І Кочубеєві зробилося лекше на серці, ніби камінь важкий зсунувся з нього. Перехрестився і очі до неба підвів.
— Більше не пригадуєш собі нічого? — питався священик.
— Бачить Бог, більше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман очі вкриває, ніби з другого берега дивлюсь.
Священик розгрішив його. Покути не завдавав. Незабаром спокутує усе.
— Яке твоє останнє бажання, Василю Леонтійовичу, кажи, гетьман обіцяв сповнити, крім одного… — речення не докінчив. Кочубей доповів собі: крім життя.
— Гетьмана побачити хочу, — відповів.
— Доложу йому.
Чура з ліхтарнею, за ним гетьман, за гетьманом кількох гайдуків.
Табор спить. Тільки варти стоять. Хоч гетьмана по ході пізнають, здержують і питають о гасло.
Біля в'язниці старшина сторожить.
Зривається на рівні ноги і втворяє перед гетьманом двері. Гетьман ліхтарню від чури бере і входить. Сам.
— Останню твою волю сповнити прийшов, — каже, кладучи ліхтарню перед себе на землю.
Кочубей хоче встати.
— Лежи, Василю Леонтійовичу, лежи.
— Досить лежатиму, милосте ваша, але і встати важко. Ціле тіло болить.
— Не з моєї вини, Василю Леонтійовичу. Я тебе не скривдив.
— Сам я собі найгіршим ворогом був, — знаю.
— Самого себе найтяжче побороти.
— В тій боротьбі паду.
Він дійсно впав на тапчан і лежав, як мертвий. Гетьман глянув і відвернувся. «Що вони зробили з чоловіка!»
Пригадав собі колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все. Пригадав свої з ним затії ще за Самойловича і пізніше. Чи одну чарку вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить перед ним не Кочубей, а його тінь, привид, котрий міг би перестрашити найвідважнішого козака… Царський суд… Так міг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто під ким яму гребе, сам у неї паде…
Кочубей наглим рухом зірвався і сів. Гетьман притримав його:
— Заспокійся! Хочеш — хірурга пришлю.
— Не треба. Хай вип'ю чашу до дна.
Десь далеко гукали сичі, як тоді, в Ковалівці, коли занедужала Мотря… Розбита бандура…
— Іване Степановичу, — почав нараз генеральний суддя, — прости мені.
Гетьман узяв його за руку.
— Не маю що тобі прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, ніякої шкоди ти мені не вчинив.
— Але міг, хотів, — прости.
— Ти міг пошкодити ділу. Добре, що не пошкодив.
— Не пошкодив, кажеш?
— Ні, Василю Леонтійовичу, не пошкодив. Наше діло добре стоїть.
Кочубей ухопив гетьмана за руку:
— Добре, кажеш? — і в очах його явилася тривога.
— Нині добре, а завтра — як Бог дасть.
— Хай Бог стереже нас від московської протекції і ласки, хай Бог помагає тобі, Іване Степановичу!
— Прости, Василю, що я не помагаю тобі. Бачить Бог — не можу. Ти в моїм таборі, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний і невідкличний. Не моя власть застановити його.
— І не треба. Донесу свій хрест. Раз треба вмерти. Мені не до життя. Краще гріб, ніж такий сором…
— Люди забудуть, — потішав його гетьман. — Люди все забувають — і добро, і зло.
— А історія?
— Всіх нас перед її суд покличуть. Нікому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить мене?
Кочубей думав. Силувався думати. Силувані слова вибігали на губи й верталися назад. Аж спитав:
— Кажеш, діло добре стоїть?
— Гадаю, що так.
— Спасибі, що потішив. Захищай Україну перед Москвою, — просив крізь сльози, — щоб не зробили з нею того, що зі мною. Глянь, який я став.
Гетьман глянув на свого колишнього товариша, і морозом повіяло на нього, хоч і як тут душно було.
— Жаль мені тебе, товаришу, — відповів, стискаючи його руку. — Коли б ти сильніший був…
— Гадаєш, утікав би? Ніколи! Завинив і кару прийму. Згину для постраху других, щоб не шукали чужих богів, а свого берегли. Хоч тим послужу рідному краєві, хоч тим. Ох, Іване Степановичу, коли б ти знав, як я відмінився в душі, як я тепер інакше дивлюся на світ, коли б ти знав, як я турбуюся нашою долею. Запізно.
