— Я влітку пастиму його,— кажу бабусі.

— Авжеж, пастимеш, внучку,— відповідає вона і ніжно гладить мою голівку.

...Погожий вересневий ранок. Я гордо крокую вулицею села. За плечима в мене справжній ранець із книжками й зошитами, в руках великий букет квітів. Я йду до школи. А на душі і лячно, і радісно. Ось ми з мамою підходимо до вчительки. Я чомусь дуже соромлюся і весь паленію, коли вона звертається до мене.

У класі повно квітів — на вікнах, на столі учительки, на шафі, на партах. Клас схожий на барвисту клумбу квітів, з якої виглядають дитячі голівки. «Діти,— звертається до нас учителька,— я вас учитиму. Звати мене Валентина Петрівна...» Я підводжу очі. Тільки тепер помічаю, що волосся у вчительки світле, хвилясте. А голос ласкавий, співучий... От тільки ніяк не збагну чим, але вона схожа па мою матір, також учительку.

Чарівний сон сполохав вигук кало:

— Антретен!^[42]Залунали ненависні удари об рейку, й одразу зникло чаклунство, зникли милі серцю картини дитинства.

Тут — Освенцім, ферніхтунгслагер...

Хочеться вовком вити...

Вирішив не вставати. Хай убивають на місці. Краще померти, ніж отак мучитись. Та, видно, мені не судилося померти й цього разу. Коли вже мала пролунати команда «приступити до роботи», на мотоциклі примчав есесівський офіцер і щось сказав начальникові нашого конвою. Не встиг офіцер від’їхати, як нас поквапливо вишикували, перерахували і повели до табору. Чого, звісно, ніхто не знав, та нас це й не цікавило. Раділи, що сьогодні так несподівано закінчилася ця страхітлива каторга. Адже кожен день, та що там день — година життя, відвойована у катів, розглядалися в’язнями як велика перемога.

На дорогу, що вела до табору, витягувалися освенцімські арбайтскоманди. Знесилені, охлялі в’язні човгали, майже не одриваючи ніг од землі, наче на лижах. Коли дивитися здалеку, то здається, пилюка повзе разом із колонами. Люди бредуть у ній, наче в тумані.

Ось довжелезна сіра стрічка виповзла на Освенцімське шосе. Ідуть гефтлінги Освенціму — раби фашизму, смертники. Чого й куди вони йдуть? Адже попереду їх чекають страждання й неминуча загибель! А вони йдуть. Тих, хто падає, пристрілюють есесівці або ж загризають видресирувані вовкодави. А решта з відчайдушною рішучістю бреде далі. Вони несуть у собі, як естафету, гнів полеглих товаришів. їх веде якась незнана сила, могутніша за інстинкт самозбереження, за жадобу життя. Ця сила— ненависть до своїх мучителів. Нараз гримнув оркестр. Табір зустрічав своїх рабів музикою. Сто музикантів-віртуозів, здавалося, в якомусь п’яному чаду виливали свої наболілі душі в звуках музики. Під ці звуки довжелезна смугаста тисячоніжка втягувалася нескінченним потоком у табір.

Ми підходимо до брами пекла. «Мютцен ап!» — лунає команда обер-капо Фріца. Одним рухом зриваємо з голів шапки. Значить, поблизу якесь велике начальство. І дійсно, ліворуч в оточенні свити стоїть сам господар табору — лагерфюрер Рудольф Гесс, розжирілий кабанюра в генеральському мундирі.

Лагерфюрера я бачу вперше, хоч чув про нього багато. Зовні він дуже схожий на коменданта Мисловіцького табору фон Боденшатца. Та, як то кажуть, далеко куцому до зайця. Проти Гесса «батечко» Боденшатц виглядав дитиною. Що то арійська порода! Важив Гесс щонайменше двісті кілограмів. Мені зроду не доводилося бачити таку почвару. Особливо вражало велетенське барилоподібне черево. Потворними ворочками висіло потрійне підборіддя. У вузеньких, глибоких щілинах неспокійно метушилися два пуголовки — маленькі очиці сталевого кольору. Його неправдоподібно кругла пика і товстелезна шия лисніли від жиру. На голові вогнем горіла яскраво-червона чуприна.

Мабуть, ніхто в світі не мав стільки прізвиськ, скільки мав їх Рудольф Гесс. Як тільки не називали його в’язні: свиноматкою, кабанюрою, бегемотом, пітоном, цистерною, бочкою, цепеліном, паровозом, лантухом із салом... А в’язні німці казали просто: гроссшвайне. Інші прізвиська характеризували його внутрішнє єство: обервішатель, генерал смерті, директор моргу, трупожер. Це був неперевершений катюга. Він ревно виконував обов’язки, покладені на нього самим рейхсфюрером Гіммлером, обов’язки обер-ката.

