Відхилився, глянув Соломії в очі, у неї мороз от того погляду, мороз і жаль, аж груди розриваються.

— Доки живий буду, — гаряче зашептав. — Чуєш, доки живий на войні буду, щоб ти більше з ним не зналася. Вернуся — все і рішимо. Рішимо. Обіцяєш?

— Обіцяю, — видихнула Соломія.

Поцілував тоді квапливо батька і матір, родичів. І в кузов. Перемахнув через борт. Десь неподалік гримнули постріли. Вулицею до сільради — ще далеко — бігли якісь люди.

— Рушайте, — крикнув Захарко. — Рушайте, кажу. Ну? — І зовсім по-дитячому, пискляво: — Таку вашу.

РОЗДІЛ VII

ТРИ ЛИСТИ В ОДНІ РУКИ

1

Що таке час, час, який хочеться підігнати, змусити бігти, підстьобнути, перетворити у парубка, що поспішає до коханої, а він повзе, як старезна баба, котра задихано ледь переставляє ноги сільською вулицею, спираючись на костура, та раз-пораз іще й спиняється, аби перепочити — все те сповна відчула Соломія після того, як провела Павла. До війська, на війну. Часом їй здавалося, що вона й далі біжить за машиною, на якій віддаляється її чоловік, біжить і не може наздогнати. А коли машина даленіє, зникає з очей, вона озирається і бачить оту старезну бабу посеред вулиці. Баба тоже спиняється і грозить їй костуром.

І відтоді життя її перетворюється на суцільне чекання — болісне, тривожне, розтягнуте і спресоване водночас. Намагалася вбити його роботою, щоденною, щогодинною, навісною.

Найважче було ночами, коли прокидалася й думала про Петра — хоч би його не вбили — і про Павла — вже на фронті чи в тому запасному полку, про який казав молоденький солдатик, що приходив з таким самим молоденьким старостою, чи то пак головою сільради Захарком?

Захарко. Спочатку будуть постріли — десь із села, а потім полем бігтиме, не йтиме, а бігтиме Настя Кариська, і як добіжить — одразу:

— Чули-те, ото як стріляли, то ж то Захарка вбили.

— Якого Захарка? — свекруха. — Дильового?

— Атож.

— Удень?

— Прямо серед білого дня. Кума Мотрунка казала, сама бачила, до сєльсовєта пудходила, коли ж зовсім близько — гах. Вона ледь не впала, а всцєлася, їй-бо, сама призналася, добре, каже, що хоч без майток ⁴⁰. Ну, а далє таки пуйшла, а там в сіль- совєті, за столом, лицем на столі Захарко лежить, а по столі пляма червона розпливається. А скло в кабінеті тамечки геть вибите.

— Хто ж то стрілєв?

— Хто-хто. Дід покійний Митро. А мо’, й живей. Навіть Питро твій, — до Соломії. — Із садка, що навпроти совєтського постерунку ⁴¹, стрілєли.

— Петро давно не мій і не був моїм, — сказала Соломія.

— Ну, я так, для прімєра, — лукаво сказала Настя.

У Соломії серце — тьох-тьох, та з кожною хвилею вже не тьох, а бух. Бух-бух, на всеньке село, хоч би хто не почув і хоч би то не Петро був, ой, Боженьку милий, що на білім світі діється.

Захарко був неїним ровесником, ну, мо’, на рік старший. Тихий, на вечорницях-досвітках сидів, як миша під помелом, то як прийде, а більше й не приходив, зітхав, правда, на неї, Соломку, косував не раз, а як вона глєне, то вогонь з печі на щоки йому перебирався.

І хто б міг подумати, що той тихоня у червону партизанку піде?! А як совєти прийдуть, зголоситься головою стати.

Докерувався. Два якихось місяці, мо’, на тиждень більше.

На третій день по селу солдати шпацирували по двоє і веліли всім на похорони йти. Мусили піти й Соломія з мамою Марією і свекром Андрієм. Вони не були родичами Дилям, Захарковим батькам, отож перед тим не навідувалися до їхньої оселі, та й жили Дилі на другому кутку. До того ж, свекор одверто сказав, що боїться йти. Боїться, бо. — Соломія розуміла — бо Захарко став мовби прокаженим, хто надто співчував родині, міг і сам отримати кулю.

Таке було село тої осені.

