— Старовинне? А я — жидівка, — навмисне визивно сказала.

— То й що? Я ж не антисеміт.

Того слова Руфина не знала, та запам’ятала. Олег. Тоже чудернацьке, в їхнім селі таких імен ни водилося.

— Бувайте, — сказала.

— Спасибі за квас. Чесно — смачний. Чимось таким приправлений.

— Чорницями, — з посмішкою пояснила Руфина.

З тим і пішла, трохи розчарована. Та що там трохи — неабияк. Чогось більшого чекала.

Більше прийшло днів через три. Коли на подвір’я лейтенант Олег забіг. Весь схарапуджений якийсь. Виявилося, по імені й знайшов, де вона живе. А їх знімають з села, на захід, за Буг, до Польщі велено перебиратися. От він й забіг, абись попрощатися.

— Хай вас Біг береже, — сказала Руфина.

— Дякую.

І стояв перед нею, не йшов. А тоді видихнув:

— Можна, я вам писатиму?

— Писати? Письма?

— Так. Чому б ні? Я тільки мамі пишу. Вона на Уралі, в евакуації. Вона в мене вчителька. А так більш нікому. То дозволите?

— Пишіть, якщо хочете, — дозволила Руфина.

— А як ваше прізвище?

— Прізвище? Фамілія?

— Так.

— Терещуки ми.

— От і добре, — чомусь зрадів. — От і добре. Я писатиму. Багато писатиму. Загоряни ваше село зветься?

— Загорєни. Ну, в нас так кажуть.

— Добре. І район який я знаю, — чогось заметушився. — Мені вже бігти треба. Рушаємо. Ну, до побачення, Руфинко.

— Бувайте.

Руку тико на прощаннє простяг, пальців Руфининих ледь-ледь торкнувся. І все. Й справді побіг. Мов утікав од чогось. Од неї? Од того, що жило вже в серці? Руфина навздогін перехрестила.

Перший лист прийшов через тиждень. А далі листи-трикутни- ки посипалися, мов горох із відра. Писав якщо не щодень, то через день напевне. Якщо ж лист не приходив, то у наступному, присланому через пару деньків, він повідомляв, що не було як писати чи укинути або віддати поштареві, бо були на марші. Але він подумки складав їй листа, своїй таємничій прекрасній незнайомці Руфині. Руфочці, Руфиночці. Так і писав. Що день і ніч повторює її ім’я. Що очі її зеленаві — то ціла поема, прекрасніша за «Шах-Наме», всі творіння Фірдоусі й Рудакі, Руставелі й Хайяма. Що квітами, які виросли з її очей, усіяні польські луги й подвір’я, і айстри, котрі там ростуть, він теж називає Руфинами. Потім він написав: вже повідомив про те, що на дорогах війни зустрів прекрасне кохання, свою маму Аделіну, а через кілька місяців, що мама написала — в їхньому роду теж були євреї, прабабуся в неї була єврейкою, тож вона навіть рада цій обставині й прийме його Руфиночку як рідну.

«Він божевільний», — подумала Руфина, та це божевілля, це оспівування неї самої, щораз вигадливіше, пишніше й чудернацькіше, ці розповіді про польські міста й села, де вони зупинялися, про маленьке містечко на Сумщині, де вони з мамою жили до війни, про незнану річку Бистроводку, про невідомих їй поетів і бозна-яких і чиїх писак, що когось там ген оспівували, весь цей феєрверк почуттів і слів подобався їй самій дедалі більше, хоч і викликав певну осторогу.

Та вона не приховувала цього чудернацького листування (сама першою листа написала десь через місяць), і взагалі на десяток, а то й півтора десятка його листів припадав один Руфинин, навпаки, ділилася з подругами, сусідами, родичами тим, що писав той Олег з дивним прізвищем Боришко. Переказувала, а то й читала вголос, весело сміялася при тому, не боялася, що од совєт- ського офіцера любовні письма получає.

— Чуєш, Любцю, що пише: обцілував кожну буковку в мему письмі. По два рази! Ха-ха-ха! Ну, ти чула про таке?

Про те листування, тую любов, звісно, почули і Соломія (та Руфина й сказала, поблискуючи безсоромними болотяними очиськами), і, гірше того, Василько. Даремно Руфина заспокоювала його, що то так, шуткома, що кінчиться війна, й забуде її, поліську дівку, той пан-товариш офіцер. Василько ходив як темна хмара. Став смалити цигарки, а раз, то вже в кінці зими було, сказав Соломії, що або вб’є цю заразницю триклєтущу, що над ним збиткується, або самого себе, або й себе, і неї. Хай никому ни дістається.