Широко розставивши свої слоноподібні ноги і грайливо ляскаючи по лискучій халяві гарапником, лагерфюрер стежив за рухом арбайтскоманд і їх шикуванням на аппельплаці. Біля нього із роззявленими чорними пащеками сиділи дві вівчарки завбільшки з бузівків. Гесс обводить гарапником півколо в повітрі, потім щось каже своїм офіцерам і сміється. Ті догідливо кивають йому головами й собі регочуть. Либонь, впивається катюга владою над тисячами покірних, фізично розчавлених рабів.

Лагерфюрера тішать звуки бравурної музики, яку за його наказом грає зараз табірний оркестр. Що ж, сатанинській винахідливості і витонченому садизмові Гесса міг би позаздрити сам Вельзевул. Весело апостолові смерті. Весело і його підручним, дрібнішим катам. Тут їх, як маку. В Освенцімі функціонери фашистської партії, наче дбайливі садівники, викохували садистів і вбивць.

Ліворуч від бруківки, що розтинала табір навпіл, довгатився майданчик. Там на тлі палаючого крематорію височать ряди шибениць. На фоні цієї незвичайної декорації стоїть кривавий гіммлерівський полигач Рудольф Гесс. Від задоволення він мружить очі й усміхається. Потім, наче капельмейстер величезного оркестру, рубає рукою повітря. Обриваються звуки маршу. За командою кілька тисяч в’язнів стають обличчям до лагерфюрера. Він бридливо морщиться, неквапливо запалює сигару, мружачись, випускає кільця синюватого диму. Зараз він нагадує вгодованого котяру, що, наївшись досхочу, лежить на теплому припічку і від задоволення мружить очі. Якусь мить Гесс мовчки обводить поглядом тисячі в’язнів, наче шукає серед них знайомих, а потім каже, звертаючись до нас:

— Прошу пробачення, що відірвав вас од роботи. До цього мене змусили обставини. Ви всі чудово розумієте: у світі, в якому ми живемо, право на боці сильного, на боці того, хто тримає в руках меча. Ви знаєте також, що сюди вас привезли не на курорт, а працювати...

— Дуже переконливо, що й казати,— коментує слова лагерфюрера один із в’язнів.

— Я людина військова і люблю порядок,—продовжує Гесс.

— Печерна ти людина,— не вгаває дотепник.

— Присягаюся богом, я не зупинюся ні перед чим, а наведу в таборі залізний порядок! — грізно вигукує генерал.

Коментатор замовкає.

— Сьогодні один негідник зробив спробу втекти. Я не раз попереджав, що з табору можна втекти тільки в гіммелькоманду. Зараз цього саботажника ми підвісимо на трапеції,— лагерфюрер показав рукою в напрямі шибениць.— А щоб іншим не кортіло тікати, будуть повішені всі тридцять гефтлінгів команди, в якій він працював.

Запала важка, гнітюча тиша. Чути було, як замиканні. браму, як перемовляються есесівці біля прохідної, як ходять вартові на ближніх вишках. Черговий офіцер па пропускній доповідає гауптштурмфюрерові, начальникові охорони арбайтскоманд, що кількість в’язнів, які повернулися до табору, зійшлася з цифрою у вахтовому журналі. Гауптштурмфюрер доповідає рапортфюреру, а той уже самому Гессу. Рапортфюрер і Гесс завжди нерозлучні, як злигані бугаї. За зовнішністю вони цілковиті антиподи. Гесс — невисокий, товстелезний, а рапортфюрер - худий, довготелесий офіцер з білим, старанно прилизаним волоссям і червонуватими кролячими очима. Ось він нагнувся до Гесса і, усміхаючись тонкими губами, щось каже. Той хитає головою і наказує привести «злочинців». Тим часом есесівці принесли і поставили на землю гри крупнокаліберні кулемети, націливши їх прямо на нас. Біля кулеметів поставили металеві коробки з кулеметними стрічками. Погрозливо клацнули затвори. Кулеметники лягли прямо на траву і приготувалися стріляти.

Невдовзі з вахти привели тридцять в’язнів. Руки в них заломлені за спину і скручені дротом. Їх вели коридором, що його утворили автоматники. З шибениць звисали мотузки із зашморгами. Під ними стояли табуретки.