– Є ці-авий комп-омат, – жував слова мій любий друг Ігорко, якого я вже добре розумів: це означало, що на когось знайдено «цікавий компромат», тож мені залишається приробити йому ноги, тобто написати статейку, а високі політики розрахуються і з газетою, і зі мною.

– Бензин чи спирт? – спитав я.

– Нахта.

Отже, я майже вгадав. Нафта – це той же бензин.

– Ні, дякую, – сказав я.

Мені зовсім не хотілося до травматологічного витверезника.

– Ще трохи поживу, – сказав я.

– Хе-ово, – сказав Ігорко. – Мо-е, подумаєш?

– Не можу, шукаю хату.

– А нахи-а ж ти відмовився йти до нас? Ми б тобі найняли службову ква-ти-у.

– Мені достатньо вашого телефону. Дозволь?

Мій любий друг Ігорко підсунув до мене апарат, а сам делікатно почовгав з кімнати, і, дивлячись йому вслід, дивлячись на його низько опущені плечі, я щиро вірив, що він, бідолаха, несе на собі розбудову держави навіть тоді, коли йде перекинути гальбу пива, – чого ж не піти, якщо його любий друг Андрій Крайній трошки посидить біля телефону.

Я подзвонив у редакцію, запевнив, що «політичний портрет» депутата на тижні буде готовий (там справді хвилювалися з цього приводу, адже декому належав більший гонорар, ніж мені), а потім став обдзвонювати весь Київ у найпильнішій справі: самотній чоловік, безпартійний, інтеліґентний, високоосвічений, вільно володіє французькою і грабаром[3], фарсі і гуджараті, вік Ісуса Христа, зріст 182 сантиметри, був одружений всього лиш один раз, кажуть, що симпатичний, – ось такий славний чоловік за помірну ціну найме однокімнатну квартиру на тривалий термін.

Тоді я ще не знав, що веду даремні розмови, марно товчу воду у ступі, бо квартира мені більше не знадобиться.

Симпатичний чоловік з невеличким шрамом на вилиці, віку Ісуса Христа, упевнено перетнув залу кав’ярні і підійшов до столика, за яким сиділа молодша від нього років на п’ять жінка. Вона вдивлялася у денце чашки, наче сама собі ворожила на кавовій гущі, і чоловік спитав з геніальною простотою:

– Шампанського вип’ємо?

Вона звела на нього тернові очі – не чорні, як співається в пісні, а кольору ще не достиглого терну із синіми і зеленими переливами. У неї були зовсім білі губи, наведені білою помадою, і білі перламутрові тіні аж до тонесеньких брів – так досягається разючий ефект очей.

– Вип’ємо, – так само просто сказала вона.

Я взяв шампанське і під ревнивим поглядом Катрусі налив два келихи.

– Ох, як усім цікаво, – сказала моя чарівна візаві.

– Головне… – гіркаво-солодкий запах французьких парфумів завжди мене хвилював, – bien faire et laisser dire[4].

– Bien ou rien[5], – сказала вона.

– О, Боже, хоч негайно у ліжко.

– Ви не схожий на сексуального маніяка. Інакше я не погодилася б з вами пити шампанське.

– Бачте…

– Оксана. Можете називати мене Саною.

– Бачте, Сано, цих навіженців розпізнають, коли вже запізно.

– На жаль, так, – сказала вона. – Але це не про мене.

– Ви добрий психолог?

– Ні, поганенький сексопатолог.

У мене шампанське ледь не пішло носом.

– Ви здивовані? – спитала вона.

– Я думав, це чоловіча професія.

– Чоловіки якраз мало у цьому тямлять.

Чесно кажучи, я трохи розгубився. Наскочив чорт на відьму і не з того краю почав. Але й відступати було не з руки.

– Тепер мені зрозуміло, чому ви так легко погодилися зі мною випити.

– Чому?

– Професійна цікавість. Адже з красивою жінкою не так легко познайомитись.

– Не вгадали. Просто я бачу, що у вас є на те серйозна причина. Тому ви й підійшли без комплексів. Хіба ні?

– Ваша взяла, – сказав я. – Причина справді серйозна. Того вечора, коли я вперше вас побачив, ми сиділи втрьох он за тим столом, пам’ятаєте?

Вона запалила сигарету і з цікавістю дивилася на мене. Цівочка диму соталася з-поміж її загострених пальців, які ледь помітно тремтіли.

– Потім, десь уже під кінець, до нас приєдналося ще двоє. Ви їх не пригадуєте?

