Мабуть, уже ніхто й ніколи не дізнається, скільки жінок пройшло через Освенцім. Відомо тільки, що за чотири з половиною роки функціонування Біркенау їх знищили близько мільйона. Про пекельні муки, про нелюдські страждання жінок у таборі знищення Аусшвітці у нас ще не написано жодної книги, не створено жодного кінофільму. Тим часом становище жінок у цьому страхітливому комбінаті смерті було набагато гіршим, ніж становище чоловіків, коли врахувати, що більшість жінок привозили в Освенцім разом з дітьми. Не важко уявити, як краялося серце матері, коли в неї силоміць забирали діток, часто на її очах обливали бензином або кидали в страхітливі «смоляні ями» і живцем спалювали, а її після цього ще й посилали на каторжні роботи, де з неї висотували всю мускульну силу, щоб і саму потім спалити в крематорії. Дантівські картини пекла бліднуть перед картинами новітнього пекла — Освенціму. Важко навіть повірити, що цивілізовані люди, які називали себе «вищою расою», могли чинити такі криваві бузувірства.
Вже коли вийшла у світ ця книга, я одержав від читачів тисячі схвильованих листів. Серед них були й листи від колишніх освенцімських в’язнів, які чудом залишилися живі. Я сам випив до дна чашу освенцімських мук, і мене вже нічим не можна ні здивувати, ні вразити. І все одно я не міг спокійно читати листа колишнього в’язня Освенціму, колгоспниці з села Лебедин, Шполянського району, Черкаської області Рудас Ольги Іванівни.
Народилася Ольга Іванівна в тому ж селі Лебедин 7 липня 1926 року в родині селянина-середняка Криська Івана Михайловича. Ольга була сьомою дитиною в родині. Її батько був одним із організаторів колгоспу в рідному селі. Працював бригадиром рільничої бригади, а перед самою війною — заступником голови колгоспу. Ольга ходила до місцевої школи, вчилася на «відмінно», мріяла про Київський університет, але встигла закінчити тільки вісім класів. Далі надамо слово самій Ользі. Безхитрісна, проста розповідь її — це вражаюче документальне свідчення про криваві злочини фашизму.
«31 липня 1941 року фашисти окупували наше село. Відправляючи колгоспне майно І худобу за Дніпро, батько не встиг евакуюватись і залишився в окупації... 24 січня 1942 року його заарештувало гестапо, а через два місяці розстріляли. Йому було тоді п’ятдесят два роки...
Весною 1942 року почалися так звані «набори» робочої сили в Німеччину. 17 травня 1942 року схопили мою старшу сестру Настю, а 30 травня забрали й мене. А мені ж було тоді неповних шістнадцять літ... Півроку працювала в одного австрійського бауера. Я не могла змиритися з становищем рабині і в листах до шкільних подруг, які теж були в Австрії, виливала свою душу, свою ненависть до фашистів. Один з таких листів перехопило гестапо. 27 листопада 1942 року мене посадили в тюрму м. Новий Відень. Та, як то кажуть, наскочила коса на камінь. Я не скорилась. Почалися митарства по німецьких тюрмах. Відень, Брно, Шонберг, Бреслау...
Побої, знущання... Моя затятість і нескореність привели мене в табір смерті Освенцім. Це було 20 лютого 1943 року.
Із станції Освенцім нашу колону гнали сім кілометрів. Ще здалеку ми побачили високий димар, з якого валував густий чорний дим, побачили яскраво освітлену дротяну огорожу і сторожові вишки. Перша думка була, що це якийсь військовий завод, який так пильно охороняють, а нас везуть сюди працювати. Ми й гадки не мали, яке це страшне місце.
Після реєстрації на лівій руці в мене викололи номер 36096. А коли обстригли коси, я зрозуміла, що тут мені й кінець.
Нас роздягли догола і загнали в душову. З душових воронок текла крижана вода. Ми не хотіли купатися в ній. Німкені при допомозі палиць загнали нас під цей душ. Після «купання» видали смугасті плаття і дерев’яні гольцшуги на ноги. Відтепер ми стали в’язнями фраулагеря Біркенау, сектора Б, блок 14.
