— Російський чорт у болоті! Ой, не можу! Помру од сміху! Оце так цирк...

Нареготавшись, есесівці розійшлися.

Мене тіпала пропасниця. Я промерз до кісток, хоч надворі стояла несамовита спека. Щоб не випробовувати долю, взяв у руки лопату й почав працювати. Дихати було важко. Піт заливав очі, лице. Мучила спрага. Навіть не було радості від того, що залишився живий. Єдиним моїм бажанням у цю мить було померти. Уже шкодував, що не пішов за постенкетте...

Ударив гонг на обід. Одразу все завмерло. В’язні розправляли занімілі спини, витирали спітнілі обличчя. А на верховітті сосни уже зовсім охриплий в’язень продовжував кричати: «Я — мавпа!»

— Гей, ти, злазь обідати! — гукнув до нього капо, але нещасний наче й не чув.

— Ану, допоможіть йому злізти! — наказав одному з охоронників унтершарфюрера. Той звів автомата й почав цілитись. Першим пострілом бідолаху поранило. Зненацька він закричав по-німецькому:

— Смерть Гітлеру! Смерть фашизму! Прокляття вам, убивці! Все одно не втечете од кари! Червона Армія близько!..

Оскаженілий унтершарфюрер зарепетував на всё горло:

— Файер!

Пролунала автоматна черга. В’язень каменем упав на землю. Форарбайтери взяли його за ноги і потягли до трупів, рядочком укладених над дорогою.

Був полудень. Сонце зависло над головою і нещадно пекло. З болота піднімалися густі випари. Мошва зникла, натомість з’явилися якісь маленькі сірі мухи і гедзі. Жалили вони немилосердно.

Почалося шикування. Шикувалися блискавично, бо кожен хотів якомога швидше одержати баланду і зекономити зайву хвилину на відпочинок. Після того як нас перерахували, унтершарфюрер дав команду:

— Постенкетте айнцін!

Цеп охорони отягнувся. Частина автоматників оточила в’язнів, а друга розташувалася поруч, за похідними столиками, привезеними на грузовику разом з кесселями[41]. Есесівці на наших очах почали обідати. Їхній обід складався із чотирьох страв і міг викликати галюцинації в будь-кого з нас. Іноді хтось із них кидав нам обгризену кістку і з насолодою спостерігав за товкотнечею, яка зчинялася на місці, де впала кістка.

Нам теж привезли обід — на двісті голодних, виснажених чоловік два бачки ріденької бруквяної юшки. По чверть літра на кожного. Форарбайтери й капо харчувалися з есесівської кухні, але тільки після того, як пообідають конвоїри.

Капо Адольф почав роздавати баланду, а форарбайтери з гумовими палицями в руках пильно стежили за порядком. Штрафникам миски й ложки не давали, обід ми одержували прямо в шапки. Вони були настільки засмальцьовані потом і брудом, що баланда майже не витікала, та й не встигала вона витікати, бо її випивали за один ковть.

З лихоманним блиском в очах в’язні нетерпляче чекали на свою порцію, при цьому хвилювалися більше, ніж тоді, коли есесівці вправлялися в стрільбі по живих мішенях. Одні напівбожевільними очима їли бачок з баландою і нервово тупцяли на місці, переживаючи, що так повільно посувається черга. Другі не могли відірвати погляду від заставлених розкішними стравами столиків есесівців. Треті, вже випивши свою порцію баланди, ставали у хвіст черги, сподіваючись на добавку. Та більшість одразу ж лягали на землю, заплющували очі й відпочивали.

Зовні усі штрафники мали однаковий вигляд: виснажені, чорні, в брудному, перетлілому, з плямами крові смугастому одязі, вони схожі були на мерців. Таким мерцем був і я. Нервово переступаючи з ноги на ногу, стояв у черзі за пійлом. Нарешті вона підійшла, і я наставив шапку.

— А -а, росіянин, болотяний чорт...— весело озвався до мене капо.— Підставляй свій мютцен, дам тобі густішого.

Він опустив черпак на саме дно бачка, старанно зачерпнув і обережно, стараючись не пролити й краплини, підняв повного черпака. Від хвилювання в мене затремтіли руки, і я не знав, як мені дякувати Адольфові. «Бандит, а все ж таки пожалів»,— подумав я. Та в наступну мить капо зробив різкий рух і вихлюпнув баланду мені на голову, гримнувши: «Забирайся геть!» Ніби крізь сон почувся регіт есесівців. Я відчув себе викресленим із життя.

