде, те й буде, і сміливо глянув йому в очі. Гіммлер заговорив. З перших його слів я зрозумів, що мова йде про мене. Знаючи, що в цю критичну мить мене може врятувати тільки спокій, я постарався затамувати хвилювання.

— Спитайте цього росіянина, за що він потрапив у штрафники,— сказав Гіммлер, звертаючись до офіцера, котрий стояв поруч і тримав руку на розстебнутій кобурі пістолета.

З досвіду я знав, що заперечувати свою провину — значило озлобляти фашистів, ставити під сумнів їхнє право карати. Вирішую грати роль наївного простака, який «розкаявся» за помилки, зроблені через молодість і недосвідченість.

Тим часом офіцер-перекладач добірною російською мовою повторив запитання Гіммлера. Для мене було б краще удавати, що я не розумію по-німецьки, і користуватися послугами перекладача — принаймні я мав би час для обдумування своїх відповідей. Але, з другого боку, уже те, що я знаю німецьку мову, може викликати позитивну реакцію.

— Дякую вам, пане штурмбанфюрер, не звольте утруднювати себе, я знаю німецьку мову,— сказав я перекладачеві по-німецьки і далі звернувся до Гіммлера.

— Пане рейхсфюрер, дозвольте відповісти на ваше запитання?

Гіммлер здивовано ворухнув бровами і навіть трохи вибалушив очі:

— Ти мене знаєш?

— Вас знає вся Німеччина! — не кліпнувши оком, випалив я.

— Кгм...— Гіммлеру не вдалося стримати усмішку.— А звідки ти знаєш німецьку мову?

— Вивчав у таборах, бо дуже сподобалась мені.

— Похвально, похвально...—сказав Гіммлер, і його непроникне, камінне обличчя пожвавішало.—Ну, а чому ж ти, такий свідомий робітник, потрапив в Освенцім?

— Я тікав з Німеччини.

— Ти тікав з Німеччини? — здивувався Гіммлер.

— Тікав.

— Чого? Не захотів працювати?

— Ні. Працював я добре, і німецькі майстри були задоволені мною, але мене погано годували, і я втік, сподіваючись знайти краще місце й гарні харчі...

За табірними правилами начальству треба відповідати голосно й чітко. Так я й робив.

Гіммлер і вся свита з Інтересом слухали мої відповіді, а наш блокфюрер Ауфмейєр стояв блідий як стіна. Мабуть, дуже хвилювався, боячись, що я бовкну про золотий обруч з дорогоцінними каменями. Перед Гіммлером тремтіли коліна навіть в есесівських генералів, а про колишнього кримінального злочинця, що вибився в офіцери, нічого й говорити. Досить Гіммлеру ворухнути пальцем, щоб з Ауфмейєра і попіл розсіяли. Але я не був ликом шитий і розумів, що спроба викрити Ауфмейера закінчиться тим, що і мене, і всіх свідків цього викриття, тобто дві тисячі в’язнів блока, Гіммлер накаже розстріляти. Він ніколи не потерпів би ганьби есесівського офіцера, яка темною плямою упала б на війська СС.

Ці думки вихором промчали в моїй голові.

Праворуч од Гіммлера стояв генерал із потворним асиметричним обличчям. Це був Кальтенбруннер. Поруч стояв Шелленберг. Ліворуч од Гіммлера був Рудольф Гесс, а біля нього штандартенфюрер з обличчям непорочної діви. До нього й звернувся Гіммлер: