Однак повернімося до «Трьох поросят», де стоїть крута пахощ підсмаженої кави і хмільний туман, де в тютюновому диму висить сокира і тирлуються люди, сновигають від столів до бару, від бару до інших столів, перегукуються завсідники – звичайна собі метушня, в якій немає за що зачепитися окові і яка після першого збудження напосідає на тебе гнітючою втомою. Кав’ярня влаштована так, що відразу всю не окинеш оком, її зала перегороджена арковими проймами на три частини (звідси, мабуть, і назва – «Троє поросят») , і я обійшов усі, шукаючи знайомих, поки нарешті таки помітив мого любого друга Івана Маловічка – його велика лиса голова світилася у мороці, як місяць-повня, і цей місяць цідив із чарочки горілку такими делікатними ковточками, наче то був риб’ячий жир.

– Сто років тебе не бачив, – сказав Іван Маловічко. – Ти що, десь служиш?

– Не каркай, – відповів я і подумав, що мій любий друг Іван таки справді схожий на велику лису ворону, яка живе триста років, – інакше як могло вийти, що він не бачив мене сто літ.

– А де ж пропадав? – прискіпався Маловічко.

– Писав дисертацію.

– Ти-и-и-и?

– Не собі, не лякайся. І всього лиш кандидатську, – заспокоїв я Івана, щоб він не захлинувся риб’ячим жиром. – Так що я частую.

Я підійшов до бару і галантно вклонився своїй щирій приятельці Катрусі, для цілковитої чемності хотів ще підморгнути, але не вийшло: зір поглинала пазуха, де здіймалися дві вершини Арарату, і в тих вершинах дихало два пригаслі вулкани.

– Десь далеко їздили? – спитала Катруся.

– Атож, до Америки. На Ґенеральну Асамблею ООН. Ти не уявляєш, серденько, як після Америки хочеться по-людському напитися. Давай пляшку «Княжого».

– І, звичайно, без закуски! – зневажливо пхикнула Катруся.

Як ласувать то ласувать: на зло Катрусі я взяв аж три коробки чіпсів, бо при світлі Маловічкової лисини вже побачив свого давнього приятеля Сергія Приходька, який помахував мені рукою, як це роблять вожді на трибунах під овації очманілого натовпу. Авжеж, я мушу мати за честь, що Приходько приєднався до нашого столу, мушу навіть прихопити для нього порожню чарку, а за це він доконає мене своїми віршами.

– Ти що – розв’язав? – весело спитав Приходько.

– На відміну від інших, я ніколи й не зав’язував, – сказав я і цим легенько його вколов, та він не образився. Зрештою, Приходько ніколи не приховував, що вже кілька разів кодувався, однак це ще дужче розпалювало в ньому апетит до спиртного (знать, така сильна психіка, – хвалився Приходько).

Ми з ним випили до дна, а Іван Маловічко, як і личить справжньому європейцеві, знов-таки лишень умочив губи і запропонував нам каву.

– Ні, – сказав я, – кава викликає тривогу.

Відповідь Іванові була незрозуміла, але вдовольняла його цілком. Він захоплено дивився, як Приходько точить чіпси, наче великий колорадський жук допався до сушеної картоплі. Ми випили ще по одній, і я вже відвертіше подивився в той бік, де за столиком самотиною сиділа дівчина з коротенькою косичкою, видно, когось чекала, бо й келишок лікеру, що стояв перед нею, був непочатий, і вона майже не зводила очей з аркової пройми, яка вела до нашої зали.

– Подобається? – спитав Приходько.

– Може бути.

– Вона тут буває щовечора. Але – ні з ким.

– Лесбіянка, – сказав Маловічко. – Або причинна. – І відсьорбнув ще півкраплі.

– Слухай, може, тобі принести блюдце? Наллєш у нього і будеш сьорбати. – Я запалив сигарету, відчуваючи роздратування, чи, може, вже тоді у мені оселялося лихе передчуття. Дрібними порошинками літало воно в цьому хмільному мороці й осідало на мою бідну голову.

– А скільки коштує така робота? – не витримав Маловічко і спитав про те, що муляло його цілий вечір.

– Яка? – придурився я.

– Дисертація.

– За кандидатську я беру тисячу, за докторську більше, звичайно. – Я випустив кільце диму, і воно зависло над лисиною Маловічка.

– Баксів?

– Ні, гульденів, – сказав я і випустив ще одне кільце.

– Все одно мало, – надувся Маловічко.

– Мені вистачає. – Я знов подивився на ту дівчину з короткою косичкою і відчув собачу печаль безхатнього чоловіка.

– А я оце переробив одному вірші, то він мені… – почав було Приходько й примовк, бо над нами вже стояв наш любий друг Василь Іванович і з його закручених високо вгору вусів сипались іскри.

