Крізь вікно побачив світлійший тих, що їх мали судити, козацьких старшин і знатніших міщан, яких, здобувши город вхопили зі зброєю в руці. Стояли або прямо лежали, бо вже не мали сил стояти, перед рундуком, порубані, скривавлені, до людей не подібні.

Милосердитися над ними? Ні, такого почуття князь

Меншиков не припускав до свойого серця. Не сміє! І Меншиков крізь вікно дав знак, щоб підводили підсудних.

— Починаємо! — сказав, приступаючи до стола.

Всі відітхнули, ніби їм лекше зробилося. Скорше пічнемо — скорше скінчимо.

Біля дверей стояло двох високих салдатів, здорових, кремезних, з шаблями наголо.

Меншиков кивнув головою, і один з них відчинив двері, переступив поріг і за хвилину вернувся назад, впускаючи перед себе старого козака зі зв'язаними руками. Ні ранги, ні заможності не можна було по нім пізнати. Одіж порвана, волосся скуйовдане, весь, ніби його з колеса зняли. Стояв, потупивши зір. По затиснених устах знати було, що до балачки нескорий.

— Ти хто такий? — спитав Меншиков голосом мало що не байдужим, і запитаний назвав своє ім'я і полк, в котрім служив, і рангу.

— Твій полк з гетьманом Мазепою за Десну пішов.

Чому ти тут залишився?

— Не весь мій полк з ясновельможним подався, моя сотня залишилася тут, і я з нею.

— Значиться, окремі доручення дістав. Які вони? Кажи!

Цей мовчав.

— Говорять тобі, щоб ти виявив, які доручення від Мазепи дістав!

Мовчав.

— Глухий? Востаннє питаю тебе по-людськи, скажи, які доручення мав від гетьмана-ізмінника, і остерігаю тебе, що його величество цар (тут суд піднявся з місця, постояв хвилину і назад сів), його величество цар казав милувати тих, що виявлять жаль і покаються. Їм будуть вернені їх ранги й маєтки, їх буде нагороджено новими, куди ще більшими, а тих, що триватимуть у великому, досіль нечуваному в нас гріху, ждуть кари жорстокі і смерть… Говори!

Мовчав.

— Говори!

Жертва глянула на своїх мучителів поглядом, в котрім була злість, ненависть і безмежна погорда, але не було каяття.

— Чого ви знущаєтеся наді мною? — сказав голосом рішучим. — Карайте, я вам нічого більше сказати не маю і не скажу, так мені, Боже, допоможи во Тройці Твоїй Святій!

Меншиков нервово порушився на кріслі.

— Вивести його геть! — гукчув на салдатів. — 3 пристрастієм питать. Скотіна! Гадає, маю час на довгі розмови. Тю! Там ось кілько стоїть. Коли ж я скінчу, як з кождим стану вести такі розговори. Тю!

Салдати відчинили двері і хотіли за руки вести козака.

— Лишіть. Не доторкайтеся мене. Сам піду, знаю куди.

Меншиков нервувався. Уявляв собі, що після всіх тих жорстоких звірств, яких жертвою впав Батурин, козаки зм'якнуть, як віск, і що виспівають, як пташки, все, що тільки знають про Мазепу і його плани. А тут перший з них показався твердим, як криця. Якщо і з дальшими буде Taxiw клопіт, так де чого цей суд? Краще їх без суду сколесувата, почетвертувати, повсаджати на палі. Вже думав дати такий приказ, коли пригадав собі; що треба ж цареві післати якийсь матеріал про Мазепину зраду, треба ж із тих людей щось таки добути, хоч би й брехню, хоч би тільки непевні натяки якісь, а — треба.

І Меншиков звернувся до наймолодшого з офіцерів.

— Вийди, Осипов, на рундук і промов до них. Ти вмієш їхньою мовою балакати. Промов їм до розуму і до совісті. Скажи те, що я перед хвилиною тому сукин-синові балакав, тому сотникові собачому, щоб не треба кождому зокрема в голову лопатою класти, а саме, скажи, що батюшка цар (всі встали і знову присіли), що цар у великій милості своїй, як справедливий монарх-самодержитель, усім їм простить їх велику вину, якщо вони виявлять жаль і покаяніє і як скажуть усе, що знають, тут переді мною, перед його світлістю князем Меншиковим, мов на сповіді святій. Хто ж і дальше триватиме в відомому xаxлaцькoмy упрямстві, котре на ніщо нікому й так не здасться, хай знає, що ждуть його такі жорстокі муки, про які ніхто ще досі й не чував. Іди!

Офіцер вийшов і за хвилину чути було, як українською мовою повторював приказ Меншикова, ніби диякон апостола читав.

