Ми трудилися на дільниці завдовжки двісті метрів. Попереду були штрафні команди № 2 і № 3. Вони валили дерева, корчували пеньки, а ми копали водостічні канави й робили земляний насип майбутньої дороги. Штрафники старалися, як могли, а їх ще й підганяли. Тих, хто не витримував шаленого темпу, вбивали і заміняли іншими. Щодня в кожній штрафній команді доводилося замінювати двадцять-тридцять чоловік. Це була заздалегідь продумана сатанинська система знищення в’язнів, що «проштрафилися». В такий спосіб табірне начальство сподівалося стимулювати продуктивність праці інших освенцімських робочих команд. В’язні, як вогню, боялися штрафної, отже, вони будуть старатися на роботі і не порушуватимуть каторжного режиму. Так думало начальство табору. Власне, штрафні команди створювалися з метою залякати в’язнів, паралізувати жахом їхній опір, примусити їх працювати й коритися.

За інструкцією есесівці мали «перевиховувати» штрафників і навчити їх працювати. На практиці це означало, що з штрафника в найкоротший термін вичавлювали всю мускульну силу, доводили його до цілковитого виснаження, а потім знищували й заміняли іншим. А щоб це служило пересторогою для решти в’язнів, штрафників зумисне розсіювали по всіх блоках. Там вони своїм зовнішнім виглядом наочно демонстрували, що таке штрафна команда, наганяючи жах на всіх в’язнів.

Так зване «перевиховання» штрафників було облудною брехнею, бо в штрафних командах убивали не тільки тих, хто «лінувався» або вже остаточно знесилів, але й першого-ліпшого, залежно від примхи конвоїрів. Штрафник не повинен жити більше, як чотири тижні,— така була офіційна настанова табірної адміністрації. В’язні знали про це, і навіть найстійкіші з них занепадали духом. І дійсно, ті, хто потрапляв у штрафну команду, не жили довше чотирьох тижнів. Одні божеволіли, другі кінчали життя самогубством, третіх убивали капо чи конвоїри або відправляли в газові камери. Та серед в’язнів траплялися одинаки, які витримували місяць цієї страшної каторги. До таких виявляли «милість» —їх не душили в газовій камері, а розстрілювали. Розстріл вважався почесною смертю.

Штрафники розуміли безвихідність свого становища, та, хоч як це дивно, більшість сумлінно працювала, очевидно, надіючись на чудо. Така вже природа людини — сподіватися на порятунок у найбезвихіднішому становищі.

Самогубці кінчали з життям у такий спосіб: вони з лопатою в руках ішли на есесівця.Їїх тут же прошивали автоматною чергою. Без попередження. Річ у тому, що за інструкцією штрафникові заборонялося наближатися до есесівців. Траплялося, що конвоїр сам іноді для чогось підкликав штрафника. В таких випадках в’язень повинен був залишити лопату на місці, скинути мютцен, підійти до есесівця не ближче як на п’ять кроків і завмерти струнко, чекаючи вказівок. Найменше порушення цієї інструкції каралося смертю.

***

Ми копали старанно й квапливо, намагаючись не привернути до себе уваги жорстоких капо і начальника конвою. Правду кажучи, я не вірив, що доживу до вечора, а проте старався. Тут уже діяв колективний рефлекс: працювали всі, працював і я. І все це для того, щоб живим повернутися до табору, випити порцію баланди і впасти змученим, болючим тілом на матрац, склепити очі й ні про що не думати. Нари в бараці були тоді для мене єдиною мрією, єдиним острівцем спокою в цьому змученому жахами, затопленому кривавим безумством, жорстокістю і злобою світі, в якому і жити було страшно, і помирати не хотілося.

Час збігав повільно. Я поставив перед собою мету дожити до вечора. Щоб досягти її, треба було спершу виконати програму мінімум — дотягти до обіду, одержати черпак баланди, а ті п’ятнадцять хвилин, які ще залишаться, використати на відпочинок. Якщо мені вдасться здійснити цю програму і зі мною нічого не станеться лихого, я міг розраховувати на те, що виконаю і програму-максимум, тобто доживу до вечора. А що буде завтра — про те навіть думати не хотілося...

Крадькома поглядаючи на всі боки, я пильнував за есесівцями, що стояли неподалік, за капо й форарбайтерами, що походжали вздовж канави, і особливо за унтершарфюрером. Якесь шосте чуття підказувало мені, що його слід остерігатися найбільше. Унтершарфюрер саме проходив повз мене. Від страху я втягнув голову в плечі й зібгався в грудочку. Хотілося зробитися маленьким і непомітним, загубитися в цьому болоті.

