– Вона ще тебе не запрошувала до себе? – допитувалася щоразу в сина.

– Ні…

– Чому ти їй не запропонуєш одружитися? Не можна так довго дівчині голову крутити. Колись увірветься терпець, і покине тебе.

– Та якось не випадало… з якого б це дива…

– Послухай мене. Я щось у тім житті знаю. Тепер літо… тепло… запроси її на річку… на безлюддя… Розумієш, що кажу?

Бумблякевич почервонів.

– Там уже мусиш довершити справу. Як дуже кремпується, то візьми си фляшку з вином. Це навіть добре… вип’єте трохи… відразу осмілієш. Скажи: вип’ємо на брудершафт. Ви з нею ще на «ви»? Ну от, чудово. Вип’єте на брудершафт. А після того мусите поцілюватися. А вже як си поцілюєте, сам знаєш…

Бумблякевич ще більше почервонів і ще нижче втупив голову в книжку. До чого вже дійшов! Мама вчить, як має поводитися з кобітою. А все ці книжки. Вони відібрали в нього молодість, обікрали його з минулого. Нічого навіть згадати. Нудьга позаду, нудьга попереду.

– Зробиш так, як кажу?

Кивнув. Доки ще буде брехати? Що вигадає пізніше? Після того, як заведе Мальву на річку.

День у день мама питала, чи ходив на річку. Як на зло, парило сонце. Мусив піти на ту кляту річку і зробити, що мама каже. Але найрадше втопив би її в тій річці, втопив би цю жорстоку панну, котра являється йому у мріях і вперто не хоче з’явитися в житті. За те, що обманула його, що жодного разу так і не озвався її голос під буками дощового дня. Зустрічалися і прощалися все на одному й тому ж місці – під Ратушею. Не знав, де мешкає: ніколи не дозволила відпровадити себе.

– Ти не міг її вистежити? – не могла цього збагнути мама і сама вже поривалася вистежувати на своїх хворих спухлих ногах.

…Вона сама зібрала його на річку, впхала до торби старий коц, рушник, кілька канапок і пляшку шипшинового вина, яке вони робили щороку, бо шипшина росла неподалік у парку. Випроваджуючи з хати, перехрестила:

– Ну, з Богом…

Бодай би шляк трафив цю Мальву разом із його вигадками. І тої миті, коли так подумав, спало на гадку: а чого б і насправді не мав її трафити шляк?

– Що таке? – сполошилася мама, коли він повернувся до хати за якусь годину. – Не прийшла?

– Ні, прийшла, але… але не змогла піти на річку, бо мусить нині лягти до лікарні…

– До лікарні… – прошепотіла мама, не вірячи своїм вухам. – Як то – до лікарні? Що з нею?

– Щось в неї знайшли.

– Але що? Чому не договорюєш? Ти щось знаєш! Знаєш, а не кажеш!

Побачив, що мама уже вся в сльозах, і так це його розчулило, що обняв її і так само розплакався.

– Скажи… скажи мені правду… вона покинула тебе? Не покинула… але, може, збрехала, щоб кинути?

Завагався, чи не погодитися з цією версією, але уявивши собі, як мама почне щодня його жаліти і копирсатися у їхніх стосунках, аби відшукати причину, як знову візьметься повчати і ділитися своїм досвідом, вирішив стояти на своєму.

– Ні-ні, вона лягає на операцію. Я буду її провідувати.

– Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?

А що казати? Що казати? В голові вихором промчали усі смертельні хвороби, про які лише чув.

– У неї нефрит… відмовляють нирки…

– Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?

Може, я переборщив? Але хіба нефрит буває лише в алькоголіків?

– Чого мала пити? Могла перестудитися.

– Ну так… але… А що кажуть лікарі?

– Кажуть, що треба різати.

– Їм би різати. Коли вона лягає?

– Нині по обіді. А операція за кілька днів. Може, навіть у п’ятницю.

– Коли підеш провідати?

– Завтра.