– Ні. Я запам’ятала тільки вас. І то en qros[6].

– Я розумію, що це не був coup de foudre[7], – сказав я, дивлячись їй глибоко в очі. – Але мені приємно, якщо це так. І все-таки дуже хотілося б, Сано, аби ви згадали тих хлопців. Ну, може, одяг, якась дрібничка… жест, годинник на руці.

– Ви що – з міліції? Ніколи не повірю, – сказала вона.

– Я не знаю, який ви сексопатолог, але психолог справді непоганий. Я не з міліції, Сано.

– Щось сталося?

– Поки що не знаю. Але цілком можливо.

– Ще пам’ятаю того… на Чапаєва схожий. І потім… якщо ті двоє прийшли під кінець, то, напевно, мене вже не було.

– І це можливо. Річ у тім, Сано, що тут є і ваша вина.

– Моя?

– Так. Коли ви пішли, я вже не бачив, що діялося навколо. Я просто осліп.

– Не перебільшуйте.

– Це правда.

– Якщо це правда, – сказала вона, – то я спокутую свій гріх. Що я повинна зробити?

Я зміряв її очима, ніби прикидаючи, що вона може зробити.

– Не тепер, – сказала вона.

– Що не тепер?

– Те, про що ви подумали. І щоб спокутувати гріх, треба знати міру своєї вини. Що, власне, сталося?

– Щез один чоловік, – сказав я.

Вона вся стислася і ледве не розхлюпала вино зі свого келиха.

Я знав, що Сана теж шукає якогось чоловіка, і знав, що йдеться тут про різних людей. Її реакція на мої слова була природною.

– Як… щез? – спитала вона.

– Так, як це трапляється завжди: був чоловік – і нема.

Що я ще міг сказати? Хіба те, що трапилося зовсім не так, як завжди, навпаки, сталося щось дике й химерне, що можна було пояснювати лише кволими здогадами та припущеннями. Адже той чоловік, який дав мені ключ від квартири, не з’явився ні через тиждень, ні через місяць. Ось уже лютий минув, а від нього ні звістки, ні звуку, ніякого знаку немає від нього, і цю невідомість – кажи не кажи – нікому збоку не осягнути, цю ваготу несе на собі тільки той, хто кожною клітиною тіла чує порожнечу чужого житла, таку німу порожнечу, хоч криком кричи: нема! Легше було б, аби знав чоловіка, тоді ще можна щось міркувати і з кимось радитись, а то ж геть безглузде становище: я не знав навіть його імені, не спитав тоді, бо й незручно було, адже виходило так, що ми вже знайомі, не даватиме ж тобі ключ від своєї оселі перший-ліпший зустрічний, та тепер я не міг згадати його бодай en qros, як каже моя загадкова візаві.

Ось чому я знов зачастив до «Трьох поросят», маючи надію що-небудь дізнатися про того чоловіка, та ще більшою несподіванкою стало для мене те, що й Іван Маловічко, і Сергій Приходько, і Василь Іванович не могли до пуття згадати, хто тоді з нами був, вони взагалі довго не могли допетрати, що я від них хочу, шукаючи торішнього снігу. Тобто вони туманно пам’ятали, що було товариство чимале (видно, коли я пішов, вони ще довго сиділи), був, здається, Петро Чоломбитько, художник, авжеж, ми ще говорили, що можна заночувати в майстерні, був, начебто, Степан Маківка, отой з філармонії, потім підійшов Бен, ну ти ж Бена, напевно, знаєш… Ще б мені Бена не знати. Я познайомився з ним випадково п’ятнадцять років тому, коли був ще студентом, тоді ми в ресторані «Метро» завелися через якусь фіфочку, і я хотів начистити писка цьому здорованеві, я тоді так упився, що розмовляв мертвою латиною, а він, цей бугай, раптом позадкував переді мною і давай миритися: чого ти, мовляв, гарячкуєш, ну наб’єш мене, розквасиш пику, а що далі? – чи не ліпше нам взяти пляшчину й поїхати до мене, адже ресторан уже зачиняється, а ми посидимо ще по-людському й станемо друзями. Я так отетерів від його щирості, що за хвилину ми вже мчали в таксі на Святошин, а коли зайшли в його квартиру, то мені відібрало й мертву латину, і рідну. Всенька стіна була завішана спортовими медалями, бо той, кому я так поривався начистити писка, виявився чемпіоном Європи з боксу Віталієм Бендаловським.