Усередині блок ділився цегляними перегородками на чотири штуби. У штубах у два ряди стояли двоярусні нари. Відстань між нарами першого і другого ярусів була 70-80 см, так що сидіти на нарах можна було тільки пригнувши голову. Нари ділилися на осередки — своєрідні конури 1,5 на 1,5 метра. Оскільки в Біркенау безперервно прибували транспорта з в’язнями, блоки завжди були переповнені. В них заганяли по тисячу й більше в’язнів. Через це в одній конурі спало шість-сім жінок. Троє-четверо головами в один бік і троє в другий, тобто спали «валетом». А що одягу й білизни місяцями не міняли і скупатися не було де, то неважко уявити, який сморід і задуха стояли в штубі ночами... А бувало й так: прокидаєшся вночі від холоду. Біля тебе лежить задубілий труп...
Два тижні нас витримували в карантині — хто виживе. А виживав мало хто, бо дизентерія й освенцімські харчі — раз у день бруквяна юшка і маленький шматочок чорного, спеченого наполовину з тирсою хліба — косили мало не всіх підряд... Тих, що помирали, одразу ж заміняли іншими. І так без кінця. Про плинність в’язнів можна було судити з того, як швидко зростали порядкові номери. У травні місяці я зустріла своїх односельчанок Канаву Цезарину Йосипівну і Скомердяк Катерину Григорівну. У них були вже номери 65763, 65764. Катя померла восени 1943 року, а Цезарина випадково вижила й повернулася в рідне село.
Після відбуття карантину тих, хто вижив, перевели в блок № 19, де утримувалися переважно наші радянські жінки — росіянки, українки, білоруски. Блокельтестером, тобто блоковим старостою, в нас була польська єврейка Едіт, штубовими — польські фольксдойче, які знали німецьку мову. Староста Едіт і її прихвостні жили розкошуючи. У них було все, чого тільки душа забажає. Я сама бачила, як, роздягнувшись догола, Едіт ніжилась на тапчані проти сонечка, а холуї розтирали її тіло кремами і робили масаж. І це тоді, коли в блоці від побоїв, голоду й антисанітарії щодня помирали десятки в’язнів.
Лагерельтестером весь час була фольксдойче Стеця з польок. І зараз, як живу, бачу її перед очима: сухорлява, чорноволоса, висока на зріст, ходила в чорному атласному халаті. Ох і злюща ж була! Майже не розлучалася з батогом, сплетеним із волових жил, і часто так знічев’я періщила ним усіх підряд. Недарма її прозвали Тигрою.
Обер-капо табору була німкеня Леопольдіне, також із в’язнів. Мала чоловічу сутулу статуру і кінське обличчя. Ця не випускала з рук гумової палиці і постійно курила люльку. За кровожерність ми прозвали її Дядьком Левом.
Пам’ятаю ще оберштурмфюрера Шварца. Це був розгодований кабанюра з червоною м’ясистою пикою і товстою шиєю, яка зрослася з підборіддям. Він нас називав російськими свиньми, а ми його — Чорним Кабаном. Знала і коменданта табору рудого Геслера, в якого з-під високого козирка хижо блимали шулікуваті очі. Обидва були катюгами з катюг.
Німці хизувалися своєю любов’ю до чистоти, а нас примушували жити в жахливих умовах. Досить сказати, що на початку 1943 року в усьому секторі В-І було тільки два крани з водою. Води не вистачало не те щоб умитись, а навіть напитися. Біля цих кранів завжди товпились тисячі в’язнів. За кухоль води давали пайку хліба. А та вода текла з залізної іржавої труби. Якщо її поставити на годину в посудині, то вона ставала червоно-рудою, на її поверхні утворювалися якісь олійні плями. Напившись такої води, багато хто хворів або й помирав.
Нас заїдали блохи і воші. У липні 1943 року, коли почала поширюватися епідемія тифу, по блоках провели ентлаузунг, «одвошивлення», як казали в’язні. Із штуб повикидали матраци й ковдри. Їх разом з нашим одягом забрали в дезинфекцію. Нас голих погнали в лазню, а потім загнали в інший, уже оброблений хімікатами блок, і тримали там голих півтори доби. У приміщенні після дезинфекції дуже смерділо хлорним вапном і ще якимсь хімікатом. Ми лежали на голих нарах і задихалися. До горла підступала нудота, з очей текли сльози, паморочилась голова. Багато жінок учаділи й померли. Уранці під час аппеля переписали їхні номери і відправили в блок № 25, який був трупарнею; його ще називали «доходилівкою», бо туди заганяли остаточно виснажених, але ще живих в’язнів і тримали там без їжі й води по кілька діб, після чого відправляли в крематорій. Нас перевели в сектор А, блок 13.
