І в душі світлійшого «решпект» перед царем боровся з ненавистю до нього. Це, друге, почуття перемагало. Світлійший чув, що він не любить царя, тільки боїться його. Царя не любить ніхто, навіть рідний син — ні. Бідний цар…

І світлійший зітхнув. «Всі ми з рабською покорою всепідданіше коримося перед ним, але дякували б Богові, коли б післав його до чорта. Всім нам він скорше або пізніше голову скрутить».

— Як б'єш? Не спішись! Кнут не втече! — гукнув світлійший, і удари залунали з новою силою.

По них чувся вже не зойк і не стон, але тихе, ледви помітне скомління.

— Ваша світлість, — підійшов до нього услужливий офіцер, — позволять сказати собі, що лице ще не вмите як слід.

— Кров?

— Точно так.

— Де?

— На правій повіці.

Світлійший плюнув на палець і потер повіку.

— Зійшла?

— Ще не зівсім.

— Нехай їй чорт.

А в душі погадав собі: все змиєш з себе, тільки людської крові ні. Все одно — на штанах чи на повіці, Петра Павловича чи котрого із хахлів.

— Підемте! — звернувся до офіцерів.

— Тут уже без нас покінчать. Вийшли з маштарки і побачили тих, що їм недобре зробилося.

Стояли бліді, як стіна.

— Офіцери! — сказав до них згірдливо князь. — О-фі-це-ри! А може, в вас совість нечиста? Треба наїзусть вивчити воєнний устав. І треба все як слід робити, що він велить.

Випрямився і відітхнув глибоко.

— Знаєте, панове, такий моціон корисний для нашого здоровля. Найкращим аргументом на це його величество цар. Історическія і философскія кніги, псалми, акафісти, кантики і мадригали, танці і пінія — все воно нікуди не годиться. Мужеська душа потрібує чогось героїчеського, потрібує трудів, небезпек, боїв, без того вона м'якне і бабіє. Підемте, господа, туди, де подвизається мій Мішка.

Мішка подвизався. Колесував.

Це була його найулюбленіша робота. Він так «іскустно» прикріплював свою жертву до колеса, що вона не могла навіть скорчитися, не то розпростувати члени. Та ще вмів Мішка не спішитися, а робити діло з «промежутками». Як спинялося колесо, прискакував знов і врадувано гукав:

— Ліва рука вже пішла до чорта.

То знов:

— Але ж покололася права лаба. І сам ляйбмедікус не поскладав би її тепер докупи. Ого!

— А якби так тебе? — завважив хтось.

— Так що? Гадаєш, не видержу? — і Мішка шкірив свої великі рідкі зуби. — Але мене то на колесо за що? Хіба я вірно не служу батюшці цареві?

Це був його перший і останній аргумент. Поза ним Мішка нічого більше не знав. Вірна служба царю й отечеству — і хай світ цілий валиться. На черкасів дивився як на завзятих ворогів. Мучив їх з насолодою. Але й без того мучив би кого-будь, кого б сказали. Навіть світлійшого, коли б приказав цар. Хіба не все одно?.. Щоб давали роботу, щоб дурно хліба не їв.

Колесували на майдані, прилюдно, для більшого постраху людей. Тих, що не погибли у нічному бою, що їх виловили по далеких садах, витягнули з пивниць, з ям, добули з очеретів, гнали туди, хай дивляться, яка кара чекає кождого, що важиться ставити опір цареві в його задумах великих… Бунтівники!

Світлійший хотів такого страху нагнати Україні, щоб вона присмирніла навіки. Коли він входив зі своїми офіцерами на майдан. Мішка якраз колесував якогось хлопця. Ломив йому руки, ноги, одну за другою, «з промежутками», безсердечно, по-звірськи, гірш звіра. Світлійший глянув в обличчя мученика й відвернувся. Такого болю він не бачив ще в нікого і ніколи, хоч бачив так багато.

— Ну годі. Мішка, годі! — сказав і скривився. — Бачиш, то ще дитина. Не годиться.

Але Мішку годі було спинити, як годі вирвати зловлену пташку з зубів старого кота. Світлійший шаблею відрубав голову хлопчині.

— Тут уже й нас не треба, панове! — сказав до офіцерів. — Не хотів би я попастися до рук отого Мішки. Звір, істинний звір.