– Добре. Бідна дитина. Що там її батьки мусять пережити…

Того-таки дня мама подалася до сусідки пані Жуковської, що мешкала поверхом вище і пережила трьох чоловіків, та розповіла їй усю свою біду. Сусідка, як і кожна сусідка, знала мільйон лікарських приписів, а за нефрит нема що й казати – зо два десятки, і то таких, що ще від прабабці у спадок дістала. І враз зашаруділо в шухлядах, зашелестіло в пудлах, і з’явилися на світ Божий клапті старої книженції, в котрій такі хвороби, як той нефрит, можна було просто лузати. Щоправда, в тій книженції словом «нефрит» і не пахло, але було інше, про що сусідка стовідсотково запевняла, що то воно саме і є, бо теж про нирки згадувало. І найліпшим приписом мав бути широкий пояс, вив’язаний із псячої куделі.

– Файно, але де взяти тої куделі? – зажурилася мама.

– Знаю де, – відповіла сусідка. – Підіть до старого Броняка, що був колись гицлем, він мусить мати псячу куделю, бо колись на тім добре заробляв.

Так воно й було. В старого Броняка знайшлася пака цілющої куделі, і мама заходилася її прясти, а потім в’язати пояс.

У п’ятницю Мальві робили операцію, і Бумблякевич поїхав на другий кінець міста, щоб повернутися якомога пізніше. Там жив такий собі Магула, старий збирач книжок, у нього можна було час від часу чимось поживитися, а як і не купити, то хоча б виклянчити почитати. Магула вдавав, що тремтить над кожною книжкою, але не було такої книжки, якої б він не міг продати, вся справа полягала тільки в грошах.

У Магули Бумблякевич просидів до півночі. Думав, повернеться додому, коли мама буде спати. Проте мама не спала.

– Я вже скінчила в’язати. Занесеш завтра Мальві. Ну, як вона? Як операція?

– Ніби добре все.

– Ти її бачив?

– Після операції не бачив. Не дозволили.

– А батьків… батьків її бачив?

– Ні… – але враз виправився: – Тобто так. Але не признавався до них.

У суботу він узяв пояс і знову поїхав до Магули.

– Подивіться… чисто собача вовна… помагає на гостець, на нирки…

Магула крутив пояс у руках, хитав головою, прицмокував.

– І що ви за тото хочете?

Уже те, що він не вимовив «пояс», а вжив зневажливе «тото», свідчило, що річ його зацікавила, і він ковтнув гачка, але йшлося тепер лише про те, аби збити ціну.

– Чупринку. Празьке видання. І…

– І? – вирячив очі Магула.

– І двотомник Трохима Зіньківського.

– Ого! – Магула захлинувся повітрям і замахав руками. – Знаєте, кілько мені давали за Трохима? Сто! А ви хочете за тото…

Магула знову поринув у своє похитування та прицмокування, але пояс вартував свого. Бумблякевич повертався з книжкою Чупринки і двома томиками Зіньківського, думаючи, яке це горе для його мами, що Мальва померла. Померла вона по операції, вночі, коло неї сиділи її батьки. Мальва ще сказала до них: «Дайте лікареві гроші. Як візьме, то це буде значити, що має надію мене вилікувати…»

– І дали йому гроші? – спитала мама.

– Так, дали. І він взяв… То було ввечері… А вночі вона вмерла.

– Боже… Боже… Боже… – шепотіла мама.

На блідім і висохлім її обличчі малювалося таке невимовне горе, що він уже не міг пробачити собі цієї дурної вигадки. Хто знав, що мама так перейметься?

Бумблякевич перегорнув сторінку…

– Я мушу піти до неї на похорон, – вперлася мама. – Я мушу піти. Вона мені як рідна.

Мама вбиралася тепер тільки в чорне. Завтра мав бути похорон і Бумблякевич ламав собі голову, як має виплутатися з прикрої ситуації.

– Мамо… подумай сама, як би то було, коли б ти когось ховала, а якісь зовсім чужі люди крутилися під боком?