— З отсеї-о, — говорив другий, — раз я мало у ворожу головну кватиру не попав. Наставив я її просто на сам димар, з котрого ще й курилося, — видно, для генералів обід варили. Але надбіг старшина, глянув крізь скла і гукнув, щоб «на півградуса піднести!». Підняли, і куля перелетіла понад кришу та й зарилася в городі. Таку-о яму вирила! А по-мойому, то попала б була прямо на самий стіл, саме у миску з генеральським борщем.

— До борщу галушку післав би, — засміявся котрийсь.

— Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще від нас уміють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири.

— Бо що живе око, то не скло.

— Очі Бог дає, а скло чоловік робить, чоловік Богові не рівня.

Архієрей підійшов до варт. Подав клич, сказав, що до хорого гетьмана зі святою сповіддю іде, — пропустили.

Гетьман лежав на постелі, підпертий лівою рукою, а правою по карті водив.

Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив і за ліжко поставив.

— Сідай, служителю Господній, — промовив, показуючи на столець біля ліжка.

— Я тепер «advocatus diaboli»[16], а не служитель Бога, відповів архієрей.

— Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так, — і гетьман, усміхаючися, блиснув своїми здоровими зубами. Архієрей хрестився, ніби мух відганяв.

— Іване Степановичу, — казав, — несправедливо ти зневажаєш свого повірника.

— Не хочу, щоб повірник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобі ногу підставить, підстав перш йому.

— По-християнськи?!

— Такі-то ми християни, ваше високопреосвященство.

Де Христос, а де ми? Де-де-де!

— Правда. Христос казав віддати Богові, що Боже, а кесареві, що єгоже. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо, — на!

— Як ти це розумієш?

— Всіляко. От хоч би й мене exempli gratia[17] взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловік, значиться, Божий. А не забирають же всього від мене для моїх кесарів? В мого теперішнього кесаря (не показуючи пальцем на його) — двадцять сотнарів золота (дай йому, Боже, наперед більше), а в мене пальці з чобіт визирають.

Гетьман примружив одно око і, жартуючи, казав:

— Бо нехай ми духовна персона summa cum deligentia[18] не вправлялася в карто- і в костеметанію. Нехай би так часто і з пильністю, вартною ліпшої справи, не осушувала кубків, розструганів, чарок і всякої другої горлу угодної посуди, хай би з шинкарками, гарф'ярками і всякими другими жрекинями її милості богині Гедони жертв по-всякнощних їй не приносила, — от і не нарікала б тоді.

Розстрига, замість репліки, вишкірив свої рідкі зуби:

— Гарно сказане, їй-Богу, гарно, аж оскома пішла. І а куди мені до того! Куди! Сухо в жмені, а пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю.

— Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його.

— Котрі він жертвує для добра і слави його милості гетьмана Мазепи.

— Що нового?

— Багато…

— Primo?[19]

— Кочубей.

— Secundo?[20]

— Станіслав.

— Tertio?[21]

— Carolus rex…[22]

— Починай, вашець з Кочубея.

Архієрей відчинив уста, підняв брови, висунув очі з глибоких орбіт, але гетьман поклав нараз руку на плече:

«Гов!»

Архієрей перемінився в знак питання.

— Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященність ваша, заки електор возглагодав двічі, спустила дав голендерські дукати?

Труп'яча головка всунулася в рамена і порскнула сміхом:

— Зузанна, милосте ваша, noli me tangere[23], Зузанна… Але звідки милість ваша навіть про таку нікчемну дрібницю 'знають?

— Гетьман Мазепа все знає. Затям собі, архієрею… А тепер ad rem![24] Primo: Кочубей.

— Кочубей новий донос до царя післав.

— Певно?

— Як Бог на небі. Царевичеві цей донос доставив, а царевич батькові переслав.

— То недобре.

— І я так гадаю.

— Що робити?

— Клин клином вибивають.

— Себто?

— Післати лист до царя, що Кочубей інтригу між гетьманом і царем затіяв, маючи на гадці розбити їх дійствія воєнні совокупнії.

Гетьман подумав хвилину:

— Гаразд, пиши. На столі є все потрібне.

Розстрига сів, гетьман став диктувати лист. Писар ледве настигав писати під скорий диктант.

— Скінчив?

— Так.

— Прочитай!

Розстрига прочитав письмо, гетьман поправив дещо і казав переписати начисто, вважаючи, щоб ні одної похибки не була Тоді ще раз провірив і підписав.

— Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля Станіслава. Що він?

— Не хотів би я бути в його шкурі,

— Ов!

— А так. Взагалі, тепер людям умним і чесним нема що жити на світі, — і позбавлений престолу владика важко зітхнув.

— Мабуть, на себе натякаєш, — замітив гетьман.

— Суєту житейськую і нікчемність мирськую бачу. Ні честь, ні розум, ані пильна праця тепер ціни не мають.

— Проповідь остав на ті часи, як знов митрополитом станеш. Про Станіслава глаголи.

— Станіслав, як горох при дорозі, хто не хоче Хоч Carolus rex інсигнії королівські від Августа відібрав, Станіслав о корону дрижить. Цар її вже й знаменитому Євгенієві Савойському предкладав.

— І що?

— На щастя Станіслава, знаменитий імперський полководець до корони польської не палиться. Взагалі, цар нікого не минає, щоб Лєщинського позбавити корони. І до Англії, і до Людовика XIV, і до голяндських штатів, до всяких дверей стукає.

— Не все біблейні слова стукайте, а «отверзеться вам» справджуються в життю. Європа не хоче, щоб Росія стала європейською державою. Небезпечно медведя у пасіку впускати… А що ж поляки?

— Дальше конфедерують, одні за лясом, а другі з Сасом, ті другі не від того, щоб пальці при царські огнищі погріти. Невже ж?

— Прімас, куявський біскуп, любленський і мазовецький воєводи, коронний підканцлер беруть.

— Що ти кажеш?

— Спитай, ваша милосте, царського посла Українцева.

— То зле, бо Лєщинський чоловік порядний, але й не багатий, грішми проти грошей воювати не може, великого протектора має, короля Карла.

— Carolus rex протегує його так, як пустельника медвідь, коли ваша милість чув тую казку.

— Як медвідь каменем муху на лобі сплячого пустельника вбив? Чув.

— А так. Carolus rex не знає польських панів, накладає на них і на міста велику контрибуцію і не шанує католицького костьолу. Тим він Станіславові медвежу прислугу робить. Відштовхує від нього поляків.

— А що ж Станіслав переказує мені? — спитав гетьман.

— І питати не треба. Потопаючому і бритва пором. Станіслав згідний піти назустріч бажанням вашої вельможності, бо мусить. Годиться навіть на те, щоб гаранцію король Карло підписав.

Гетьман відітхнув.

— А тепер до третього пункту перейдемо, і до найважнішого. Що рішив Carolus rex, — отвічай!

Болгарин встав, відкашельнув, випрямився, і його труп'яча головка набрала такої важливої міни, якої гетьман ніколи в нього не бачив.

— Не представляй комедії, кажи! — наглив Мазепа.

— Терпіння, ваша милосте, терпіння! Це така благодать, якої з легкої руки не дають.

— Чого ж ти хочеш, дірявий міху, кажи!

Болгарин показав на свої драні чоботи, на заболочену рясу, на сорочку, давно не прану:

— Ось як виглядає довірений резістент по найсекретнішим ділам його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи!

Гетьман глянув на нього і мусів признати, що виглядав він погано.