Вийнявши з рота сигарету, Краус сказав:
— А ти мастак розповідати казочки. Невже гадаєш, що в гестапо сидять простаки, які можуть повірити в цю байку? Давай говорити по-діловому. Я пропоную тобі великі гроші і розкішне життя, де захочеш: у Німеччині, у Польщі, навіть у Росії. Житимеш, як у бога за пазухою. Перша-ліпша красуня буде твоєю, досить тобі ворухнути пальцем. Ти вже мав справи з дівчатами?
— Ні,— чистосердечно зізнався я.
Дівиця, що записувала мої свідчення, пирснула. Краус суворо подивився на неї, вона враз осіклася.
— Скільки тобі років? Сімнадцять? — спитав наче між іншим Краус. Мене вразило, що він точно вгадав мій вік.
— П’ятнадцять,— відповів я.
— Мабуть, трохи більше, та це не має істотного значення. Я хочу, щоб ти зрозумів мене. Ти станеш багатим. Дівчата, ресторани, вино, веселе, безтурботне життя... Такому сам чорт позаздрить. Ми щедро винагороджуємо тих, хто чистосердечно зізнається. Од тебе вимагається дуже мало: скажи, хто і з якою метою послав тебе на об’єкт «ікс»? Я розумію, що ти по дурості влип у цю історію. Захотілося пограти в героя. Ну що ж, хто в молодості не помилявся...
Слідчий говорив довго і, як здалося мені, щиро.
— Ти ж іще не жив на світі, а доведеться йти на шибеницю. Та перш ніж повісити, тебе катуватимуть. Усе залежить від тебе. Іди відпочинь і гарненько подумай. Згоден?
— Згоден,— відповів я механічно.
— От і чудово. Одведіть! — кинув він конвоїру.—Та поводьтеся з ним по-людськи!
У камері мені з думки не сходив Краус. Дивувала його багатослівність і сама манера вести допит. Досі усі слідчі, з якими мені доводилося мати справу, допитували за певним шаблоном, очевидно, керуючись відповідною інструкцією і детально розробленим типовим набором запитань. Я знав ці запитання напам’ять, як вірш.
Краус відкинув цей шаблон. Він вивчав мене, не поспішаючи з допитом. Хто він? Досвідчений криміналіст-психолог чи самовпевнений солдафон? Найбільше я боявся тортур. Від самої думки про них холонуло всередині.
За пару годин мене знову повели до Крауса.
— Ну, як настрій, Ваню? — приязно спитав він. Та цього разу Краус уже дивився на мене хижим поглядом своїх холодних риб’ячих очей.
— Який може бути настрій? — відповів я.— Все тіло болить, а в камері немає навіть нар, доводиться лежати на цементній підлозі. Хіба я злочинець чи злодій?
Краус усміхнувся загадковою посмішкою, але не сказав нічого. Мене вражала и ньому різниця між м’яким приємним голосом і жорстоким поглядом мінливих очей. Здавалося, голос належав одній людині, а очі — зовсім іншій. Слід віддати належне Краусові— він виявився справжнім майстром своєї професії. В цьому я незабаром переконався.
Докуривши сигарету, Краус натиснув кнопку. Відчинилися двері, і на порозі у супроводі двох конвоїрів з’явився в’язень. Вигляд у нього був жахливий. Обличчя й голова — суцільна рана. Одне око зовсім запухло. Руки скручені назад. Гімнастерка й галіфе звисали брудним, закривавленим лахміттям.
— А-а, комісар! Привіт, друже! — весело зустрів його Краус. Так зустрічають доброго знайомого.— Ну, як настрій? Говорити будеш чи знову гратимемо в мовчанку?
В’язень мовчав. У цьому мовчанні було щось моторошне. Здавалося, я фізично відчував ту величезну ненависть і презирство, які сочилися з кожної клітини цієї закатованої, але не зламаної людини.
— Хочеш, щоб тебе трохи полоскотали?.. Ну що ж, ми люди не горді. Займіться ним, Курт! — наказав Краус.
Комісара повели в другу кімнату, що правила, як видно, за катівню.
— Ходімо, Ваню, подивимося, як цей упертий дурень віддаватиме богові душу,— сказав мені Краус, знімаючи з вішалки два нагаї.
Камера тортур, до якої мене завів Краус, мала похмурий вигляд. Це було просторе приміщення без жодного вікна. Крім масивного дубового столу та кількох пристроїв для катувань, тут нічого не було.
Комісар уже лежав долілиць на столі. Його руки й ноги були міцно прив’язані спеціальними ремінними петлями. Обабіч столу стали два гестапівці. Краус дав їм по канчуку, і екзекуція почалася.
Били комісара довго, але він мовчав, тільки кволо стогнав. З розсіченої шкіри цебеніла кров і стікала на стіл.
