Кочубей глянув з докором на жінку. Кочубеїха не спустила очей.

— Знаємо тих вірних старшин, знаємо. Хиляться куди вітер повіє. Хай лиш перша невдача стріне Мазепу, або Карла, чи там Станіслава, вернуться до царя. Народ за Мазепою, як колись за Хмельницьким, не піде. Попи проти нього, хоч які розкішні храми побудував. Попи тепер московським духом підшиті, це не ті, що були колись за Гукальського. Мазепа тепер ще гірше зразив до себе народ, наклавши по талярові побору від коня та по копі від кождого вола.

— Але ж його вірники голосять перед людьми, що та побори заряджені на приказ царя, — завважив Іскра.

— Народ не знає, хто приказує, хто бере і до нього злість має.

— І це правда, — притакнув Іскра.

— Мазепа на сході всяких гільтаїв, голоштанників і увесь хибкий народ наструнив проти царя, забуваючи, що це меч обосічний, на царя гостриш, а він на тебе під німеться.

І того не міг заперечити Іскра.

Кочубеїха говорила дальше:

_ Що мені за союзник Станіслав? Кажуть, людина він умна, але не вожд, і яке його військо? Нині до Саса, а завтра до ляса. І шведи не такі-то вже сильні, як кому здається. Коли б Карло почував за собою велику силу, то не друкував би в Данцігу прокламацій хлопською мовою і не поширював би їх через своїх післанців тайних. Сильний противник не хапається таких способів.

— Що ж ти на те? — спитався Іскра Кочубея.

— Моя дружина ніби з книжки читає, —відповів Кочубей. — Та тут і радити нема що. Сталося, і вже не повернеш. Сказав аз, говори і буки. Посилаймо до Осипова, брате.

— Посилаймо, — повторив, зітхаючи, Іскра.

І його Любов Федорівна перетягнула на свій бік.

Шукали тільки певного чоловіка, найкраще з духовних, бо ті не зломлять присяги. Перебирали усіх знайомих і залежних від себе, таких, що відмовити не могли. Аж спинилися на полтавському попі Спаської церкви Івані Святайлі.

Отеє була людина, яка найбільше підходила їм під смак.

Післали по нього, вговорили і вирядили до ахтирського царського полковника Федора Осипова.

Поїхав.

Любов Федорівна принесла з пивниці кріпкого угорського вина і налила три великі срібні пугарі, визолочені всередині.

Перший піднесла Іскрі, другий мужеві подала, третій сама вгору підняла.

— Дай, Боже, пить, та не впиваться, — промовив Кочубей, замочуючи вуса в пугар.

— Говорить, та не проговориться, — додав, відкашлюючи, Іскра.

— На печі спать, а на покуті дверей шукать, — докінчила Любов Федорівна.

— Готова ямка, — почав Іскра.

— Запала клямка, — додала Кочубеїха. — Тепер або пан, або пропав, — докінчив Кочубей, і всі троє, вихиливши пугарі до дна і струснувши останні каплі на землю, на відлів поза себе, кріпко стиснули собі руки.

«Двигни цей камінь, двигни! Під ним виводяться хроби, зігниєм від хороби, — двигни цей камінь, двигни!.. Він важкий. Може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час мине й настане час, що він рухне і розлетиться у дроби…»

Мазепа цей камінь двигнув, і він теж із нестерпним розгоном покотився вдолину.

Єзуїт Заленський і капелян княгині Дольської, ксьондз тринітар, промощували йому дорогу.

Дві каменюки рівночасно скочувалися в пропасть — та, що пустила Любов Федорівна, і та, що з місця рушив її гетьман. Каменюки нерівної сили і неоднакового значіння котилися рівночасно зарослими шляхами України.

Був ще хтось третій, що помагав замірам Мазепи, — а саме болгарський архієрей, що із-за невідомих ближче причин свій владичий пристіл утратив і до українського гетьмана приблукався.

З коротким, мало вистаючим носом, з чорними, глибоко впалими очима, з високим лобом і черепом лисим нагадував труп'ячу голову під ногами Христа на Розп'яттю.

Людина вчена, а ще більше відважна, він готовий був іти куди його гетьман післав і з найбільшої небезпеки виходив ціло.

