Панна Фрузя мала осину талію, над якою нависали повні перса, а нижче випинало круте узгір’я стегон. З кожним подихом груди її піднімалися догори, вражаючи своїми об’ємами. Бумблякевич увійшов до приміщення і те, що відкрилося його очам у першу хвилю, просто ошелешило. Як це все могло міститися у такому невідповідному місці?
Громіздкий блискучий канделябр, наче лапкий павучище, панував під стелею, розсіваючи тепле сяєво над центральною частиною холу. Щодалі від центру світло тьмяніло і потухало, переходячи поступово в сутінки, які ховали за собою стіни, і через те здавалося, що їх зовсім нема, а хол просто безмежний. За кілька кроків від дверей у басейні з зеленого замшілого каміння пульсував водограй, струмені то підскакували, то присідали, виповнюючи тишу мелодійним передзвоном. Довкола басейну в плетених із лози вазонках зеленіли пальми, фікуси, карячилися вусаті рододендрони, а на цитринових і помаранчевих деревах золотилися стиглі плоди, у низеньких ночвах росли кущі лавру і мирти. Листя рослин блищало, мов намащене оливою, а в повітрі бринів лагідний і солодкавий запах квітів, якими було обсаджено басейн. З першого погляду Бумблякевичу здалося усе сном і маренням, він навіть відчув непоборне бажання вискочити за двері, щоб знову переконатися, що перебуває саме на сміттярці.
– Прошу за мною, – сказала Фрузя, і цього разу її голос заплюскотів уже срібним тоном водограю, а Бумблякевич навіть уважно приглянувся до неї, мовби перевіряючи, чи голос цей належить справді їй, бо, може, виплив він десь із каштанових сутінків, із затінку екзотичних дерев…
Вони обминули басейн і опинилися на просторому зеленому килимі з таким високим і густим ворсом, що ноги потопали у ньому по кісточки і здавалося, що ти вже не людина, а дикий кіт, котрий крадеться по здобич. Тут уже бундючилися пухкі, обтягнуті чорною шкірою канапи – одна проти одної півколами. Межи ними на низенькому столику з тонкими вигнутими ніжками парував бронзовий кавник у формі крилатого лева і чекали порцелянові квітчасті горнята. На таці яких тільки овочів не було: виноград білий, червоний і чорний, банани, ананаси, ківі, помаранчі, мандарини, персики, абрикоси, не кажучи вже про яблука й груші.
– Прошу сісти. Якраз я запарила каву. Для панни Мальви. Але вона так квапилася…
– А куди саме? – не втримався Бумблякевич.
Панні Фрузі, здається, таке запитання чимось не сподобалося, бо вона раптом змовкла і зникла в дверях навпроти. Бумблякевич відсьорбнув кави дещо з осторогою, але вона нічим не відрізнялася від тієї, яку пив удома. Роззирнувшись, побачив, що простора вітальня, облямована різьбленими дерев’яними панелями, має четверо вікон і четверо дверей. Над кожними дверима красувалися мальовидла, присвячені окремій порі року – над першими амурчики збирали врожай, над другими ті самі амурчики пурхали на ковзанах, над третіми вони ж засівали ниви, а над четвертими – перекидалися квітами. Фіранки із зеленого дамасту, перехоплені шнурком із пишними китицями на кінцях, утворювали над кожним вікном величні балдахіни.
– Звідки беруться оці всі екзотичні овочі?
– З княжої оранжереї, – відповів Джавала. – Там ростуть манґо і папайя, ананаси і авокада, дактилі й кокоси. А які птахи там щебечуть!
– Далеко вона?
– А тут неподалік, у глибині гір. Оранжерея існує багацько літ і за цей час перетворилася на справдешню джунглю. Без поводиря туди нічого й потикатися.
– А де міститься бібліотека?
– Тут-таки, в палаці. Бібліотека ця ховає бозна-які скарби, ніхто ще їх усіх не обстежив. Маємо тут ориґінали «Слова о полку Ігоревім», твори Ярослава Мудрого, думи Митуси. А скільки тут різного добра, котре було викинуте з музеїв! Багато чого з того, що вважається безнадійно втраченим, міститься тут.
Бумблякевич не вірив своїм вухам:
– Щоб аж такі цінності збереглися на сміттярці?
– А ви думали! – аж пушився від гонору пан Джавала, попиваючи каву. – Коли Теодор фон Шруботяг сяде на престолі, усі ці скарби передамо народові.
До зали впливла сама княгиня – панія в літах, але при тілі, ще й з пишним декольте і бльонд фризурою, викладеною такими штудерними кренделиками та калачиками, що годі було допетрати, чи то її волосся, а чи перука, і ще напацькана та напахчена так, що відразу по всій залі покотилася п’янка задуха французьких парфумів. Мала на собі рожеву сукню, що спадала до самої підлоги, виразно старого крою. На шиї іскрилася золота змійка з двома зеленими смарагдами очей, а на пальцях грали всіма барвами перстені.
– Па-а-ане маґістре! Як я втішена вашій візиті! Мушу негайно з вами порадитися щодо завтрашньої гостини.
Вона ґраційно подала ручку, яку по черзі чмокнули пан маґістр і Бумблякевич.
– Маю честь запізнати вас із вашим новим підданим добродієм Бумблякевичем, котрий за фахом історик.
– О-о, я дуже рада! Нарешті хтось займеться моїм архівом, бібліотекою і музеєм. Я мушу нарешті мати катальог сміттярки, куди повинні ввійти геть усі історичні й культурні цінності, які тут містяться. Чимало вартісного можна знайти і за межами мого палацу. Але тільки в тому випадку, коли об’єкт занесено в катальог, можна надіятися, що він не загубиться і не знищиться. Чи не так, мій любий маґістре?
– Маєте рацію, ваша світлосте.
Нарешті княгиня вмостилася на канапу і дала таким чином можливість всістися й обом панам. З’явилася покоївка і поставила на стіл тацю з канапками, а що наш герой уже добряче зголоднів, то накинувся на тії канапки з особливим завзяттям. Княгиня узяла папку в покоївки і, розгорнувши її, сказала:
– Зараз ми з вами зазирнемо, які то страви і трунки чекають нас завтра. Може, чогось бракуватиме, то підкажете. Почнемо з вин… Ага, наше фірмове вино «Червоний сажотрус». Це переважно для чоловіків, надто воно терпке і міцне. Мені куди ближче «Роса кульбаби» – ц-ц-ц-ц! що то за винко! Жовте, чистеньке, як сльоза Богородиці, і ледь солодкаве. Коли його наливаєш до келиха, то починають підніматися бульбашки, мовби воно скипало. Це вино виноградне, але настояне на квітах кульбаби, а тому так духмяно пахне медом. Інше виноградне вино має назву «Цвіт папороті». Воно цілком нове, викохане у наших винницях і саме завтра відбудеться його прем’єра.
– Ох, ваша світлосте! – заломив руки Джавала. – Змилуйтеся! Я вже втрачаю розважливість і супокій. Ви так смачно описуєте вина, що в мене паморочиться голова і я зовсім не можу зосередитися.
– Ах, пане маґістре! Яка я нездогадлива. Панно Фрузю, подайте нам усі вищезгадані вина.
Фрузя пірнула в сутінь – рипнули двері креденсу, дзенькнуло скло, і покоївка випливла, тримаючи на таці трійко зелених пляшок. Вона дуже спритно розкоркувала їх і налила у келихи «Цвіту папороті». Джавала повільно підніс до носа келих і почав легенько ним кружляти так, аби вино розливалося по склу, підкреслюючи свій букет. Був такий зосереджений, що навіть заплющився, враз перетворившись усім своїм тілом на велетенський нюхальний апарат, а коли розплющив очі, то підніс келих до вуст і трішки надпив. З вустами повними вина знову завмер і почав катуляти вино язиком, начеб пережовував гарячу кашу.
– Амброзія! Нектар! – врешті, ковтнувши, промовив. – Зараз я навіть спробую вгадати, з якої частини сміттярки воно походить. Се не може бути південь, бо воно надто ніжне, надто містке і філософське. В якійсь мірі воно навіть задумливе, сентиментальне і флегматичне. Вина південної сміттярки шляхетніші, пихатіші і скоріше меланхолійні. А це вино на перший лик ніби й скромніше і міцніше, але смак свій розкриває надто неохоче, аж за другим разом вдалося мені упіймати його. За тим другим разом видалося воно мені великою шельмою, бо щойно утопивши у ньому цілого язика, я врешті зрозумів, яке воно багате, хоч і соромиться цього. Та коли ним трішки погратися в устах, трішки помучити його, перш ніж ковтнути, це вино знесилюється, перестає опиратися і дослівно ув’язнює піднебіння, як то робить цнотлива панна, яка врешті зважилася розпрощатися з невинністю, оплітаючи ваш стан ногами. Ще довго після останнього ковтка панує воно в роті, змушуючи навіть язика завмерти, щоб не розтринькати надаремне свої аромати й чари. Авжеж, нагадує воно мені саме примхливу панну, котра, доки видасть свої дійсні почуття, довгенько попокрутить голову. Але вина північних і східних винниць надто міцні, вольові і зовсім не жіночні, ба навіть брутальні й відважні, вони не потребують кокетувати, а віддають увесь свій букет із нестримним запалом досвідченої куртизанки. Таким чином це може бути вино тільки з західних винниць.
