КАНТ ДЛЯ СОЛОМІЇ

Важко знайти краще пояснення тому, що є найцікавішим у літературі, ніж універсальна сентенція Канта. Та сама, про дві речі, що викликають його захоплення і здивування, — зоряне небо над головою і моральний закон усередині людини.

Зоряне небо — це Божий світ, лад, який був створений і є ладом, хоч і незбагненним. А моральний закон — це та частка духу, яка присутня в кожній людині та робить її душу безсмертною. Моральний закон, духовний інстинкт відчуття різниці між добром і злом забезпечує виконання найбільшого людського обов’язку — права вибору.

Особливо вражаючим виявом людяності, людськості є ті моменти вибору добра, коли всі обставини світу та часу сприяють тому, щоби не бути добрим.

Зрештою, у житті кожної людини, де б вона колись не була, є чи буде, базових життєвих подій, дій і переживань не так багато: радість, страх, любов, біль, відчай, віра. Поступ історії, зміна часів тільки додають колориту, надають можливості проявлятися цим базовим речам у спосіб, який здається неповторним.

Але саме так — із сплетення історії життя окремої людини й історії великої, історії світу — народжується література, яка викликає зворушення й захоплення.

Саме такою літературною історією є роман «Соло для Соломії». Історія цілого життя однієї неповторної жінки, якій було дано жити в неповторний час у неповторному місці. Майже ціле двадцяте століття, прожите на Волині, давало добру нагоду для того, щоби існування не здавалося простим і нецікавим. Історичних перипетій було досить, щоби моменти вибору йшли один за одним з надзвичайною інтенсивністю. Навіть тоді, тобто осо

бливо тоді, коли здавалося, що вибору нема, що від власної волі взагалі нічого не залежить.

Величезна цінність роману «Соло для Соломії» полягає в тому, що він є історією цілого людського життя — від початку і до кінця. Нам дуже часто бракує саме такої картини світу. Адже тільки знаючи всю історію людини, можна зрозуміти, чому і як вона чинить у кожному окремому епізоді свого тривання. До того ж історія Соломії тільки називається солом. Насправді в романі все так, як у найсправжнішому житті, коли біографія одного невіддільна від біографій тих, хто поруч. І поруч не фрагментарно, а глибоко, неперервно і довго. Історія тривалої близькості, тривалих близькостей — це той мотив роману, який видається особливо зворушливим.

Якби ми більше знали про життя інших, то могли б краще розібратися із життям власним. Біографії найрізноманітніших людей — це основа будь-якої літератури. Зрештою, біографічною є головна книжка нашої цивілізації — Євангеліє.

Брак життєписів — слабке місце літератури української. Цю прогалину талановито заповнює Володимир Лис. Ретельно виписану історію Соломії неможливо переповісти, неможливо запам’ятати так само ретельно. Але цього й не треба, бо романи слід читати і переживати. І знати, що таке буває — таке життя, така історія, така Соломія, така пам’ять, така згадка, така розповідь про таке життя. Залишається найголовніше — уважніше придивитися до життя власного, до власної історії і пам’яті.

А ще є так, що згадуючи про когось — скажімо, про Соломію — називаючи ім’я того, кого вже нема, ми чинимо подобу молитви за ту безсмертну душу. їй від того стає спокійніше. І нам також, бо ж молитва...

Тарас Прохасько

Я скинула із себе мою одежу: як мені її надягнути?

Помила собі ноги: як мені їх бруднити?

Пісня пісень, 5—3

Легко поламати соломину,

Навіть легше, як суху билину. Соломинка легко поломилась,

Дівчина ще легше залюбилась.

Народна пісня, почута на Поліссі

Що ж можеш ти, надламана тростино?

Євген Маланюк

ЧАСТИНА ПЕРША

ЗАСПІВ

РОЗДІЛ І ПОЯВА ЗІРКИ

Щедрий вечір, котрий ставив віночок до свята Маланки, привів до хати Троцюків, по-вуличному Зозуликів, перебиранців ¹. А їхній невістці Соломії, яку всі звали Соломкою, а чоловік Антін Соломинкою, подарував ще й особливу звістку.

Звістка була солодка, як мед, тривожна, як далекий пронизливий звук, що вражає насамперед серце.

Звістку вигадала вона сама.

А мо’, й не вигадала.

Хтіла тої звістки, аж терпко і гаряче було воднораз, коли вперше про те подумала. А на Маланку вирішила для себе остаточно. Остаточно й трішечки бентежно — буде.

