«Мотря?.. Кочубеєва Мотря?.. Мотря Василівна?» Спускає очі, хилить голову до землі, вдаряє закаблуками, робить три кроки назадгузь і нараз, хапаючи голову в руки, ніби зі страху, щоб вона не луснула й не розлетілася на шматки, вибігає в січи.

«Мотря! Кочубеєва Мотря!»

В сінях на фершала наткнувся, на німця. Ішов не поспішаючись. Совісно та спокійно робив свою службу. За те й гроші брав. Дивувався тільки, чому це його до двора кличуть тоді, як на вулиці так багато діла. Але кличуть — іде.

Побачивши вищого офіцера, здоровить його.

— Фершал?

— Так, ваше високородіє, з третього походного лазарету, Якоб Беме.

— Спішись! У тії двері, просто до голубої салі. Вона ще жиє. Може, врятуєш. Спішись!

Побіг.

Якоб Беме озирається за ним від порога:

— Здурів?

Цей офіцер звався Петро Павлович Скорій. Він визначався не тільки великою хоробрістю та божевільною, як казали, відвагою, але також незвичайною уродою.

Був це такий красунь, що не тільки жінки ставали, мов наврочені, коли він переходив вулицю, але й мужчини дивилися залюбки на цього живого Аполлона. Так його й прозивали в полку.

Кращого мужчини годі собі подумати. Навіть цар любив Скоріна і не бив його в злості, як других, — прямо не підносилася рука. Дякуючи тій вроді, Скорій чимало побував за границею. Його посилали як особливого курієра до заграничних посольств, бо цар любив похвалитися перед світом чимсь незвичайним.

А незвичайним являвся Скорін не тільки вродою, але також дуже політичним поведенням, котрим здобував собі загальну прихильність і доброзичливість. А все ж таки близьких другів він не мав.

Не тому, що не міг когось полюбити й прив'язатися до нього, але прямо — Скорін був дивак. Серед найширшої забави вставав, махав розпучливо рукою і виходив. Ані в вині, ні в костях, ні в дівчатах не знаходив смаку.

Найбільше ще з усього любив коні. Бувало, як не має служби, то сяде на коня, й лучалося, що й півднини гуляє Бог вість куди. А по ночах книжки читав, чужомовні. Який кому хосен з такого друга?

Скорін був мовчаливий, але язик мав гострий, як бритва. Як, бувало, затне кого, то вже не відлижешся ніколи.

Коли б не цей язик, він нині був би вже, може, близько самого царя, як Меншиков. Але Скорін не підлещувався нікому, навіть цареві — ні. І тому, хоч і був вищим офіцером, але до найвищих не дійшов.

Від літ трьох, з того часу як з батуринським царським полковником був у гетьмана на балю, ще гірше став мовчаливим. Говорили собі, що в голові йому перевернулося, бо дуже його там шанували. Сам гетьман попід руки його водив і знайомив з найкращими і найбагатішимв черкашенками, між іншими з Кочубеєвою Мотрею.

Та дійсної причини мовчаливості і відчуженості Скоріна ніхто не знав. Скорін влюбився в Мотрю.

Загордий був, щоб її це сказати. Боявся гарбуза, бо всі говорили, що Мотря дуже носа дере і не на пірнач, а на булаву поглядає. А до того вона завзята українка, а він корінний москаль. Так і не захочуй печеного леду. І Скорін наказав свойому серцю мовчання. Потім стала відома історія Мотрі з гетьманом, потім вона віддалася за Чуйкевича, і — аж нині зустрінувся з нею уперве після того незабутнього для нього балю. І, бач, яка зустрічі

Скорін сидів у вартівні і роздумував над усіми подробицями тієї дивної стрічі. Ніби хтось вигадав таке, ніби це казка, як взагалі усе, що нині діялося в Батурині, — одна страхітна казка, після якої, мабуть, він довго не засне.

Як добули москалі Батурин, Менщиков дав Скорінові приказ обсадити гетьманський двір, бо гадав, чи нема там важних паперів і «перзон» до гетьмана близьких, від котрих можна б добути дещо про його змову. Меншиков знав від Носа, що в Гончарівці заховані також гетьманські клейноди, а може, й другі скарби, бо всього в такім поспіху годі було забрати.

Скорін, заки добували Батурин, «дерся, як диявол», він загалом бився останніми часами так одчайдушно, що всі казали, смерті собі шукає. Але дивитися на солдатські звірства і злочинства в добутому городі йому було незвичайно важко, і тому він утішився, як Меншиков післав його захищати гетьманський двір. Це він і зробив рішучо, скоро, безпощадно.

