Добула чир і кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить. Притулила до креміня чир, б'є. Замість у кремінь попадає в пальці… Кров…

Не зважає на біль, б'є, і знов і знов, аж скочили іскри, і запалила скипку. Ожило підземелля, низьке, вузьке, страхітне. Пригадалися казки, оповідання, і тітка, і старенька няня. і все, що було, минуло, неначе огнем спалахнуло, горить… Цить, серце, цить! Досить.

Скипка невелика — спішиться. Пивниці, як лабіринт, — управо, вліво, сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах мигтить салітра, літають кажани… Чи дійсність це, чи лиш страхітні сни?.. Спішить!

Відчинила залізні двері, побачила бочки… Ось вони!

Треба одну розбити… Але як і чим?..

В пивниці нема нічого, крім отсих бочок…

Чому ж вона не предбачила того, чом не взяла з собою сокири?..

Вертатися?.. Ні, ні, запізно. Там, певно, вже ворог обсадив замок, подвір'я, зловлять її, не пустять, поведуть перед Меншикова, її — Чуйкевича дружину.

В крайній розпуці добуває штилет, підносить, валить ним у бочку, аж глухий луск відбивається далеким відгомоном від низьких склепінь…

Чи відгомін це, чи чиясь хода?

Наслухувати нема коли. Скипка дотліває.

Спішись, спішись!

Нараз — кров стинається у жилах! Хтось ухопив її за руку, стиснув, здавив, скипку підошвою притовк. Погасла.

Чорно в очах і чорно в душі — усе, усе пропало.

Коли Мотря прийшла до себе, зрозуміла, що чиїсь кріпкі руки виносять її з пивниці. Дихнуло на неї подихом тютюну і горілки — мужчина. Козак чи москаль? — мов блискавка, майнуло через голову Мотрі. На всякий спосіб хтось, хто знає дорогу. Напотемки йде, двері наглухо затріскує за собою і несе її, як безборонну дитину.

— Пусти! — кричить і пручається Мотря, але десять пальців, як десять гаків, приковують її до широких, мужеських грудей.

— Не втечеш, аж тепер ти моя!

Ті звуки врізуються в свідомість, як ніж у серце. Пізнає голос. Це говорить прилуцький наказний полковник, Іван Ніс, найосоружніший для неї із усіх людей на світі.

Сто гадок, як сто вогників, займається у мозку. То спалахнуть, то гаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гірша темрява кругом.

…Іван Ніс, цей, що Батурин зрадив.

І тепер вона у його руках — безборонна.

Коли б так ніж, коли б її штилет!

Чіпається тієї гадки, як останньої дошки рятунку. Може, він є у неї? Розбивала ж ним бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати.

— Не шукай, бо не знайдеш. Твій штилет лишився там, біля бочок. Не пручайся даром. Я не ворог тобі. Люблю тебе, врятую, заховаю.

— Краще забий мене.

— Діточе базікання. Щаслива будь, що впору наспів.

— Чорт надніс тебе? Хто тобі сказав, що я тут?

— Ніхто мені не казав, я догадався, знаючи твою вдачу. Того тільки й боявся, щоб ти не висадила вежі. Дякувати Богу — саме впору наспів. Подякуєш мені, побачиш.

Замість відповіді кидається на нього й руками обхоплює за шию, давить.

Падуть обоє на сходах…

Але він сильніший. Відірвав руки від горла і вхопив обі в свою праву долоню.

Крізь двері чути, як Батурин реве, там — страшний суд.

— Пусти, а то голову об мур розіб'ю.

— Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай — чи не краще по-доброму зі мною. Врятую тебе, може, ще кого. Моє слово має тепер вагу.

— Не хочу я твоєї ласки, проклятий!

— Не проклинай. І без того багато лиха на світі.

— Ти його спричинив, зраднику!

— Хто не зраджує нині?

— Не так, як ти. Для наживи, для пірнача.

— А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?

Хоче підняти її і дальше нести.

— Не піду. Лиши мене тут.

— Невже ж я з глуздів збився. Балакаймо, Мотре, на розум. Нас тільки двоє…

— І Господь Бог над нами.

— Можливо, але він мовчить. Я мушу врятувати тебе. Послухай. Проведу тебе за город. Там мій віз завезе тебе в безпечне місце. Просидиш, поки не втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все — і пірнач, і хоч би булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми заступити тебе, бо без тебе немає для мене життя.

