А іншого разу ми з мамою самі стали очевидцями самогубства. Це було на Коперніка. Ми звернули увагу на якогось дивного чоловіка, що кілька разів у поспіху вибігав на балькон, зиркав додолу, зникав, зиркав і знову вибігав.

– Ой, ту шось муси бути, – сказала мамця.

І справді за хвилю той чоловік з’явився з сувоєм мотузки. Один кінець прив’язав до балюстради, а потім, насвистуючи, майстерно скрутив з мотузки петлю.

– Він буде вішатись? – запитав я.

– Здається. Але це не надто приємне видовище.

– Чому?

– Бо м’язи розслабляються і все, що в животі, вивалюється з нього зі страшним смородом.

Чоловік рухався дуже нервово, а при цьому мав такий бадьорий вигляд, ніби виграв у льотерею двісті злотих.

– Я б на його місці так не тішилася, – сказала мамця.

– А чому?

– Та тому, що той балькон на ладан дихає. Я то помешкання добре знаю – там жив колись пан фризієр* Помпка. Одного разу вся балюстрада йому на бальконі обвалилася. Ото він, аби вигідно продати помешкання, підрихтував балькон як-будь, а балюстраду зробили му з гіпсу. Там нема жодного металевого прута.

– Ой, то треба тому панові сказати, – щиро захвилювався я.

– Ну, спробуй. Хоча я таким фацетам* не йму віри. Йому поможи порадою, а він тебе потім обізве пулькатою ропухою.

– Прошу пана! – гукнув я, приклавши долоні до вуст. – Заждіть хвильку, не кваптеся. Тота балюстрада з гіпсу вас не витримає.

– Шо? Не пхай свого носа до чужого проса. Ти – міґлянц*!

– Мій син правду каже, – втрутилася і мамця. – Пан фризієр Помпка змахлював і зробив нову балюстраду зі звичайного гіпсу. Але як ви прив’яжете шнурка до того залізного ліхтаря над вашою головою, то буде значно певніше.

– Закрий клапачку, ти, пульката ропухо! – гаркнув чоловік роздратовано.

– А я не казала? – зітхнула мамця і зі щирим смутком стежила, як той накинув петлю на шию, покрутив туди-сюди головою, мовби припасовуючи її до шиї якнайзручніше, і скочив додолу. Летіти йому довелося трохи довше, ніж він розраховував, бо гіпс таки не витримав і тріснув, балюстрада обвалилася, а чоловік гугупнув на бруківку і зламав обидві ноги.

– А шо? – скрушно кивала головою мамця. – Теперички маєте неабиякий клопіт. Мусите лежати кілька місяців у шпиталі і хтозна чи не ціле життя шкутильгати. А якби послухали мене, то зараз би не стогнали і не сичали від болю. Ходімо, сину. Не можу дивитися на тих невдячних скурвих синів. Він думав, шо він комусь ліпше зробить. А тепер його бідна жінка буде з ним ціле життя мучитися замість того, аби файно поховати і знову заміж вийти.

Студентка, яка пізніше виросла на письменницю, приїхала до нього сама і повідомила, що він просто-таки зобов’язаний допомогти їй з дипломною роботою, вона не має теми, їй ніщо не подобається, вона конче потребує його допомоги. Ярош порадив зайнятися творчістю Емми Андієвської*, у нього було кілька книжок, які подарувала йому сама письменниця, Надя відразу вхопилася за цю ідею, вийняла зошит і стала записувати мудрі думки пана професора стосовно майбутньої дипломної. На ту пору звечоріло, Ярош запропонував перекусити, у нього якраз була готова печена курка, а що їсти м’ясо без вина не випадало, то при цьому було спожито дві пляшки шампанського й одну пляшку вина. Надя підійшла до магнітофона, увімкнула музику і стала плавно й сомнамбулічно рухатися у якомусь лише їй відомому танці, Ярош і не помітив, як опинився біля неї, і вони продовжили уже рухатися разом, а потім їхні вуста зустрілися, а в той час, як їхні тіла притискалися усе тісніше, його права рука лягла дівчині на перса, а ліва на пружну сідничку. Завершилося усе тим, що обоє опинилися в ліжку, а що через сп’яніння Ярош довго не міг скінчити, то Надя виконала те саме, що й Руся, і Ярош подумав, що от знову йому усміхнулося щастя – втрачаючи, лише здобуваєш. Після цього настав період палкого кохання, який припав на літо, Надя цілими тижнями жила в нього, аж поки Ярош не довідався одну неприємну річ. Сталося це, коли Руся запросила його до себе на уродини, він іти не збирався, але тут уже й колега, її новий кавалер, втрутився і переконав таки прийти. Ярош, можливо, зробив помилку, а можливо, й ні, що прихопив із собою Надю, у кожному разі завдяки цьому з’ясувалося те, що могло з’ясуватися надто пізно, наприклад, якби вони одружилися. На забаві до нього приклеїлася симпатична панночка і не відставала ані на крок, а тим часом Надя витанцьовувала з якимсь чоловіком, ровесником Яроша, з часу до часу вони виходили на балкон на перекур і, не перестаючи, мололи язиками; коли почало сутеніти, Надя сказала Ярошу, що погано себе почуває і їде додому, а новий знайомий її проведе, бо живе неподалік. Ярош не побачив у цьому нічого поганого, та як тільки вони зникли, симпатична панночка враз від Яроша відлипла і зайнялася кимсь іншим. Ярош запідозрив щось незрозуміле, але не надав усьому цьому великого значення, йому стало нецікаво, і він поїхав додому. А наступного дня зателефонувала Руся і повідомила, що усе на тій забаві спланувала вона і подругу підмовила зайнятися ним, а свого знайомого – Надею, порадивши Ярошу поцікавитися у неї, як вона провела час.

