– Він що – коловся?

– Ні. – Чоломбитько здивовано подивився на мене. – Хіба ти не знаєш? Олесь малює шприцом. Звідси ж і така техніка в нього, манера, я вам скажу, неповторна. Набирає у шприц рідку фарбу і витискає на полотно.

Так от, коли Чоломбитько зайшов до майстерні, Остапчук звів на нього невидющі очі, вони на мить ожили і знову погасли – погасли разом з іскоркою надії, бо він сподівався побачити не Чоломбитька. Потім Остапчук усе-таки знову звів погляд і тихо спитав: «Петре, у тебе немає цикути?» – «Немає, – сказав Чоломбитько і навіть спробував пожартувати: – Ти цей шприц хочеш зарядити цикутою? О, то вийшла б цікава річ». – «Ні, Петре, – відказав Остапчук. – Я хочу накласти на себе руки. Я зробив уже все, що міг. Зробив і спізнав».

Чоломбитько наївно, по-баб’ячому став його умовляти, що все це тимчасове, що таке буває із кожним, воно минеться, але Остапчук його перебив: «Петре, ніхто не має права відібрати в людини життя, і так само ніхто не має права примусити її жити, якщо вона цього не хоче».

Але він ще любив дві речі, казав Чоломбитько, – малярство і зимову риболовлю, ні, він ще, мабуть, до божевілля любив оту жінку, тільки вона пішла від нього назавжди, а ці дві речі залишалися з ним, і вони врятували його. Остапчук знову почав працювати як скажений, – ви не знаєте, як він працює? – тиждень підпирає стіну або сидить на Дніпрі чи десь на Десні на морозі, а потім за годину-дві витискає зі своїх шприців шедевр і злягає хворий. Шедевр – тут не красне слівце, казав Чоломбитько, я дуже обережний в оцінках, але ж недарма Олеся нанюхали іноземці, ну ці, що іноді забрідають на Андріївський узвіз, і потихеньку почали розтягувати Олесів доробок, як йому здавалося, за фантастичні гроші, але скажіть мені, хіба сто-двісті доларів – це нормальна ціна за Остапчукові роботи?

Чоломбитько притих, наче спіткнувся об якусь думку, і на його обличчі знову з’явилося оте вагання. Зрештою, він одважився.

– Якщо вже на те пішло… Якщо вже так сталося… то я можу вам дещо показати, – невпевнено мовив він. – Бачте, ми іноді даємо ключі один одному. Якщо десь від’їжджаємо на довший час абощо. Так, про всяк випадок. Це після того, як Олесь мене затопив. Води не було, а кран він залишив відкручений. От і вийшла халепа. – Чоломбитько показав на стелю, де я вже давно запримітив руді пасмуги. Потім понишпорив рукою за шафочкою і дістав ключ.

Мені теж хотілося взяти того ключа в руки, проте я і так помітив, що він на мого не схожий. Та й чого раптом?

Ми піднялися крутими дерев’яними східцями поверхом вище, і я чомусь подумав про ту жінку, яка приходила до художника, – навіть почув легенький шелест її сукні і вловив гіркаво-солодкий запах парфумів, хоча услід за мною чалапав прокурений моїми сигаретами Сергій Приходько.

Майстерня Остапчука за плануванням була точнісінько така, як і в Чоломбитька, але це була зовсім інша майстерня. І не тому, що тут більше світла (горішній поверх), а через те, що це був інший світ, – цей світ дивився на нас зі стін сумно й пронизливо, дивився всохлими деревами, вижухлою травою, порожніми пташиними гніздами, сухими маківками. На одному полотні я побачив виловлених смугастих окунів на кризі, й згадав другу Остапчукову пристрасть, і здригнувся, коли угледів на столику шприц, наповнений кров’ю, не разовий, а чималий ветеринарний шприц – таким колись смердючий гевал витягував останню кров із моєї вени. Я здогадався, що у шприцу була всього-на-всього червона фарба, до того ж уже висхла, і все-таки бачив у ньому якийсь лихий знак.

