Від тії пори Йосько вже івриту не вчив, пан Каценелєнбоґен десятою дорогою обходив будку пана Рубцака, а пан Рубцак не міг надивуватися, чого то пан учитель так раптово розлюбив цитринову шипучку. Після того випадку Йосько довго не бачився з паном Каценелєнбоґеном, а коли зустрів його в 1940-му уже за совєтів, то чемно привітався і спробував вибачитися за прикрий трафунок, а пан Каценелєнбоґен поплескав його по плечу і сказав зі смутком в очах:

– Нічого, нічого, скоро настане такий час, що ти ще будеш заздрити тим, хто помер, а найбільше тим, хто не народився.

І коли нам Йосько це переповів, то ми ніяк не могли второпати, що мав на увазі пан учитель, аж на початку липня 1941-го відкрилися нам очі, бо ми побачили пана вчителя серед тих жидів, що виносили трупи з тюрми на Лонцького, трупи, які вже засмерділися і важкий сопух бив у ніздрі, трупи людей, яких совєти розстріляли у всіх тюрмах України, відступаючи перед німцями, і були трупи молодих дівчат, зґвалтованих і знівечених, і були там трупи молодих семінаристів у страшних синцях, і жиди плакали, несучи їх, і не кривили носа, як усі ті люди, що обабіч стояли і тулили до носів хустинки, аби не вдихати смороду, а пізніше пан Каценелєнбоґен повзав по хіднику перед Оперним театром і шурував його зубною щіткою, і поруч із ним повзали інші жиди і теж чистили хідника, і там були вчитель математики Лео Фельд, і музикант Гершель Штраусс, і власник мануфактурної крамниці Якуб Ікер, і навіть запеклий картограй Іцик Кон, який до такої поважної компанії і геть не пасував, а неподалік стояли есесівці і сміялися, і сміявся натовп, зиркаючи на німців, щоб не пропустити чергової хвилі сміху та вчасно підхопити його, бо сміх той зближав їх, вивищував над оцим жидівським кодлом, над цією наволоччю, що колись так гонорувалася, а нині повзає по землі у своїх костюмах, у сорочках і краватках, цей сміх їх робив рівними з хоробрими готами і давав індульгенцію на виживання, бо якщо ти не сміявся, то відразу опинявся потойбіч, серед оцих чорних плюскв з пейсами і без, і не місце тобі було серед представників цивілізованої Європи. І я побачив, як у пана Каценелєнбоґена котяться сльози по запалих щоках, а він вмочає у них щіточку і так миє хідник, плитку за плиткою, і манкети в нього вже забруднилися, і коліна, а хтось із натовпу ще й копнув його ззаду, і пан учитель упав на хідник животом, окуляри йому злетіли, і він пробував намацати їх, і тут мені стало так гидко на душі, так боляче за те, що ми йому вчинили колись таку прикрість, бідному самотньому чоловікові, який не робив нічого лихого, лише виконував свій учительський обов’язок, що я не стримався, нагнувся і подав йому окуляри, а натовп обурено загулюкав, хтось мене штурхнув, і я відлетів до стіни, а есесівець поманив до себе пальцем і поцікавився, чи я не жид, відразу знайшлися порадники, які зголосилися здерти з мене штани і переконатися, чи я не жид, але тут вихопилася з тлуму наша шимонова і заволала:

– Та дайтесі на стриманє! Та то Леська Барбарики син! Та шо ви за люди! Та я го знаю з малого!

Хтось есесівцеві переклав слова шимонової, він усміхнувся, кивнув і махнув мені рукою, що я вільний, і я пішов, тримаючи в очах образ бідного вчителя і всіх інших тих, що повзали, і навіть картяра Іцика. А востаннє я побачив пана Каценелєнбоґена в аптеці, жидам ліки продавати заборонили, але вчитель того розпорядження ще не чув і просив серцевих крапель, аптекар не знав, що має відповісти, щоб не образити вчителя, врешті сказав, що їх цього разу не завезли, і вчитель вийшов та подався до другої аптеки, я наздогнав його і пояснив, що він уже ніде не зможе купити ліків та що я йому охоче їх куплю, він здивувався, але погодився, і коли я йому подав ті ліки і не захотів брати в нього гроші, він запитав, хто я, але я не сказав, що ношу на душі гріх за нього, і не сказав, що товаришую з Йоськом, бо він би тоді здогадався, з ким має справу, я тільки усміхнувся і пожартував:

– Добрий самаритянин.

Вийшовши від батька, Марко пригорнув Данку за талію і запитав:

– Ну, як тобі мій старий?

– Не такий він уже й старий. Між іншим, я помітила, що ти жодного разу не звернувся до нього «тату».

– Я ріс без нього. Це зрозуміло.

– Ти маєш на нього жаль?

