Він жив скромно, даючи приватні уроки музики, коштів на життя вистачало, але Мількер був книгоманом, підтримував зв’язки з букіністами Києва, Москви, Вільнюса, а що на старі книги грошей бракувало, то займався ще й спекуляцією, як тоді казали, бо відвідував нелегальні книжкові базари, які переслідувала міліція, а тому задля конспірації у 1970—1980-х роках доводилося часто міняти місце зібрання книголюбів. Коли міліція влаштовувала облаву, всі миттєво розбігалися, часом навіть залишивши книжки. Один час вони збиралися власне на Гицлевій горі довкола пам’ятника страченим польським повстанцям, і Мількер згадав, як узимку міліція зусібіч рушила на гору, усі кинулися навтьоки, слизькаючи на снігу, що його розковзали дітлахи, дехто падав і котився вниз, книги розліталися на всі боки, але Мількер не розгубився, він, сівши зверху на торбу, повну книг, з’їхав на ній, як на санях, міліціонери намагалися, розчепіривши руки, затримати його, але він промчав повз них, як вихор, зупинившись якраз біля своєї брами.

Авжеж, із Гицлевою горою у нього чимало спогадів, адже там, на самім чубку, він уперше поцілувався з Рутою, по-справжньому, а не так, як вони цьомкалися перед тим у щічку, а ще йому пригадалася легенда, яку чув від бабусі про походження назви гори. Бо ж там, якраз під Гицлевою горою у яру, геть зарослому бузиною, у глиняній халабуді жив дуже жорстокий гицель, який виловлював собак і котів та здирав з них шкури. Але якось він упіймав улюблену кішечку Бузинової пані і вже збирався її убити, як раптом перед ним з’явилася жінка в зеленій сукні і з розпущеним зеленим волоссям. Вона сильно розгнівалася на гицля, вихопила з його рук кицьку, а схили яру в одну мить стулилися докупи, поховавши навіки і гицля, і його халабуду. Відтоді іноді ночами в підніжжі Гицлевої гори начебто можна було почути розпачливі крики гицля і гавкіт собак. Мількер усміхнувся, згадавши, як не раз намагався й собі прислухатися, але з відстані, бо вечорами всі діти остерігалися тієї гори.

Він так кохав Руту, що після війни не міг відважитися на нове захоплення, Рута усе стояла перед очима, він був переконаний, що Рута могла з’явитися будь-якої днини, а він мусить її дочекатися, як і Лії, як і багато кого, з ким розлучила доля. Не зогледівся, як виповнилося йому дев’ятдесят, і спогади тепер – це єдине, що гріє, жити в такому віці непросто, коли ти втратив геть усіх рідних і знайомих, і навіть тих, що були молодші за тебе й годилися тобі в сини й дочки, їх теж нема, але і їхні голоси продовжують іще бриніти в пам’яті, і їхні доторки живуть ще на окремих предметах, але є ще книги, повні шафи книг, і є серед них іще непрочитані, дивлячись на них, він жартував сам із собою: «Оце прочитаю вас і помру», але окрім непрочитаних книг, були ще й прочитані, які йому хотілося перечитати, тому кількість непрочитаних книг маліла дуже повільно.

Старий відійшов од вікна, узяв бутель з відстояною водою і став поливати квіти у вазонках, квітів було багато, і квіти були незвичні, їх рідко коли хтось рве на букети, бо відцвітають вони надто швидко, а вже ніхто й не чув, аби їх вирощували в помешканнях, але це господаря не турбувало, він не тільки поливав їх, а ще й примовляв, а котрусь квітку й цілував своїми сухими вустами і лагідно підморгував, мовби залицяючись та намовляючи на гріх, і квіти відповідали кокетливим тремтінням пелюсток.

Була ще рання година, старий запарив зелений чай, вкраяв скибку чорного хліба, поклав на нього плястерок сільського сиру, злегка присолив і поснідав. Так він чинив уже багато літ, за сиром навмисне ходив на Краківський ринок до однієї і тієї ж господині двічі на тиждень, часом купував ще в неї й сметану, тоді робив собі салат із сиру, сметани і дрібно покраяної зелені та цибулі, в обід їв овочеву зупу, опісля картоплю або кашу з салатом, м’ясо споживав лише раз на тиждень. Мількер не збирався помирати, пив регулярно буряковий квас і чай з глоду від тиску, чувся цілком незле, він мав певну мету, яка його цупко тримала при житті і не відпускала в засвіти.