Зі зворушення дрижав, як у пропасниці.
— Помилуй мя, Боже, по велицій милости твоїй, — почав псалом покаяння, але пам'ять не слухала його. Переплутував слова і вертався назад, — помилуй мя… Каяжеш, що добре стоїть?.. Борони його, захищай, захищай, Іване Степановичу! — упав на тапчан і повіками накрив підпухлі очі.
Гетьман на ліхтарку дивився, на нетлі, що пхалися до світла.
Кочубей не будився.
Гетьман встав і пустивсь до дверей. З порога ще раз озирнувся. Кочубей спав. Спав чи — не жив?
ТРАТЯТЬ
Ніч, але ясно, як удень. Тихо. Навіть дерева не шумлять. Верби задивилися в ставок, тополі в небо пнуться. Птахи перестали співати.
Чути тільки глухий луск сокир.
Між Борщагівкою а табором, на майдані поміст будують. Високий, як хата. До помосту східці.
Салдати пильнують рубачів та сокирників і наглять. Заки сонце зійде, поміст повинен бути готовий. Приказ такий.
Сокирники балакають тихцем:
— Стоять, як чорти над душею. Поспішай, коли ніч, хоч і ясна. Треба вважати, щоб пальців сокирою не відрубать.
— Їм мають голови рубати, а ти собі пальці рубай. Ладно!
Перешіптуються, щоб салдати не вчули.
— А наглять!
— Чорти б їх так до горючої смоли наглили! Тихнуть. А по хвилині:
— Котрого стинатимуть перше, Кочубея чи Іскру?
— Не знаю. Хіба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе.
— Кажуть, чия вина менша, того перш карають.
— Так тоді, мабуть, перше Іскрі голову відітнуть.
— А кат вже є?
— Хіба мало москалів?
— Правда. Підійшов старшина:
— Не разгаварівать! Екій народ! Лінтяї, озорники! Тут, гляди, двох архібрехунів за вас голови положать. Скарають їх.
— Скарав би вас Господь, — відповідає сокирник під носом.
Працюють. Луск сокир бентежить нічну тишину.
Поміст готовий. Великий і кріпкий, щоб не заломився. Кругом дощок поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.
Сходяче сонце малює дошки начервоно. Сокирники сокири за пояси заткнули, — ідуть.
— Не заждемо, щоб подивиться?
— Я не цікавий. Приправити голову — це штука, а від рубати — велика мені річ! Іду додому, — голодний.
— А маєш хліб?
— З корою. Доброго хліба давно нема. Салдати, як круки, деруть. Не накормиш їх. А ти?
— Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли.
— Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть — смерть.
— Маю з голоду вмирати — хай гину з їх рук. Може, Бог якого гріха відпустить.
— У нас то ще сяк-так. Але у Чернігівщині! Там по четверику житного борошна з хати беруть. Гетьман такі великі магазини на хліби для москалів поклав, як церкви.
— Покладе і в нас. Не бійся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навіть ночі спокійної не маєш, помости будуй! Тю!
Салдати відганяли народ, що з усіх боків напливав, щоб побачити, як тратитимуть Іскру й Кочубея.
Московський старшина молодицю за юпку по сходах на поміст тягнув.
— Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду — цюк! — і нема.
Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту.
— Та це він шуткує.
— І шуткам московським не вір. Шуткуючи, заріже чоловіка.
Якась жінка з маленькою дитиною стояла.
— Ви його чому не лишили?
— Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні.
— А не перестрашиться воно?
— Хай привикає. Я не хотіла йти, — пігнали.
— З усіх доколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш.
— Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде Тепер щось таке твориться, що перше й не снилося нікому.
— Антихрист…
Зацитькували себе.
— Ще, не дай Бог, почує салдат, і пропадеш ні за цапову душу.
— В Московщині винищили за те сила народу.
— І нищать ще.
Баба діда безногого на тачках везла.
— Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!