Тим часом він зупинився неподалік мене, притулився спиною до обчімханої сосни і закурив, ліниво дивлячись на в’язнів, що бабралися в драговині. Нарешті кат знайшов те, що шукав, Його погляд зупинився на одному євреї. Він підкрався до нещасного і здер з голови своєї жертви мютцен. Той обернувся й закляк од страху. Есесівець хвилин п’ять стояв мовчки, втішаючись ефектом. Потім одійшов убік і, зібгавши мютцен, кинув його метрів за десять за цеп охорони, після чого лагідним голосом звернувся до приреченого:

— Потрудися, голубе, принести свій мютцен.

Заточуючись, в’язень, наче в маренні, пішов назустріч своїй смерті. Унтершарфюрер помахом руки попередив автоматників, щоб не стріляли, а сам вийняв парабелум і почав цілитись у потилицю своїй жертві. Робив це з неприхованою насолодою. Щойно в’язень наблизився до шапочки і вже нахилився, щоб підняти її, пролунав постріл. Бідолаха тільки похитнувся, потім випростався і повернувся до нас обличчям, покірно чекаючи другого пострілу. На його змученому обличчі вже не було страху. Він застиг на місці, наче спеціально позував унтершарфюрерові, щоб той, бува, не промахнувся. Пролунав другий постріл, і мертве тіло впало на землю. Есесівець побіг дивитися, куди влучила куля. Невдовзі ми почули його радісний вигук: куля пробила череп! Негідник покликав кількох своїх колег, щоб ті пересвідчилися, як влучно він стріляє. Хвилин із десять вони стояли над трупом, перевертаючи його ногами і про щось жваво розмовляючи. Есесівці не скупилися на компліменти унтершарфюрерові... Що й казати, стріляти він умів. Щоденні тренування в стрільбі по живих мішенях не минули даремно.

Збуджений унтершарфюрер повернувся назад і в супроводі капо Адольфа пішов уздовж канави. Адольф пишався тим, що був тезком самого фюрера. Свої обов’язки він виконував з великою запопадливістю. За дві години роботи цей покидьок устиг побити десятків зо два в’язнів. А зараз, догідливо заглядаючи в очі своєму господареві, дріботів поруч нього. По дорозі їм трапилася велика калюжа. Адольф покликав десяток в’язнів, поклав їх долілиць прямо в калюжу, і по цьому помості з живих людей вони пройшли далі.

Ми дістали можливість розслабитися на кілька хвилин, стишити шалений темп роботи. Сонце вже підбилося над лісом і пекло немилосердно. Нестерпно мучила спрага, в горлі пересохло, але води, придатної для пиття, не було. Усе тіло страшенно боліло. Руки й ноги наливалися свинцевою втомою. Я вже не вірив у те, що доживу до обіду. Тим часом на другому кінці ділянки розігралася нова трагедія. Унтершарфюрер і капо заходилися мордувати якогось в’язня. Той несамовито кричав, а це завжди розцінювалося як протест і зухвалість. Нещасного били довго, а він не переставав кричати. Кінчилося тим, що капо схопив лома і одним ударом розвалив йому черепа. Мертвого взяли за ноги, притягли до нас і поклали поруч з убитими раніше...

За якийсь час унтершарфюрер з капо вернулися. Для мене було б краще не дивитися на те, що робиться довкола, і всю свою увагу зосередити на роботі, та сили було обмаль, а тут ще боліли покалічені пальці, і мимохіть доводилося стежити за жорстокими пригінчими. Коли вони одходили, я стишував темп роботи, розслаблював м’язи, а коли наближалися, працював у швидкому темпі. Так робили всі.

Капо з есесівцем зупинилися позад мене. Про щось розмовляючи, вони дивилися на високу гіллясту сосну, що росла поблизу. Вона чимось привернула увагу унтершарфюрера. «Мабуть, накаже спиляти»,— подумав я, але помилився. Кат узяв одного в’язня, привів до дерева, звелів йому вилізти на верхівку і кричати: «Я мавпа!» Він навіть дозволив своїй жертві скинути гольцшуги, щоб легше було дертися на дерево. Капо послужливо підсадив в’язня, а далі той поліз уже сам.