Мене душили сльози. Я ліг на землю, уткнувся обличчям у траву і гірко заплакав...

Невдовзі хтось підійшов до мене, ліг поруч.

— Плачеш?—почувся лагідний голос.

Я повернув обличчя і побачив літнього в’язня з глибоко запалими карими очима. Вони дивилися на мене співчутливо, вивчаюче.

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять.

— Звідки ти?

— Із Сквири.

— Виходить, земляк. А я з Полтави. На ось, підкріпись.— Він подав мені шматочок чорного, як земля, хліба, наполовину з тирси і просяної потерті.—- А плачеш даремно...

— А що ж мені робити? — схлипнув я, з вдячністю беручи хліб.— Понад рік поневіряюся по тюрмах і таборах, а кінця-краю не видно.

— Запам’ятай: відчай — ворог номер один. Будеш киснути — загинеш. Сльозами горю не зарадиш — треба боротись.

— Як же тут боротись? — простогнав я.

— Боротися можна й тут, але про це ми поговоримо в таборі, а зараз їж.

Я з вдячністю дивився на цю людину, яка враз стала мені близькою і рідною. Легко сказати, віддав свою пайку хліба, принесену, певна річ, з табору, бо тут хліба не давали. А ще глибоко в душу запали слова: «Треба боротися!»

У другій половині дня в нашій арбайтскоманді загинуло ще кілька в’язнів. Один, не стерпівши знущань, кинувся з лопатою на унтершарфюрера. Цей вчинок для есесівця був настільки несподіваний, що він з переляку дременув. В’язня одразу ж прошили автоматною чергою. При цьому випадково поранили ще двох, які носили відра. Їх тут же добили. Після цього випадку унтершарфюрер якось посірів і більше не підходив до нас.

День згасав. Згасали й наші сили, але ми відвоювали в смерті цей день, щоправда, надто дорогою ціною. Та все одно це немало важило, бо життя в’язнів штрафної команди вимірювалося днями...

Сонце кинуло на нас останні промені й пірнуло в ліс, який таємниче синів на обрії. Звідти повзли сутінки. Робота закінчувалася. До смерку нас повинні привести в табір, бо в сутінках ніякі автоматники не впоралися б з такою масою людей, що впали у відчай і першої-ліпшої хвилини могли ринути на конвоїрів, зім’яти їх і податися до лісу.

Нарешті пролунав гонг. Ми один поперед одного кинулися шикуватись. Кожен хотів стати в середину колони, щоб опинитися подалі від гумових київ капо та форарбайтерів і не нести трупів. А їх лежало близько двадцяти. Це була середня денна норма штрафної команди № 1. Останнім, хто замикав колону, довелося нести загиблих товаришів до самого табору.

Колона вибралася з боліт і пішла грунтовою дорогою. Смертельно втомлені, побиті (за день роботи майже кожному в’язневі дісталося від есесівців і пригінчих), вкрай виснажені, підтримуючи один одного, ми ледве переставляли ноги. Майже чотири сотні дерев’яних колодок здійняли хмару пилюки, яка, тут же осідаючи, забивалася в рот, у ніс, у вуха, за комір. Якби хто збоку подивився на нашу колону, то подумав би, що дорогою, у хмарі пилюки, повзе якась фантастична тисячонога істота.

Грунтова дорога закінчилася, і ми вийшли на шосе. По бруківці заклацали сотні колодок, утворюючи звуки, які ні з чим не можна порівняти. У міру наближення до табору колона уповільнювала ходу. До брами підтягувалися десятки арбайтскоманд, утворюючи довжелезну сіру стрічку. Попереду й позаду чути було стукіт тисяч колодок. Це бредуть гефтлінги Освенціму — раби фашистського рейху і його смертельні вороги. На обличчі в кожного віялом розходяться від очей глибокі зморшки і збираються в жмуток біля куточків міцно стиснутих уст, як сліди невимовних страждань. Похмурі, суворі обличчя з мертвими очима.

Раз по раз лунають постріли: добивають тих, хто впав, у кого не вистачило сил пройти ці кількасот метрів до брами табору. Інших і стріляти не треба. Їх загризають здоровенні, спеціально натреновані вовкодави. Трупи залишаються на шосе. Їх підберуть в’язні останньої арбайтскоманди і принесуть у табір.