...Напередодні війни комсомолці з села Шульгівка, що на Дніпропетровщині, Ганні Кіт не було й шістнадцяти років. Дівчина вчилася, мріяла, готувалася вступити в самостійне життя. Але прийшли фашисти, накинули на щасливе Ганнине життя чорний саван смерті. Та не здалися на милість окупантів Ганнусині земляки. Хто пішов у партизани, хто лишився в підпіллі. Її батько очолив партизанську групу, а сама вона стала зв’язківцем у партизанів. Дівчину вистежили, схопили і кинули в табір для відправки в Німеччину. Спершу мордували в гестапівській тюрмі в Кракові, потім послали в так званий «робочий табір» ЛП-17, в’язнів якого змусили будувати підземний секретний завод. Тут Ганнуся стала бійцем руху Опору. Ризикуючи життям, викрала з канцелярії табору секретну документацію будівництва і передала її підпільникам — радянським військовополоненим. Два місяці допитували гестапівці дівчину, залякували, катували, намагаючись витягти з неї зізнання. Витримавши всі тортури, юна підпільниця не сказала жодного слова, не виказала товаришів. Гестапівський трибунал. За столом сидять судді — три гестапівські офіцери і перекладач. Один з офіцерів зажадав для підпільниці смертної кари. Другий висловився за те, що молоду здорову дівчину краще послати «на перевиховання» в Освенцім. Так і зробили.
В Освенцімі Ганнусю вже загнали в газову камеру, з якої вона чудом вискочила за кілька хвилин до газації. Потім карантинний блок. Там вона захворіла на тиф. Од смерті одволали підпільники і землячка Марія Решетняк. Невдовзі познайомилася з одеситкою Іриною, комсомолкою, парашутисткою. Знайомство одразу ж переросло в міцну сердечну дружбу. Вирішили тікати. Саме склалися й сприятливі для втечі обставини: дівчат послали на роботу в команду, яка працювала на полях одного німецького поміщика поблизу табору. До втечі готувалися ретельно, обережно. Дістали голку, чорну туш. Свій освенцімський номер на руці 40514 Ганна переробила на слово Новіна. Переробила своє клеймо й Ірина. Дістали тютюну, щоб посипати слід. Усе було готове до втечі.
Помітивши, що під час обідньої перерви есесівська охорона не так ретельно пильнувала, дівчата, вибравши слушну нагоду, югнули в кущі, підповзли до річки, перепливли її і зникли в чагарах.
Їм пощастило обминути всі пастки, подолати всі перепони. Так вони дісталися до Кракова. Тут їм розповіли, що Радянська Армія вже недалеко і німці-колоністи уже тікають із своїх маєтків. На всякий випадок дівчата запам’ятали прізвище одного такого поміщика, який нещодавно виїхав у Німеччину. Скоро це знадобилося. Коли їх схопила поліція, вони сказали, що працювали в такого-то поміщика і що він виїхав, залишивши їх напризволяще. Знову краківська тюрма. Тут вони зустріли Валю Орлянську, яка розповіла, що радянська авіація вщент розбомбила секретний завод, креслення якого Ганнуся Кіт свого часу передала підпільникам.
Почалися нові поневіряння по тюрмах і таборах. У варшавській тюрмі Ганнусю розлучили з вірною подругою Іриною. Равенсбрюк. Оранієнбург. Під час бомбардування Ганнуся і її нова подруга Раїса Скоробагатова втекли і сховалися в очереті, що ріс на торфових болотах. Там вони й діждалися своїх визволителів — радянських солдатів...
Нині Ганна Платонівна Кіт живе в Москві. Вона член радянського Комітету ветеранів війни. Пережите не зломило її. Тільки шрами на тілі нагадують про страхітливі гітлерівські катівні.
Такою є коротка історія легендарної Ганнусі, безприкладний подвиг якої надихав нас, освенцімських в’язнів, на боротьбу з фашизмом. Земний уклін тобі, мужня донько України! В часи страшного лихоліття ти не здалася на милість супостатів, а, виявивши нездоланну силу духу й велику мужність, боролася й перемогла. Ти заслужила довічну шану й любов нашого народу...
Статут нашої підпільної організації, прочитаний Жорою, вміщався на чвертці звичайного аркуша паперу. Його написав дрібним, як мак, але надзвичайно чітким і красивим почерком художник Андрюша, юнак з Київщини. Те, що він пережив у гітлерівських концтаборах, тепер здається неймовірним, фантастичним.