— Наказний полковнику, — почала Мотря. — За кого ти маєш мене? Я ж перед хвилиною хотіла висадити замок у воздух, а теперь мала б осоромити себе, щоб врятувати життя? Не буде того ніколи! З Батурина не вийду! Що станеться з ним, хай діється зі мною.

Мовчав. І вона замовкла… В Батурині ревіло. Чути було луск стрілів, грюкіт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собі, що там діється тепер.

— Пусти мене, пусти! — стала благати Носа. — Якщо в тебе є крихітка серця, послухай мого благання. Життя, яке ти обіцяєш мені, гірше від смерті. Краще вбий мене!

— Хочу, щоб ти жила, — мусиш жити!

— Противний ти мені.

Наглим рухом відтрутила його від себе, так що покотився стрімголов, а сама стала втікати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бігла, але ноги не слухали її. Дрижали, вгиналися в колінах, важкі, зимні, як два стовпи леду. Руками чіпалася стін, але стіни були ховзкі, й долоні зсувалися по них, як по шклі.

Останки свідомості рвалися, як шматочки кружева, як нитки шовкові, розпливалися, як хмарки по блакиті, канули в порожнечу.

Останні звуки, які болючо вверчувалися в її уши, це був луск важкої мужеської ходи.

Іван Ніс доганяв її. Той самий Ніс, наказний прилуцький полковник, що вбив її вірного чуру, перейшов до москалів і показав їм тайний вхід на замок.

Ще трохи, і вона знов попаде в його руки…

Ще тільки два-три сходи…

Як добре, що якраз тоді перед нею розтворилася безодня і вона полетіла туди, забуваючи про все, — як добре, що її нема!

Нема нічого…

Мотря відітхнула свіжим, зимним воздухом і розплющила очі. Довго не могла зрозуміти, де вона і що таке діється з нею. Повисла між життям і смертю і ніяк не могла перехилитися ні в один, ані в другий бік. Хай би скотилася у тую прірву, з котрої немає вороття, хай би усьому прийшов кінець!.. Коли б так ніж… і вона мимохіть повела правою рукою. Рука не ворухнулася… Невже ж їй відняло руки?

Це питання ніби обухом ударило її. Почула приплив крові до висок і стук власного серця.

Хвилина — чорно, а тоді — ніби блискавка озарила світ. Пригадала собі усе, що сталося нині, і зрозуміла, де вона і що діється з нею.

Прилуцький наказний полковник не вспів її занести де хотів і покинув тут, на замку, в глухому куті, куди ніхто не заходить, а щоб не втікла, щоб не добралася вдруге до вежі, зв'язав їй руки й ноги.

Зубами розмотала пояс, котрим були зв'язані руки, руками увільнила спутані ноги. Але встати не могла. Голова, як камінь, тягнула її взад. Паде на заморожену землю горілиць.

Чого ж цей Батурин так реве? Пороги Дніпрові не ревуть так голосно, як він. Здається, не лиш живі зняли цей нестяменний крик, але й мерці ридають і стогнуть, плаче хожда грудка землі.

Батурин борикається зі смертю.

А вона лежить безсила й чекає кінця.

Ця свідомість доводить її до розпуки.

Збирає останки виснажених сил, підпирається руками, сідає.

Насилу відчиняє повіки. Хоче бачити, що тут діється.

З глухого рогу видно море пожежі. Торчать димарі, валяться останки сволоків, кроквів, лат. Батурин дотліває.

Чорні тіні людей перебігають туди й назад, одинцем і гуртами, шукаючи виходу з того пекла. Його нема. Ворог околив город і замкнув його з усіх боків… Вставати, йти, боротися і гинути разом із ними… Або ні… Ще раз дібратися до тих пивниць, в котрих лежать з порохом бочки й підпалу дожидають. Вхопити головню з пожежі й кинути їм. Хай бухнуть силою, стократ сильнішою від ворожої злості й замість жахливої боротьби хай дадуть своїм і ворогам тихий мир і вічний упокій. Вставати — йти! Мотря підноситься і опирається об мур. З'ясовує собі, де вона і куди найближча дорога до вежі. Недалека, та, мабуть, нелегко пройти. Мабуть, у всім Батурині нема тепер такої стежки, такого переулка, котрим можна б непомічене просунутися.