Один із суддів, розсівшися вигідно в фотелю, похилив голову на груди і захропів.

Меншиков глянув у той бік і зірвався з місця.

— Милостиві господа! — гукнув. — Перед нами діло великої ваги, так сказати, державне діло, а ви спите, як на запічку баби. Того я ніяк не стерплю. Сплячий офіцер не чув. Тепло і м'ягкий фотель вколисали його до сну. Навіть усміхався крізь сон. Це ще гірше дратувало світлійшого.

— Розбудити його!

Сусіди штовхали сплячого офіцера, але цей відганявся від них і дальше хропів. Аж хтось таки доволі дошкульно штовхнув його в бік, і він очуняв. Розікрив повіки, глянув, лице його скорчилося; очі закліпали, і він, побачивши в чім діло, став виправдуватися. Кілька ночей не спав, продрог, а тут так тепло, гарно, сон його зморив. Звиняється.

Світлійший сів у свій фотель і гукнув:

— Подавать там!

Впровадили молодого сердюка, рослого й гарного. По вбранню, хоч подертому, та гарного матеріалу, і по рухах, певних себе, складних, видно було, що це не простого роду дитина. Тільки руку мав обв'язану аж по саме рам'я. Крізь тую, наскорі наложену перев'язку протікала кров.

Мабуть, нелегкі були рани.

— Ти хто такий? — спитав Меншиков, дивлячись грізно на нього.

— Митрофан Дяченко, сердюцького гетьманського полку козак, син Олексія, сотенного писаря тутешньої сотні.

Говорив голосно і певно. В його голосі не почувалося ні жалю, ні тривоги.

Меншиков нахмурив брови.

— Значиться, ти чоловік не простий, може, навіть читати вмієш.

— І писати, — додав сердюк.

— Так тоді понімаєш, яка провина за тобою і яка тебе кара чекає, коли не повинуєшся мойому приказові.

— Ніякої провини я за собою не чую.

— Як? — гукнув світлійший, визвірюючись на нього.

— Не чую ніякої провини за собою, — повторив спокійно сердюк.

— А супротивлення волі його величества царя! А те, що тебе з оружжям у руці зловили! А твої «дерзкі» відповіді тут, на суді!

Сердюк мовчав.

Один із суддів піднявся.

— Ваша світлість позволять доложити собі, що я цього чоловіка пізнав. Він «дрався», як чорт, коли ми входили в замок. Не знаю, скільки наших людей зарубав. Він мого коня ранив, на мене напирав, це я його обезоружив.

Меншиков дав знак, і офіцер присів.

— Що ж ти на це? — спитав сердюка.

— Я козак. Моє діло слухати приказів старшини. Не здаватися, а битися.

— Ти знав, що гетьман зрадив, що його прикази, значиться, не обов'язують нікого; чого дрався?

— Про ніяку зраду я нічого не чув, для мене гетьман — це гетьман, і край.

Меншиков скипів. Сміливі відповіді козака доводили його до нестямної злості, але з другого боку в нім все ж таки озвалося те почуття пошани, яке будиться навіть у найжорстокішому серці на вид хоробрості.

— Гарно, — казав князь, поправляючи на своїй груді ордени. — Гарно. Ти, значиться, слухав свойого начальства, бо не знав, що воно незаконне, що, зрадивши царя, втратило тим самим усяку законну підставу. Але тепер, коли я тобі це обвістив, ти обов'язаний покоритися і виявити нам, що знаєш про зраду бувшого гетьмана Мазепи. Як здішного сотника син, ти, мабуть, знаєш не одно, чого звичайні чорняки не знають.

— А саме? — спитав тим самим байдужним голосом сердюк.

— От хоч би де заховані гетьманські клейноди?

Сердюк розсміявся вголос.

— А хіба ж я їх ховав? А хоч і сховав би, так, гадаєте, скажу? Не на такого попали, ні, ні! — махнув здоровою рукою. — От і придумали! Кажи їм, де гетьман заховав свої клейноди.

Та ще він не вимовив того, як офіцер, що перед хвилиною хропів на своїм фотелю, прискочив до нього.

— Хахло! Мужва! Як ти смів? Як ти, сукин син, смів відзиватися так до його світлості князя?

І, не надумуючись довго, замахнувся на нього. Удар був сильний і болючий, бо офіцер уразив сердюка в болючу руку. Цей затиснув зуби, блиснув, як вовк, очима і, теж не надумуючися довго, здоровою рукою відбив удар так сильно, що офіцер похитнувся і полетів геть під вікно. Райтари вхопили козака, скрутили йому руки назад, він відбивався ногами. Офіцери кинулися на нього з шаблями. Тільки Скорін сидів білий, як стіна.