– Ні. Я ж знаю, як усе було… Його постійно довбали, моя мама і бабуся… Вони не бачили жодного сенсу в його наукових зацікавленнях і вимагали зайнятися репетиторством, яке приносить реальні зарібки. Врешті це його дістало, і він пішов.

– Ти так ніколи й не назвеш його татом?

– Не знаю. Мені ледве вдається звертатися до нього на ти.

Вони сіли в машину, і Марко натиснув на газ.

– Може, заїдемо ще в центр на шампанське?

– З мене досить. Я вже випила вина. Завези мене додому, – сказала вона сухо, спостерігаючи, як сиза поволока вечора починає опускатися на вулицю.

– Ще ж рано.

– То й що?

– Нічого. Тоді, може, зупинимося десь у тихому місці?

– Для чого? – сказала вона таким зимним тоном, що він здивовано поглянув на неї, а потім поклав руку на її стегно і засміявся:

– Для того самого.

Але Данка скинула його руку:

– Ти б краще тримав кермо, а не мою ногу.

– Що з тобою? Невже тобі не хочеться?

– У машині не хочеться.

– Ми хіба вперше це робимо в машині?

Вона не відповіла, дивилася перед себе і щось обдумувала, а коли вони минали церкву Петра і Павла, перехрестилася, і її вуста ворухнулися.

– Ти щось сказала?

– Ні.

– Ти вже розмовляєш сама з собою?

– Я часто це роблю. Дивно, що ти помітив лише зараз, – промовила вона, а за мить уже була думками десь зовсім далеко. Біля Лялькового театру ледве стримала себе, щоб не попрохати зупинити машину і вийти, щоб піти кудись у тихі вузенькі вулички, продовжуючи розмовляти сама з собою, але згадала, що має у торбинці надто цінний скарб – книгу, в яку вона пірне ще цього вечора, про яку мріяла, і її рука несамохіть обмацала торбинку, мовби пересвідчуючись, чи книга не зникла.

Вольф учився на медицині у самого професора Вайґля, а Ясь – в університеті студіював філософію. Ну, а я був, як у тій казці: три брати розумні, а четвертий так собі. Хоча, мої колєги мене за дурня не мали, але моя мама постійно мучилася цією проблемою, ніяк не могла вирішити: син у неї матолок і кукінамуні чи геній, адже генії, коли знаєте, теж переважно злегка прибацані, я особисто схилявся до того, що я таки геній, бо ніщо так мене не розпирало, як геніальні ідеї, які просто таки вимагали, аби я занотував їх для вічності, щоб майбутні покоління, завдяки мені, мали змогу удосконалитися. А що моя матуся уже надійно утвердилася у світі літератури, то і я постановив не пасти задніх і, придбавши великого грубого зошита, розлінованого для рахунків, написав на його обкладинці «Роздуми і фантазії. Том перший», такі зошити я бачив у крамницях на прилавках, і крамарі вписували в них всяку всячину, на зразок «Пан Дупик взяв наборг кільомняса» або «Змлина скнилівського – штири мішки борошна питльованого», через п’ятсот років такі зошити були б неоціненним скарбом, шкода, що дурні крамарі того не розуміють, тож хіба можна завагатися у безцінності моїх «Роздумів і фантазій»? Хоча, якщо чесно, я завів того зошита не так для себе, як для мами, аби вона не намагалася мене запхати куди-небудь на роботу, зошит був чудовою відмазкою, він завжди лежав переді мною на столику, а ручкою я колупався у вусі, чухав чоло і намагався вродити який-небудь роздум чи яку здохлу фантазію, в особливі хвилини натхнення мені вдавалося нашкрябати навіть цілу сторінку. Я ніколи не сумнівався, що це колись буде епохальний твір, бо епохальний твір – це той, який піднімається над епохою, а точніше – взагалі кладе на епоху, має її глибоко в дупі, сере на неї, ось що таке епохальний твір, і тому я завше при собі носив записника, до якого вписував свої епохальні думки, які пінилися і виривалися з мене, як спряжене молоко, і, коли жодною накривкою їх стримати уже було неможливо, я занотовував їх нашвидкуруч, аби опісля у сакральній хатній тиші, обкатулявши кожну таку думку, як цукерку на язику, вписати до зошита і таким чином закарбувати на віки вічні. Тому й не дивно, що я страх як не любив, коли мене з трансцендентного стану виводила моя матінка, яка не раз було поривалася довідатися, що ж я там такого в сакральній тиші пописую, і тихенько, навшпиньки підкрадалася ззаду, аби зазирнути через плече і пізнати непізнане, зглибити незглибиме, второпати невторопне, а що її завше при цьому видавало важке посапування, то я гасив її пориви вибухом неймовірно величного обурення, вона губилася у своїй простоті і взагалі забувала, чого підкрадалася.