Я не певен, що Василь Іванович саме так і звався, можливо, ім’я анекдотичного полководця приліпилося до нього якраз через оті пришелепкуваті вуса, що стриміли вгору, наче антени, й невідь-що виловлювали у повітрі, може, вони навіть уловлювали сигнали біди, бо тепер, згадуючи його сатанинський регіт, я все більше схиляюся до думки, що людина не може отак безпричинно сміятися.

На ньому була якась чудернацька бурячкова куцина (під колір його обличчя), а через плече звисала незмінна брезентова торбина, у якій завжди було кілька пляшок спиртного – пізньої пори Василь Іванович збував напої з націнкою. Я щиро зрадів його з’яві, бо, по-перше, міг тепер взяти пляшку трохи дешевше, ніж у Катрусі, а по-друге, з’явилася надія, що саме цей всюдисущий чоловік щось путнє пораїть з ночівлею.

У мене вже туманіло в очах, та я ще бачив ту жінку чи дівчину, яку теж огортав сріблястий серпанок, і коли вона наштовхнулася на мій погляд, то замість відвести очі, навпаки, дивилася довго й проникливо, як у тій грі – хто кого передивиться. Я програв, але це була приємна поразка. І саме тоді поскаржився Василеві Івановичу, що знову не маю даху над головою, шукаю квартиру, а він, помітивши мої позирки на коротку косичку, розхристано запитав: «Квартиру чи ключ?» – і раптом зареготав мені в обличчя, як сатана, а коли я пояснив, що не маю де переночувати, Василь Іванович пообіцяв узяти мене з собою в капезе, найкраще капезе у Києві, запевняв він, бо недалечко від вокзалу і поруч метро. Цей нарваний Чапай знов, бризкаючи слиною, зареготав мені в обличчя, і на той сатанинський сміх заозиралися всі відвідувачі «Трьох поросят», я вже пошкодував, що звернувся до нього, а потім глянув на дівчину в срібному серпанку й побачив, що вона незворушна (якщо зараз усі стануть на голови, вона й оком не скліпне), і раптом збагнув, що ця дівчина дивиться не на мене, – так дивляться у безкраю далечінь, що сягає далі за обрій.

Щоб перекинутись словом з Катрусею, я замовив три кави (сам не пив, бо кава справді викликала у мене гостре відчуття тривоги), а потім спитав, хто ота дівчина, й зумисне озирнувся на неї, не приховуючи своєї цікавості, а Катруся знову зневажливо пхикнула: вона така дівчина, як я балерина, до того ж у неї не всі вдома, ревниво сказала Катруся, авжеж, не всі вдома, бо шукає якогось чоловіка, а вам, Андрію, пора вже спатки, ви перебрали сьогодні надміру; та я не жалівся їй, що не маю де «спатки», лиш печально дивився на дві вершини Арарату і заздрив Ноєвому ковчегу, який зачепився за вершечок вірменської гори.

Отакої! Як тільки я відходжу, наш столик окуповують дедалі ширшим колом, ніби він медом намазаний, – присусідилося ще двоє, щоправда, на столі стояла новенька пляшка в росі, видно, принесена недавно знадвору, мабуть, виторгувана у Василя Івановича, бо той знов так реготав, що з вусів, потріскуючи, сипались іскри. «Ви знайомі?» – «Авжеж», – я не знав, хто вони, але думав, що ми вже десь бачилися, та де ж – не інакше як у «Трьох поросятах», зрештою, тут усі коли-небудь бачилися, і ми знову випили за зустріч, та, я певен, не хміль заслав мені очі, це було не сп’яніння, а якась дика прострація, адже я пам’ятаю із того вечора багато всіляких дурниць, однак саме під ту хвилину, яка вимагала найбільшої пильності, на очі впала мана. Я навіть не помітив, коли пішла із «Трьох поросят» та жінка, що цілий вечір поглинала мій зір, а потім, завваживши це, впав у таку нуду, що на мене повіяло потойбіччям.

Годі! Мені вже нічого не хотілося, і під сатанинський регіт вусатого мефістофеля я поплентав до дверей, поволік свою собачу печаль на собачий холод і коли вийшов надвір і сапнув морозної свіжості, то побачив, що падає сніг. У нічному повітрі його не видно було, здавалося, що він падає тільки над ліхтарем, який розпливчасто жовтів угорі, і, перш ніж зайти в телефонну кабіну, я зупинився під тим ліхтарем і підставив обличчя снігові. Й ось тоді, коли я дослухався холодного лоскоту нічного неба, я почув рипіння снігу під чиїмись кроками, а потім помітив чоловіка в жовтому колі вуличного ліхтаря, це був, напевне, один із тих двох, що підсіли до нас наостанок.