На жаль, заки прийшов туди, «братія» погуляла дещо. Побили дворецького, вбили якогось бандуриста і ще декого та розграбили чимало. З близьких до гетьмана «перзон» не знайшов тут Скорін нікого, якщо до таких не вчисляти Метрі.

«Мотря?» — і він надумувався, чи йти до неї, чи ні.

Хірург казав, що вона жива, тільки виснажена дуже і «стурбована сильно». Боїться о її ум. Не всяка «комплекція» може перенести такі «перетурбації» та «іритації», а жіноча зокрема! Скорій знав, що йому, як командантові двора, треба б переслухати Мотрю, заки вона остає ще під свіжим вражінням подій і заки не придумає яких викрутів, щоб затаїти правду, але, з другого боку, він не важився турбувати її. Вроджене лицарське почуття казало йому пошанувати її.

«А якщо Мотря Василівна втече?» — прийшло йому на гадку.

Як царський офіцер, він стривожився, як Скорін — ні. Навіть хотів, щоб утікала. Відповість… Нехай! Він же мужчина.

Краще відповідати йому, ніж їй. А до того — так надоїло життя. Надоїло жити врозріз із своїми переконаннями. Досить тієї облуди…

Але вона не втече, раз, що не може, а по-друге, тому, що не схоче. Не з таких вона, що втікають.

І Скорінові зробилося страшко за Мотрю. Один допрос…

«Треба щось порадити на те».

Довго бився з гадками. Пеки що він тут командант. Всі мусять слухати його. Може вивезти Мотрю… Вивезе… Коні є, а віз теж, мабуть, десь ще знайдеться. Покладе, накриє, візьме ескорту і виїде з городу. Полковника Скоріна ніхто не здержить. Хай спробує!

І не надумуючись довго, пішов у двір.

— Мотре Василівна, — говорив, несміливо підходячи до неї, як винуватець, — я полковник Петро Павлович Скорін. Ми знайомі з балю у гетьмана в отсьому самому дворі. Пригадуєте собі?

— Полковник Скорін?.. пригадую собі… Чого тобі треба від мене, пане полковнику?

Не знав, як їй це сказати, але почував радість, що відізвалася до нього. Голос її впливав на нього, як після бурі музика. Хотілося слухати, незважаючи на зміст, лиш для самого звуку. Легше ставало на душі.

— Мотре Василівна, — почав тихо й лагідно, ніби не офіцер. — Вам тут оставатися годі. Позвольте перевезти вас.

— Мене? Перевезти? Куди ж би то?

— Куди прихажете. Я готовий до ваших послуг.

Перестрашено глянула на нього. Благородність ворога гірше злякала її, ніж злякало би звірство. Не сподівалася. Силуючись на спокій, відповіла:

— Спасибі вам, Петре Павловичу, — і руку простягнула до нього. — Спасибі, але ви самі бачите, що прихильністю вашою мені хіснуватися годі.

— Чому, Мотре Василівна?

— Бо мені й балакати з вами важко, а не то втікати.

— Важко, бо ворог, розумію… Простіть.

— Ні, не те, Петре Павловичу, не те. Але я хора, дуже хора, балакати не можу.

Він мовчав, та не відходив від неї. Хотілося висповідатися перед нею, скинути гріхи. Нагадувалися слова псалмопівця: «Умиєши мя і паче сніга убілюся».

— Приміщу вас у возі, — почав, — як у колисці, і їхати будете безпечно, не бійтеся. До Скоріна ніхто придираться не посміє.

Мотря всміхнулася гірко.

— Забуваєте, Петре Павловичу, — сказала, — що ви полковник в армії його величества царя.

Облила його кров.

— Ні, Мотре Василівна, я це тямлю, добре тямлю. Відвезу вас у безпечне місце, вернуся і скажу, що зробив. Не жахаюся кари.

Подивилася на нього довго-довго.

— Ви, Петре Павловичу, справжній герой.

— Я, Мотре Василівна, тільки чоловік.

— Бути чоловіком в теперішніх часах — це найбільше геройство. Але, бачите, і мені хочеться бути як не героїнею, так хоч людиною. Будь ласка, зрозумійте мене. Я з Батурина втікати не можу і не хочу. Хочу тут спокутувати свої гріхи… Але я все ж таки дякую вам, Петре Павловичу. Щирим серцем дякую вам.