— Рад вдоволити ваше височество, — впевняв світлійшого кат і віддав йому по-військовому честь.

І Меншиков відвернувся від його з омерзінням.

— Кровожадний тигр, без совісті, без серця!.. Поїдемо в город, панове.

— Аз тими що робити? — спитав Мішка, показуючи на товпу на майдані.

Князь надумувався хвилину. Було їх кількасот. Деякі виглядали так нещасливо. Будили милосердя навіть у душі Меншикова, так недоступній для того благородного почуття. Меншикову хотілося помилувати хоч тих, що не мали ніякої вини за собою, крім тієї, що черкасами родилися. Все ж таки це християни, православні люди, одної віри народ. Може, вони й не брали участі в бою… Помилувати?! Так, але на це треба багато часу, щоб розслідити діло й перевести суд. Меншиков має на нині суду досить. Напсував собі крові досить чимало. Тут треба поступати скоро, нагло, рішучо. Ті люди не пускали його в город. Насміхалися над ним з мурів. Зневажали його. Меншиков зневаги нікому не простить, хіба сильнішим від себе.

— Половину з них, — рішив, — повісити, інших скоротити о голову! О голову, бо вони зависоке її держать.

— Рубати? — спитав кат.

— Рубати! — відповів князь. Мішка почухав потилицю.

— Багато діла буде.

— Старайся, Мішка, — заохочував його князь. — Тільки чуєш, не сідай нині до обіду. Підіжди — повечеряєш.

Меншиков знав, що спрацьований Мішка був спосібний з'їсти й цілого барана. А потім клався (спати) і спав два-три дні. І не було тоді такої сили, щоб рушила його. Можна було гарматами котити — не чув. Лежав надутий, як гора. Постогнував крізь сон. Кидав собою, як зловлений сом. Годі було перейти попри його, не затуливши носа.

* * *

Коли світлійший переїздив попри палі, на котрих сиділи «бунтівники», його гарний кінь сполошився. Ставав дуба, рвався на боки, стогнав.

Услужливий офіцер відступив світлійшому свого коня. Цей ішов спокійно.

— Чому це так? — питався світлійший офіцера. — Мій не хоче йти, а твій іде спокійно.

— Бо мій кінь, ваша світлосте, вже мало що видить. Сліпне зі старості, — відповів той.

Світлійший оком знавця дивився на палі.

— Нічого, — казав. — А все-таки краще застромлювати на залізні шпилі.

— Хахлам і деревляних досить, — завважив офіцер.

— Правда.

Світлійшому пригадалася Красная площадь у Лобного мєста в Москві. Там від року 1698-го торчали на залізних шпилях голови збунтованих стрільців. Сам цар їх повідрубував і позашпилював «собствеяною рукою» при звуках сурм і при грюкоті бубнів.

Чи не зробити б у Києві такого параду? Не зашкодило б.

Навіть найстрашніші кари забуваються згодом. Стають казкою давноминулих днів. Людям треба «argumentum ad oculos»[6]. А тим паче хахлам. Це вельми свавольний народ. Нікого не бояться. Треба їм раз нагнати страху. Всіх їх не виріжеш. Особливо тепер, коли цареві треба багато війська на війну зі шведом. Хахли — воїнственний народ.

І світлійший зажурився. Чи не буде сердитися цар, що він вигубив так багато людей, та ще таких спосібних до бою козаків?.. Світлійший скаже, що згинули з оружжям у руці, і цар заспокоїться. Скаже, що не хотіли здаватися. А безборонних він винищив розмірно мало. Кількасот людей покарав примірно для постраху. Цар губив куди більше…

Переїжджаючи вільною ходою попри палі, роздумував над тим, які б то нові придумати кари, щоб слава про них розійшлася широко й далеко по збунтованім краю, бо сам Батурин назавтра стане городом мерців. Лишуться тут тільки згарища і трупи. Інакше бути не може…

За проїжджаючим князем поверталися посаджені на своїх сідалах жахливих сідельники страшні й водили за ним кривавими очима. Годі було зрозуміти, чи благали пощади, чи посилали свій останній проклін…

Все одно!

І світлійший стиснув острогами сліпуватого коня. Минаючи останній паль, спитав:

— Добре сидіти?.. Що?