Як актор у театрі, вбирався у ріжне вбрання і знамените грав усяку ролю: нині він козак-запорожець, завтра шляхтич, післязавтра жид. їздив до короля Станіслава і, перебраний за сліпця-бандуриста, перекрадався щасливо до головної кватири шведського короля Карла. Дивував його не тільки дотепом політичним, але й знанням старинних і середньовічних філософів.

Тепер він у довгій чернечій рясі, з приправленою сивою бородою і з хрестом у руці, на худім конику нерозгаданої породи, заболоченім по самі уха і нечищенім. Бог вість відколи пробирався крізь козацький табор, що розложений був недалеко Фастова, до двора, в котрім кватирою стояв гетьман Мазепа.

Табор був широко розкинутий серед піль і навіть ровами й валами не обведений, бо все ще нові відділи прибували.

Гетьман стягав свої сили, нібито готовлячися на війну з королем Станіславом, а на ділі окриваючи зовсім другі плани.

Починало сонце пригрівати. Козаки сиділи в курінях, землянках, у деяких були намети, інші приміщувались на возах або під ними, шукаючи захисту. Здебільшого були вони в штанах і в розщібнутих сорочках, бо свиток, контушів і жупанів шкодували, зберігаючи їх на час походу. Молодики вправлялися на майданах.

Архієрей-розстрига бачив зі свого коня, як одні вчилися ходити, другі то підбігали, то припадали до землі, треті рубали шаблями палуби, порозставлювані на палях.

Найцікавіше було дивитися, як вони парами наступали на себе і, забуваючи, що це вправи, запалювалися і не раз побивали себе до крові, бо старші козаки, що збоку приглядалися до тієї науки, замість стримувати їх, заохочували всілякими приговірками: «на шаблю налягай», «шаблю йому підбий», «так його, так!» — і шабля з недосвідченої руки зі свистом вилітала вгору.

За табором кіннотчики пасли своїх коней, лежали на черевах та грали в кості або прямо в гроші. Кидали мідяки, і котрий гріш свого противника своїм грошем накривав, забирав його. Вгадували, чи орел, чи решка, попадалися й такі, що в таляри грали, бо російські і польські гроші були низькопробні, плохої вартості металу.

Архієрей не дуже поспішався, хоч козаки, побачивши його, гукали: «Дорогу там його всечесності, дорогу!» — і хоч нерадо і нескоро, а все-таки розступалися перед ним. Він дякував і благословив їх хрестом.

— Да будет Господь з вами, благочестивії воїн Христові!

— І со духом твоїм, — відповідали дотепніші. Їздець цікаво розглядався кругом. Його тягнуло до себе це море людських тіл, що, ніби весняні річки, стікали з усіх сторін широкої української землі. Оком знавця слідив їх ріст, здорові м'язи, повільні рухи і нездисципліноване поведення. Порівнював з тим. що бачив у шведському таборі, і головою хитав. Пригадав собі гадку шведів про козацьке військо. Козаки добре обороняються і славно женуться за ворогом, коли він побитий, але до наступу, до офензивного бою вони нескорі і немудрі.

«Може, воно й правда», — казав собі.

— Отче благочестивий, благочестивий отче! — спинило його нараз двох козаків. Він став.

— Що скажете, діти? — спитався лагідно, аж солодко.

— Хочемо знати, чи тисяча більше, чи міліон. Я кажу, що тисяча, а він — що міліон.

Архієрей усміхнувся. Козаки були молоді і трохи п'яні.

— Міліон — це таке велике число, що його і збагнути годі. Міліон хіба цар у своїй казні має.

— Як з народу зідре, — відповів перший козак.

Архієрей вдав, що не чує, і пояснював дальше.

— Вас у таборі, скажім, чотири тисячі голов. Щоби був міліон, то треба би двісті п'ятдесят таких таборів.

— Двісті п'ятдесят таких таборів, як отсей! — повторили козаки, вхопилися за голови і розбіглися в ріжні сторони, ніби вони щось дуже страшного почули.

Архієрей під'їздив до гетьманової кватири. На майдані стояло декілька гармат з дулами, зверненими на табор. Гарматчики мили колеса і чистили дула, молодші приглядалися до замків, обмацуючи їх пальцями.

— От з такої, як у роту попадеш, то менше половини не зметеш, — хвалив старий гармаш. — Каша, вишкварки і червона підливка. Більш ніщо.