– Чи немає часом тут його автопортрета? – спитав я в Чоломбитька, показуючи на картини, що стояли рядком під стіною, зіперті одна на одну. – Може, я згадаю його, авжеж, згадаю, якщо то був він.

Чоломбитько подивився на мене, як на дурника.

– Є, – сказав він. – Тут має бути його автопортрет, Олесь мені показував.

– Пошукай, будь ласка.

Він став відхиляти одну за одною ті картини, зазираючи, що там намальовано, і нарешті раденько видобув те, що шукав.

– Ось він, його автопортрет.

Я отетерів. На зеленому мертвому піску сидів рак з однією клешнею, і його вирячені очі, здавалося, випиналися далеко за межі полотна.

– Я не жартую, – сказав Чоломбитько. – Олесь справді називав цю роботу автопортретом.

– Рак-самітник, – винувато озвався Приходько, ніби то він одірвав ракові другу клешню.

– Тут немає його фотографії? – спитав я.

– Навряд. Та й не буду я ритися в чужих речах, – сказав Чоломбитько. – Ми й без того багато собі дозволили. Вдерлися, може, у найбагатшу оселю в Києві. Ходімо до мене.

Ми рушили дерев’яними східцями вниз: ось її ґраційна ніжка ступає на одну сходинку, другу, шелестить тонка сукня, сколихуючи гіркаво-солодкий запах парфумів, цього разу ґраційна ніжка, обтягнута чорним шовком, ступає не вгору, а вниз – куди ж ти йдеш, повернися, – але вона невблаганна, вона спускається все нижче і нижче, а там, угорі, багряніє висохлою кров’ю шприц.

– Іноземці платили йому мізер порівняно з тим, що мали б платити, – вів далі Чоломбитько. – Та все’дно для Олеся то були грубі гроші, цей аскет не знав, що з ними робити, і десь тоді похвалився, що хоче зняти в центрі міста квартиру, приноровитись до неї, а згодом, може, й купити. Він радився зі мною, бо мало тямив у цьому ділі, мені здається, що Олесь просто намагався щось змінити у своєму житті, ніби хотів утекти від чогось. І от надумав таке з тією квартирою, серйозно надумав, бо збирався заплатити за рік наперед, поки є гроші.

– Цікаво, – сказав Сергій Приходько. – Дуже цікаво.

– То він таки найняв собі хату? – спитав я.

– У тому-то й річ, що я не знаю, – відказав Чоломбитько. – Бачиш, десь на початку зими на Олеся знов напосіла депресія. Він уже не питав про цикуту, але знову тихо сидів у себе, як рак у норі. Я подумав було, чи не перебрався він на квартиру, та ні, знов застав його на підлозі в отому заціпенінні. «Мене зрадила найбільша любов», – видихнув він, і я спершу не допетрав, про що мова, а тоді зрозумів. «Не те ми, Петре, малюємо, – сказав Олесь. – Ми всі пішли не тим шляхом, ми втекли від досконалості, бо нам так легше. Ми розучилися малювати людські обличчя й живу природу. Ми мазюкаємо лише свої сни, сни, сни! – закричав він і вдарив обома кулаками об підлогу. Потім притих, змучено всміхнувся: – Не бійся, я ще поживу, у мене ще лишилася зимова риболовля». А невдовзі по тому, якось надвечір, заніс мені запасний ключ від своєї майстерні, сказав, що має цікаву поїздку, а зараз… зараз ми підемо до найкращого ресторану. «Я продав свою вошиву «Стерню» за стільки, що ми можемо напоїти весь Київ», – похвалився він. Мене здивували його запросини, бо Олесь ніколи не ходив по ресторанах, він взагалі обминав велелюддя, а пивнички тим більше. Та якщо вже на те пішло, то навіщо поїти весь Київ і невідомо кого, – сказав я, – ліпше підемо до «Трьох поросят», там свої хлопці.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.