– Ну і як? – запитав він якомога байдужим тоном.

– Обслужила по повній програмі. Ось як! – задоволено розсміялася Руся. – Не віриш? Знаю, що не віриш. А що ти скажеш про бородавку на правому боці животика? Така досить немаленька бородавка, завбільшки з вишню. Колись її за таку штучку могли й на вогні спалити. Знак Диявола! А дбайливо вибрита розкішниця? Це щось тобі говорить? Гладенька, як у дівчинки. Саме така, як ти любиш.

– І де вони цим займались? На вулиці?

– Ні, у нього вдома.

Ярош поклав слухавку і відчув, як у ньому закипає лють, але лютився він на самого себе, що так по-дурному попався вчора в спритно розставлені тенета. Бородавка, вибрита розкішниця… Попередньої ночі Надя ночувала у нього, увечері попросила електробритву, а потім задемонструвала усю ту неповторну красу, далі вони кохалися… Ярош заснув, прикривши долонею її біле гладеньке лоно, він ще й досі відчував у пальцях тепло її шкіри… Але щоб комусь зробити такі відкриття, не конче було кохатися, той міг просто де-небудь у брамі її затиснути і помацати під спідничкою. Але коли зателефонував Надійці, там ніхто слухавки не брав, хоча вона мала бути вдома. Додзвонився лише о третій пополудні і почув її тихий, ледь розбірливий сонний голос. Авжеж, вона спала, їй так погано, вона перепила, кавалер її завів дорогою ще в ресторан, отам вона й набралась.

– А що ти робила в нього вдома? – запитав Ярош.

Дівчина мовчала. Він повторив питання.

– Я зайшла до нього, щоб зателефонувати батькам, що я прийду і щоб не накидали на двері ланцюжок.

– Який сенс було попереджати батьків, перебуваючи за квартал від дому?

– Я була п’яна. Мені треба було витверезіти.

– Але розмовляти з ними захмеленим голосом ти не боялася. І коли ти прийшла додому?

– Десь біля першої.

– І спала до пів на третю? Щось я раніше не помічав за тобою такої здатності – спати чотирнадцять годин.

Вона мовчала. Він теж. Вичекавши хвилину, Ярош поклав слухавку. Йому було боляче, але час показав, що він міг зазнати ще дужчого розчарування, якби їхні стосунки продовжилися, бо розповіді про її любовні пригоди, які згодом почали долинати до його вух, свідчили про ту легкість, з якою Надя ставилася до свого інтимного життя, колекціонуючи пристрасті. Звідтоді минуло десять років, вона видала кілька книг, в одній з них серед героїв він упізнав себе, і хоча там було чимало вигадки і відвертої жіночої їді, сцена, де вони кохалися в кукурудзі, зворушила його, він пригадав собі, як то було, і відчув навіть вдячність за те, що вона нагадала йому про ті солодкі хвилини. Водночас дивувало, що вона й досі не може його забути, намагаючись звести порахунки та розставляючи в різних місцях книги знаки, за якими просунуті читачі могли б упізнати, про кого мова.