Народився Андрій Тимофійович Клименко в 1922 році в селі Помоклі, Переяславського району, Київської області в селянській родині. Ще в дитинстві захопився малюванням, мріяв стати художником. Напередодні війни Клименко учився в артилерійському училищі. Почалася війна, курсант-артилерист пішов на фронт. Брав участь в обороні Києва, пізніше воював на Полтавщині, Сумщині. Поранення. Контузія і полон.
З полону дев’ятнадцятирічний комсомолець кілька разів тікає, але щоразу невдало. Його вивозять в Німеччину. Він і звідти тікає. Пройшов мало не всю Німеччину, Польщу, переплив уночі річку Сян і тільки вийшов з води на берег, потрапив у лапи патруля німецької військової частини. На допиті сказав, що втік з ешелону. Його відправили в поліцію. Там юнака роз-дягли і побачили на тілі сліди свіжих поранень. Отже, фронтовик, та ще й утікач, небезпечний ворог рейху. Закували в кайдани і привезли в жешувську тюрму, звідти —в тарнівську. Тут, у камері смертників, Андрій познайомився з поляком Казимиром, закутим у подвійні кайдани. Причому ножні й ручні кайдани гестапівці з’єднали таким коротким ланцюгом, що бідолашний поляк весь час був згорблений.
Казимир, у минулому майор, льотчик польської армії, здійснив відчайдушний подвиг. Досконало володіючи німецькою мовою, він роздобув документи фольксдойче і влаштувався працювати техніком на німецькому аеродромі в районі Варшави. Коли випала слушна нагода, Казимир захопив літак, піднявся в повітря і взяв курс на Радянський Союз. У районі Білостока його посадили німецькі винищувачі.
Після допитів у гестапо обличчя Казимира стало суцільною кривавою раною. Це було в квітні 1943 року.
Через кілька днів Клименка відправили в краківську гестапівську тюрму. В Освенцім його привезли на день пізніше, ніж мене. Андріїв освенцімський номер усього на 230 одиниць більший від мого (131391). Виявляється, він бачив, як мене під ескортом озброєних до зубів мотоциклістів привезли в краківську тюрму.
В Освенцімі Андрій став членом підпільної організації. Він мав при собі огризок чорного олівця, якого проніс крізь тюрми й обшуки, ховаючи під язиком. Цим олівцем він і написав наш статут. Цим олівчиком він написав потім десятки записок і листів до жінок-підпільниць у Біркенау.
Після того як Андрій Клименко відбув карантин у блоці 2-А, підпільний центр у липні 1943 року перевів його в блок № 4. Тут він познайомився з Ернестом Бургером, подружив з ним. За завданням підпільного центру Ернест Бургер працював тоді писарем блока. Під його керівництвом Клименко писав і розмножував зведення Радінформбюро, антифашистські листівки. За вказівкою Бургера він створив підпільну групу для виконання особливо відповідальних завдань. До неї ввійшли Федір Іванов, Андрій Буцик, Григорій Перехода, Федір Скиба, чех Карел Кемпка та поляк Матіас Завіші. Група чимало зробила для «організації» медикаментів, продуктів харчування, одягу та взуття.
У вересні 1943 року підпільників з цієї групи розсіяли по різних арбайтскомандах. Кожен із них одержав завдання центру створити підпільні групи на новому місці. Клименка послали у команду «Рольваген», де в’язнів використовували замість коней — по 10-15 чоловік запрягали в одного воза й примушували возити вантажі із залізничної станції на освенцімські склади. За короткий час Клименко побував у багатьох командах і секторах Біркенау, встановив зв’язок з підпільними групами команд «Гартнерайрайско», «Канада», «Ландвіршафт» та особливо з групою команди «Фольгаз», яка працювала на будівництві хімкомбінату.
Працюючи в команді «Рольваген», Клименко, крім функцій зв’язківця, виконував ще й завдання по «організації» продуктів для підпільників, хоч це пов’язано було із смертельним риском. Запідозрених у крадіжці продуктів есесівці негайно розстрілювали або й вішали.
Одного разу Ернест Бургер сказав Клименкові: «Андрію, у табір привезли поляка, який нібито захопив літак і спробував утекти на ньому в Радянський Союз. Чи не той це Казимир, з котрим ти познайомився в тарнівській тюрмі? Сходи-но в дванадцятий блок — він зараз там».
