– Пане Джавала, – не втримався Бумблякевич, – якщо по правді, то саме таємнича особа Мальви Ланди й завела мене на сміттярку. Спочатку я роздобув першу збірку її поезій, згодом – другу, і так захопився її творчістю, що вирішив будь-що відшукати авторку.

– Вам добряче поталанило. Адже другої збірки не має навіть сама Мальва.

– Що мене у цій історії, м’яко кажучи, дивує, то це те, що пані Мальва…

– Панна Мальва, – поправив Джавала.

– …що панна Мальва, незважаючи на свій поважний вік, ще така діяльна. Адже, коли не помиляюсь, то їй легко за сімдесят, так?

– Маєте рацію. Ми з нею ровесники.

– Ро… ровесники! Але, пане Джавала, на вигляд вам не більше, ніж мені!

Пан Зеньо й маґістр весело розсміялися.

– Пане Бумблякевич, сміттярка – це феномен, який ще достатньо не вивчений і не обстежений. Але одне вам можу сказати з певністю: всі біольоґічні процеси тут страшенно відрізняються від таких самих процесів поза нею. Отже, процес старіння у нас дуже загальмований і людина, котра має сто двадцять літ, виглядає лише на шістдесятилітню.

– А що – є й такі?

– Уявіть собі! Сама пані княгиня якраз і має повних сто двадцять літ. Молодість її минула ще за бабці Австрії. І вона була хресною мамою нашого славного архикнязя Вільґельма фон Габсбурґа.

– Василя Вишиваного!

– Власне. Саме вона його українізувала настільки, що він кинувся у вир політичної боротьби за здобуття українського трону. Ба навіть, як нам відомо, видав цілу книжечку українських віршів. На жаль, по війні НКВД його вистежив у Відні й вивіз до Сибіру. Там, бідолаха, й помер. Але ми робили все можливе, щоби вирятувати його. Кілька разів виряджали експедиції, однак – усе намарне.

– Цікаво, а панна Мальва мешкає не тільки тут, але й у Львові?

– Ні. Там тепер живе здивачіла жебрачка. Колишня Мальвина колежанка. А сама панна Мальва виглядає на зовсім молоду особу. Ніхто б їй більше тридцяти й не дав. Струнка, висока, з буйним волоссям і очима, як сливи – така кому хочеш голову закрутить. Шкода, що ви не завітали до мене хоча б на півгодини раніше, я б радо вас зазнайомив. Панна Мальва любить розумних людей. Вона щойно відійшла.

Бумблякевич зашарівся, почувши про себе такі лестиві слова.

– Таким чином, пане Бумблякевич, у вас є всі шанси не тільки законсервувати свій вік, але й значно омолодитися.

– Пане маґістре, – втрутився пан Зеньо, – на жаль, я мушу вас покинути. Сьогодні наша боївка відправляє збройну поміч повсталим курдам, і я мушу бути при цьому.

– Ах, так-так, справа надто важлива. Я вас не затримую. Чи цим же транспортом помандрує і мій «Підручник підпільника»?

– Так. Поки що лише сто примірників.

– Як же курди його прочитають, – здивувався Бумблякевич, – коли написаний він українською?

– О, ми про це давно подбали, – відказав Джавала. – Моя книга перекладена у нас і курдською. Тут і видрукувана. Зараз ми готуємо переклади чеченською, тибетською і корсиканською мовами. Ми мусимо допомагати своїм братам по неволі. Уже відправлено книги, перекладені баскською і якутською. Пане Зеню, передайте мій привіт шейхові Ібрагіму Айяру, скажіть, що наступ наших сил на Багдад розпочнеться рівно за тиждень. Боївка отамана Крука перебуває на марші. Шкода, що плянований разом із нами замах на Саддама Хусейна не вдався. Будемо робити все можливе, аби тільки знищити цього скаженого пса. Аллах акбар!

– Слава навіки! – відповів пан Зеньо і покинув апартаменти пана маґістра.