То й нихай. І як підтвердження, як стукіт пташки у вікно, звук. Звуки.

Пісня, гомін, коляда.

Перебиранці!

Бо ж Маланка, бо Щедрий вечір.

Бо. звістка.

— Пустимо? — Соломія до дітей.

— Мамо, мамо, — обидва сини у два голоси. — Хай заходять. Як же не пустити, коли чотири ока-зіроньки так світяться!

Ну, звісно, перебиранці як просилися до хати, то запевняли,

що жодної шкоди не робитимуть, будуть чемні та лагідні, ото й тико, що пощедрують-заколядують, свята року Нового та

Василя святого побажають добре стріти. Для дітей, Тарасика та Василька, — радість, бо ж козу й ведмедя уздріли, цигана й дідька рогатого, та жида пейсатого, і саму смішливу Маланку.

— То завтра моє свєто, — Василько хвалиться.

— А моє ж коли? — кліпає Тарасик оченятами, от-от заплаче.

— Навесні твоє, скоро вже, — Соломія стиха.

Циган спробував до горщика заглєнути та ложку потягнути, справдешній циган, гицелюватий, а коза-дереза відро перекинути, али тато Антін тут як тут:

— Осьо, холєрники, зара я вам лупня дам, а тебе коцюбою, рогата.

Хлопчики зарепетували, у долоні заплескали.

До бійки, однак, не дійшло. Вигляд у господаря був сурйозний, то мусили зважєти. Поподєкували й посміялися, Васильку й Тарасику по цукерчині саморобній, із цукру паленого, од гостей перепало, а перебиранцям — шмат домашньої, щедро приперченої ковбаски та трійко пирогів з маком.

Мине час, зміниться світ, обкрутиться десятки разів довкола небесного світила Земля, і вже на смертному одрі, біля самісінького краю її земної стежки згадає Соломія ті очі, що з-під маски ведмедя блиснули на неї. Точніше, одне-єдине око, бо ж друге, ліве, мовби перев’язане було й робило звіра схожим на лісового розбійника. И згадає по-особливому, бо за трудного свого життя згадувала його не раз.

Те око! Око, що раптом пропекло наскрізь.

Хто ж то мав бути, ведмедем перебраний?

І наступної миті зрозуміла — хто. Степан, Степанко, Степусь- ко, Степурчик — по-різному кликали його дивчєта. Дивчєта... Вона тоже кликала, з особливим покликом, а він мовби не чув.

«Чо ж ти, Степурчику, такий несміливий?» — не раз подумки дорікала Соломія.

На вечорницях на краю лавки сидить, очі, на які солом’яний чуб спадає, опускає, зітхає чогось. Дивчєта (та й хлопці) під- жартовують, а то й одверто насміхаються, а він голову ще нижче й тико паленіє увесь, мовби маківка посеред поля. Два рази од- важився з вечорниць провести, бо ж і жили неподалік, через три хати, то від слова до слова десяток, а то й два возів могло проїхати. Раз до руки тико й торкнувся.

— Ну, того, пушов я, — наостанок.

— Иди, бо оно місяць за хмару ховається, темно буде, — кепкувала Соломія. — Вовчики з-за тину виглядають.

І приснула. Сміх покотився під ноги, по вулиці, відбився об дерева у садку. А Степан, Степанко, Степась? Ще більше знітився, навіть оглєнувся. Мовби справді вовків боявся.

«Степанку, Степасю, горе ти моє», — озвався Соломіїн голос тепер із середини неї самої, голос був теплим і наче зримим, маленькою дівчинкою сказаним, котра йшла до хлопчика, щоб його погладити по білій солом’яній голові. Ось-ось дівча простягне руку, і хлопчикові стане тепло. Та на неї дивилося ведмедеве око. Наче справжнього ведмедя, що стояв перед нею пораненим, тамував у собі ревіння од болю, а з ока текла сльоза і десь тем під шкірою гасла, пропікаючи нутрощі. Між ведмедем і нею раптово з’являвся Антін, брав Соломію на дужі й сміливі руки, ніс через річку, до своєї господи, а ведмідь-Степанко безсило ревів, безсило й розпачливо, й од того реву ховалася звірина домашня й тулилися одна до одної дві берізки на острові посеред їхньої річки Мережки. Острова вже не буде, коли Соломія вмиратиме, його з’їсть меліорація, річка звузиться, та крик-ревіння летітиме і все не могтиме подолати воду і берега, що тулиться до землі, до води і цілого світу. Око, його поблиск згадає Соломія, а тепер їй робиться трохи зимно.