Я любив заходити з мамою до «Атляса» на Ринку, де збиралася дуже цікава публіка, вся львівська богема – літератори, малярі, музики, актори… Там розігрувалися чудові концерти і незаплановані, але всіма очікувані імпровізації. Ми з мамою сідали собі в куточку, попивали чай і тільки ловили очима і вухами все, що відбувалося. Ні, ми жодним чином не соромилися усіх тих знаменитостей, а чого б мали їх соромитися, адже матінка була теж людиною мистецтва, вона частенько любила казати: «ми, люди мистецтва», бо ніхто ліпше за мою маму не вигадає віршованого привітання з уродинами чи з весіллям. І то ще не все – мама також складала чудові віршики для нагробків, справжні шедеври, які не робили байдужим нікого.

Або таке:

Мама складала ці гробкові віршики трьома мовами – українською, польською і німецькою, залежно від замовлення, а коли треба було вдатися до їдиш, то тут на допомогу приходила Ґолда, і вони вже разом римували. Я був гордий, коли відразу в кількох львівських газетах міг прочитати: «Віршовані привітання та надмогильні написи складаю всіма мовами. Звертатися за телефоном… Питати пані Влодзю». Ви гадаєте, що таке оголошення виглядає надто нахабним – «всіма мовами!» – але ще не було випадку, аби звернувся до нас хтось по віршик якоюсь іншою мовою, аніж згадані чотири. А ще моя мама мала неабиякий акторський талант, правду сказати, їй світило велике майбутнє, хоча вона й зіграла тільки одну роль, зображаючи в церкві четвертий смертний гріх. Однак вона вирішила зосередитися на чомусь одному і вибрала поезію.

Взагалі пані Ґолду і мою маму об’єднував цвинтар не тільки нагробковими віршиками, а ще й тим, що пані Ґолда розмовляла з мертвими. Та що там казати – львів’яни полюбляли, прийшовши на цвинтар, побалакати зі своїми дорогими покійниками, хто подумки, а хто вголос, але контакт цей був односторонній, хоча, мабуть, були і винятки, бо не раз можна було побачити, як яка-небудь бабця, ворушачи вустами, киває при цьому головою, мовби погоджуючись з тим, що довелося почути, але більшість живих хоч і промовляли до мертвих, повідомляючи їм найсвіжіші новини, проте не чули, що на те скаже покійник. Ґолда була винятком – вона чула голоси потойбічного світу, її клієнтами були переважно вдови або невтішні матері, усі вони приходили до неї додому, і Ґолда, поринувши в транс, повідомляла їм щось таке, що разом зі слізьми виганяло з них розпач, а туга ставала не такою нестерпною, і бідні жінки виходили від неї з легкою душею. Особливих клієнтів Ґолда вела на цвинтар і спілкувалася з покійниками уже безпосередньо, притуливши вухо до гробівця.

– Що-що він каже? – перепитувала зрозпачена вдовичка.

– Каже, що йому тяжко там лежати, бо він не відчуває вашої туги.

– Та йой! Та шо він таке меле! Та я вже спласла, як маца! Мало того, шо мене за життя усе шпіґав, то ще й по смерті!

– Він каже, що йому було б легше, якби ви на гробівцю вибили якийсь гарний напис, який би засвідчив вашу тугу.

– Справді? Так він і сказав? А ґіт*! Я то зроблю. А який напис?

– Я вам дам адресу такої пані Влодзі. Вона вам порадить.

Авжеж, моя мамця з Ґолдою працювали в парі, і не тільки Ґолда ставала в пригоді мамі, але й мама, виконуючи замовлення на чергову епітафію, цікавилася:

– А чи ви не хтіли б поспілкуватися зі своїм чоловіком?

– Як? – тетеріла з переляку вдова.

– А так, наживо. Через медіума.

– Ой, то певно гріх!

– Який то гріх? Хіба Ісус не розмовляв з мертвими? Дам вам адресу такої пані Ґолди. Будете мені ше дякували а дякували.