– Пане Бумблякевич, сядьмо ще на хвильку. Хочу, перш ніж ми подамося до княгині, розпитати вас дещо. Отже, мабуть, вам пан Зеньо сказав, що погляди я маю принципові щодо перетворення України в могутню державу. Такі погляди називають націоналістичними. І я не боюся цього слова. А ваша енцикльопедія сміттярки мусить триматися саме на твердих націоналістичних підвалинах. Мусите описати край, що за своєю суттю є своєрідною державою в державі з її феноменальною самодостатністю. Така енцикльопедія повинна розбудити в наших краян могутній спалах патріотизму і бажання самопожертви. А для наступних поколінь стати джерелом пихи і честолюбства. В майбутньому я бачу нашу сміттярку своєрідною Запорізькою Січчю, в якій куватимуться серця героїв. То буде щось як Чистець нації, котра, протікаючи, наче Полтва, крізь усі наші лябіринти, залишить тут усе мілке й невартісне, слабість свою й недорікуватість, страхи і зневіру, весь намул свій і всю каламуть. Тепер ви розумієте, яка відповідальність покладена на вас? Чи готові ви до такої праці?

– Мушу вам сказати, що мене віддавна дратувала яловість тих істориків, які описували наш народ добрим і лагідним, готовим завше підставити праву щоку, коли його били по лівій.

– Власне! На прикладах нашої доброти і гостинності неможливо виховати оборонців Батьківщини. З цим треба покінчити. Але нам пора. Княгиня чекає на мене.

Дорогою пан маґістр сказав:

– Завтра увечері княгиня дає баль на честь прибуття її сина Теодора фон Шруботяга. Він відомий альхемік і спірит.

– А звідки прибув її син?

– З-за кордону. І не намагайтеся вивідати щось більше – це велика таємниця. Одне вам скажу: молодий Шруботяг – це найімовірніший претендент на трон України. В його жилах тече кров короля Данила, королеви Бони і самих Габсбурґів.

– А він має бажання посісти цей трон?

– А чом би й ні? Наша сміттярка – це той пляцдарм, з якого він зачне свій тріюмфальний похід у серце України. Тільки чесний і справедливий монарх може запевнити нашій країні гідне місце серед великих держав. Мусимо відродити свою аристократію і шляхту. А всі ці президенти… – Джавала махнув рукою.

Проминувши кілька вуличок, які не подавали жодних ознак життя, вони врешті опинилися у павутинні закапелків, які мали не тільки стіни, а й вікна і двері, а вгорі курилися димарі. Здавалося, що потрапив у село. З вікон інколи хтось визирав і вітався з маґістром. Чулося ґелґання гусей і ґолькання индиків, мекали припнуті кози і дзявкали собаки. Незабаром вони звернули в широку вулицю, що була з обох боків оточена високими мурами із велетенських бетонних блоків, густо оповитих виноградом із важкими темно-червоними гронами. Сама вулиця вимощена була червоною бруківкою і закінчувалася високою будівлею з вежами, на вежах майоріли синьо-жовті прапори з золотими левами. З кожного підвіконня звисали гірлянди різнобарвних орхідей, від чого весь палац скидався на коштовну цяцьку. Обабіч будівлі спинався на схили чи то парк, чи лісок, з якого долинав голосний щебет пташок. На височенних різьблених дверях красувався герб Шруботягів у формі щита, якого тримали в передніх лапах грифон і дракон. В центрі герба сяяв білизною здиблений одноріг із золотою короною. Над клямкою звисало кільце залізного калатала з вищиреною пащекою лева. Джавала обсмикав на собі фрак, поправив капелюха і тричі вдарив калаталом.

Відчинила їм покоївка з пишним рудим волоссям і в сукні, вочевидь пошитій зі старих штор. Її вузькі, сливе китайські, очі уважно обстежили Бумблякевича, нічим не проявивши свого зацікавлення, зате до пана маґістра розпромінилися радістю:

– О-о, пане маґістре! – враз розквітли пуп’янки великих червоних вуст. – Мило вас бачити. Її світлість уже питали про вас. Просимо, просимо…

– Панно Фрузю, маю честь вас зазнайомити з паном Бумблякевичем, котрий буде мешкати у вас і працювати над історією сміттярки. Княгиня давно вже просила мене підшукати відповідну кандидатуру. До речі, чи застали ми у вас панну Мальву? Казала мені, що від мене піде просто сюди.

– На жаль… – розвела руками покоївка. – Може квадранс, як вона звідси вийшла.

– Як шкода, – зітхнув Бумблякевич, – я так мрію з нею познайомитися.

– Тримайтеся пана маґістра, і всі ваші бажання в межах сміттярки здійсняться, – промовила приязно панна Фрузя, і Бумблякевичу навіть здалося, що вона підморгнула. – Але прошу, прошу… заходьте…