А на дворі у Дилів уже повно людей. Коло воріт стояли солдати, на подвір’ї оркестр із блискучими трубами, привезений з райцентру. Люди перезиралися й стиха перемовлялися. З хати долинала голосна розмова, схожа на сварку. Виявилося — таки сварка. Мати Захаркова, Онисія, хотіла сина поховати як годиться, з священиком. А молодий начальник, що з міста приїхав: «Не годиться з попом, у партизанах наш товариш Захар Кущик, а ваш син, у комсомол вступив, оркестр гратиме». І вправду заграв, як труну стали з хати виносити. Захарко лежав із закритими очима, али начеб усміхнений. Жалібна музика трохи заглушала плач. А як йшли вулицею, до Соломії наблизилася Гафія, Петрова мати.

— Коли востаннє Петра бачила? — зашептала.

— У таборі, літом, — сказала Соломія.

— І ми тоже, — Гафія. — Ми тоже. Мо’, побачиш, то передай. Як Захарко ще живий був, то приходив. Каже, як Петро з лісу не вийде, то нас до Сибіру вивезуть.

«Чого я мала Петра бачити?» — хтіла сказати Соломія й не сказала.

Чим далі йшли селом, тим більше вона мовби віддалялась од людського гурту. Журна музика лунала вже наче звіддалік. А сама Соломія летіла над натовпом. Була схожа на.

«Хіба я пташка?» — подумала Соломія.

Куди йдуть ці люди? їй нестерпно захотілося додому. Там є мама, там брати — Тарасик і Василько, там. вона сама — маленька дівчинка Соломійка. Там Петрусь і Павлик. Тоже маленькі, обоє добрі і привітні.

Али звідки цей плач?

Соломія отямлюється. Процесія спиняється коло церкви. Батьки й комсомольці та начальство з району досягли угоди — до церкви Захаркове тіло не заноситимуть, та надворі батюшка таки відправить.

«Отче наш, що єси на небесах.»

Тихо-тихо шепче Соломія. Благання до Бога, Всевишнього, Отця Небесного супроводжуватиме всі дні, всі місяці. Щоб жили обоє — і Петро, і Павло, і десь там далеко Тарас, і всі чоловіки, котрих забрали на війну. Та все ж мимоволі, десь уже в кінці зими, після Стрітення, Громниць прийде те страшне побажання смерти зовсім низнакомому чоловікові. Тому, котрий шле письма до Руфини.

Руфина. В їхньому селі кілька днів, як прийшли червоні, стояли гармати, теї, що самольоти збивають. Зенітна батарея. Стріляли, як німецькі темно-зелені птиці з чорними хрестами на крилах летіли на схід. їдного таки збили, упав зі страшним ревищем за річкою Мережкою. Солдатів коло тих зеніток було десь до десятка, а з ними офіцер, лейтенантик зовсім молодю- сінький, десь такий, як Захарко, тико в плечах, може, ширший. Той лейтенантик і запримітив Руфку, що якраз мимо проходила, до тітки свеї ходила. Видно, й упала йому в око, бо гукнув одразу:

— Дівчино!

Ну, Руфка, звісно, не промах, та ще косоочиця, оглянулася, зирнула, що не простий солдатик гукав, то й спинилася.

— Куди поспішаєте, дівчино?

Так і спитав, на «ви-те», ну, не по-їхньому, а по-своєму, а голос при тім дрижав солодко, то вже Руфина потому розказувала.

Ци води б не винесла, далі спитав.

Руфина:

— Я далеко відси живу, оно колодязь, бачите, стоїть коло тітки Бартошихи, попросіть відра, то й нап’єтеся.

— Та я би ліпше з ваших рук, — сказав той лейтенантик.

— Ми у воду цукру не насипаємо, — відказала Руфина.

— Та з ваших рук хоч і з гірчицею, хоч з отрутою.

Руфина вловила — то не просто пустопорожня балаканина, абись словом за дівку перечепитися. І під вечір сама принесла квасу, на березовому соку впереміш з чорницями настояному. Дивилася, як п’є хлопець з двома маленькими зірочками на погонах, як ходить його кадик, як потому губи долонею витирає, а лоба, де чогось піт виступив (чого б то, квас же холодний, у погребі стояв), рукавом гімнастерки.

— Піду я, корову доїти тре’, — сказала. — З паші якраз пригнали.

Лейтенант не припрошував зостатися. Ци прийти ще пізнішого вечора. Тико зітхнув і сказав, що квас вельми смачний. Смачнющий. Так і сказав дивне те слово — смачнющий. А далі:

— Мене Олегом звати. А вас?

— Руфиною.

— Руфиною? — Видно, таки здивувався.

— Руфина, — вона плечиком здвигнула так, наче проганяла з того плечика метелика ци пташку, одна й уміла якось так, по- особливому, плечима здвигати. — Руфкою. Що, не подобається?

— Чому ж. Незвичне трохи ім’я. Старовинне.