Отоді й подумала Соломія страшну, лячну, аж недобре стало, в грудєх замлоїло, думку оту — думаницю, чорною блискавкою зблиснуту серед снігу передвесіннього — хай би вже загинув той чоловік. Той хлопець окаянний, що так безбожно накинув оком і серцем на Руфину-Руфинисько, Руфку дідькову.

«Господи, спаси й помилуй», — подумала Соломія наступної миті. Перехрестилася. Тяжко зітхнула.

Навстріч ішла поштарка Марія, неїна ровесниця. Кілька їх, штири ци й п’ять змінилося, бо ж нихто не хтів носити до хат чорних звісток, яких з кожним місяцем і тиднем все більшало й більшало. І слухати плачі матерів, сестер, жінок, дівчат, плачі й зойки, що розривали осінню, зимову, а потім і весняну тишу, що рвали, здавалося, не тико душу, землю, али й небо. Вмовили, зрештою, Марусю, і їй судилося принести у свою хату три похоронки, бо ж усі три брати погинули, та роботи теї гіркої не кинула, до кунця війни пронесла свій хрест і важку, повну горя- горяниці сумку.

— Нима тобі цего разу нічого, — сказала Маруся. — На щастя, й похоронок сьоннє никому ни несу.

— Кауть, вуйна скоро кінчиться, — Соломія виказала почуте.

— Дай-то Біг, бо вже несила, — сказала Маруся, в якої на той час ще був живим їден брат-фронтовик.

— Весна б скорше, — сказала Соломія. — Кажуть, такеї пори Бог землю цілує, то, мо’, й смертей поменшає.

2

Павло письма присилав рідко — у ліпшім разі два на місяць. Писав невміло, часом букви ковтаючи, і все вибачєвся, що писати нима про що — вуйна вуйною. Тико й того, що смерть ще не вцілувала. У першім, котрого Соломія чекала по-особливому, як то до неї звернеться, починав, як і потім: «Доброго дня ци вечора, мої дорогеї рідниї мамо й тату, й кохана жінко Соломко.» Так і писав — кохана. І то був знак, то була терпка й щемка радість (простив?), али то був і біль, то була рана, бо ніц вдіяти з собою ни могла. Ни могла заново полюбити свого чоловіка, та й, більш того, розуміла, що коли одверто, як на серці лежить, сказати, то й не любила николи, все виросло — й женячка та поспішна, й любощі гріховні — з обіди дівоцької, з обману самої себе, свеї дурної гордості й навіяних рідними думок, з чогось такого, що мов чорна хмара прошуміло, продзвеніло у вухах, тико на серці той дзвін і остався.

Письма одписувала Соломія, як найграмотніша в сім’ї. Описувала про все, що в родині та в селі діялося, передавала численні вітання. Писала: «Доброго дня, наш дорогий Павлику, з привітом і найліпшими побажаннями вся наша сім’я». У кінці виводила: «Цілуємо», мовби од усіх, раз написала «Цілую» і відчула, як задрижала рука.

Натомість росло бажання — нестерпне, гаряче, мов хвиля жари посеред Петрівки — бути поруч з Петром, бачити його, знати, що живий. Напевне знати, хоч і вірила, що її мольба відвертає од коханого кулі, помагає ворожі пастки оминати.

Вперше після літа стрітилися вже, як бульбу викопали. Ще більш схудлий і пропахлий димом, але чисто вибритий, виринув з глибини саду, з осіннього надвечірка. Схопив в обійми, підняв над землею.

— Пусти, люди побачать. Свекор на дворі.

— Хай. Так тебе хтів пригорнути, що думав — умру.

— Чого ж не йшов так довго?

— Бо далеко ми ходили. Аж у Білорусь.

Тоді, як і ще під час п’яти коротких стріч, більше, ніж обійми, Соломія не дозволяла. Прямо сказала про чоловікове прохання.

— А як мене вб’ють, доки тая війна скінчиться? — Соломія вчула в його хрипкому голосі гіркоту. — Як уб’ють, не болітиме?

— Не вб’ють, — затято сказала Соломія й торкнулася його руки, потім шкарубкі пальці, долоню собі до грудей притисла. — Не вб’ють. Я за тебе денно й нічно молюся. Мусить же бути на цім світі правда.

— Дєкую. Тико Бог чує, а чєсом гаспид людські молитви перехоплює та в порох обертає.

— Мою не перехопить. Я слова не тико з душі беру, а й коло серця зігріваю. Такого вогню сатана, кажуть, боїться.

Отака розмова. Соломія аж завстидалася своїх слів, хоч і були правдивими. Нічого так не бажала, як швидшого кінця війни, в якій мали вижити і Петро, і Павло, а вона після її закінчення поєднатися з тим, кого любила, як цей світ, більше за саме життє.