— На гойдалку! — розпорядився Краус, закурюючи чергову сигарету.
Кати одв’язали свою жертву і наче мішок кинули на підлогу. Потім схопили катованого за ноги й підтягли до сталевого троса, що звисав із стелі. На одному кінці троса був пристрій з ременями. Ними пристібнули ноги в’язня біля самих щиколоток, після чого бідолашного підтягли вгору. Тіло повисло головою вниз. Гестапівці почали розгойдувати його ударами кованих чобіт. Нещасний уже тільки хрипів. З рота й носа в нього текла кров.
Я ні живий ні мертвий дивився на цю жахливу картину.
— Ну, бачив, що ми робимо з тими, хто не хоче зізнаватися?— звернувся до мене Краус.— А зараз ходімо, закінчимо розмову.
Мене знову завели до кабінету слідчого, посадили на стілець. Навпроти сів Краус, втупивши в мене хижий погляд своїх холодних, мінливих очей. Двері в камеру тортур залишилися відчиненими. Звідти долинало хрипіння катованого. Я намагався бути спокійним, знаючи з досвіду, що зараз це моя єдина зброя.
— Де і коли тебе постригли? — спитав Краус.
— У Ростові-на-Дону тижнів три тому перед відправкою в Німеччину.
— Через які міста і станції везли?
Мені важко казати, бо їхали ми в закритому вагоні-телятнику. Знаю, що добу стояли в Харкові і півтори доби в Києві. Там пройшли дезинфекцію, нас нагодували гарячою їжею і дали по півхлібини на дорогу. Після цього до самої Польщі не давали ні їжі, ні води.
— У що ти був одягнений і взутий?
— На мені був піджак, штани і черевики. Кашкет залишився у вагоні.
— Усе це тобі видали в ростовському дитбудинку?
— Ні, уже при німцях я виміняв на базарі костюм і черевики за пачку сигарет і буханець хліба, які заробив у німецьких солдатів, миючи їм машини.
— Коли це було?
— Місяців два тому,— відповів я, а сам подумав: «Навіщо йому це потрібно?»
Краус дістав із картонної коробки вузол і поклав його на стіл. Я одразу здогадався, що то був мій одяг. Зверху лежав списаний аркуш паперу,— очевидно, висновки експертизи.
— А чого ж це в Ростові до одягу пришивають ярлики, а на черевиках ставлять штемпелі польських фабрик? — тріумфуючи, спитав слідчий і поклав переді мною відпоротий од костюма ярлик і вирізані з черевиків шматочки підкладки, на яких стояли штемпелі польської взуттєвої фабрики, либонь, ще з довоєнних часів.
Мій благодійник Стасик Бжозовський, котрий перед нашою втечею з шахти «Гогенцоллернгрубе» роздобув на чорному ринку в Бойтені костюм і черевики польського виробництва, певна річ, не міг передбачити, яку фатальну роль відіграють кляті ярлики і штемпелі. Не міг цього передбачити і я, бо тоді було не до ярликів.
Мене наче хто приском обсипав, а бідолашне серце тенькнуло й кудись провалилося.
— Костюм і черевики дали мені поляки, коли я просив у них хліба, бо мій одяг зовсім подерся,—сказав я перше, що спало на думку.
— Ага, виходить, ти зустрів щедрих поляків. Ну що ж, розкажи, де, коли і за яких обставин ти зустрів цих доброчинців? — глузуючи з мого невдалого експромту, просичав Краус, а сам вийняв сірники і для чогось почав акуратно застругувати їх лезом маленького складаного ножичка. Раптом він із незвичайною спритністю схопив мене за палець і загнав під ніготь гостро заструганого сірника. Від страшного болю я аж скрутився весь і заволав.
— Хто і з якою метою послав тебе на об’єкт «ікс»? — люто закричав Краус, не звертаючи жодної уваги на мої сльози.
— Ніхто мене не посилав, я випадково потрапив туди вночі, заблукавши в лісі,— сказав я плачучи.
Від різкого удару в перенісся в мене потемніло в очах. У цей час Краус загнав під другий ніготь ще одного сірника. Я завив від болю і знепритомнів.
Хоч як це дивно, але опритомнів я від нового страшного болю. Це Краус загнав мені під ніготь третього сірника. Інстинктивно я шарпнувся, щоб якось повитягати з-під нігтів сірники, та це було неможливо: здоровило гестапівець, котрий на допиті виконував роль асистента, міцно тримав мене за руки. Хватка в нього була залізна, і я не міг навіть поворухнутись. Краус сидів переді мною, і хоча його коліна торкалися моїх, а своїми черевиками він наступив мені на ноги, чомусь здавалося, що я бачу його далеко-далеко в якомусь тумані. Чув тільки люте сичання:
