Ваня відразу все зрозумів. У грудях так заболіло, ніби серце повісилось на одному з ребер. Очі набухли від сліз несправедливості, але Ваня вчасно відвернувся, щоб ніхто їх не побачив.

- Дура, - шепотів Ваня сам до себе, - зрадила мене, яка ж дура.

Поїхав на «Мінську» і в кондитерському кіоску купив собі три кілограми конвертиків з маком. З’їв їх за кілька годин. Потім ще купив дві коробки цукерок «Прометей», по триста грамів у кожній, і фісташкової халви, яка коштувала сім гривень за сто грам, тому раніше Ваня ніколи не наважувався дозволити собі таке дороге задоволення. Тепер дозволив. Тепер мені можна все, думав. Я скоро вмру.

Ходив, як якийсь робот, автоматично. Автоматично щось говорив знайомим по роботі. Автоматично думав. Думав, власне, одне і те ж безперервно.

Що тепер робити? Боже, що тепер робити? Це кінець.

Зовсім припинив уявляти Марину. Своєю присутністю вона завдавала Вані жахливого болю, бо приходила не сама, а з кавалером.

- Чого ти прийшла з ним? - кричав Ваня. - Нащо ти мене мучиш?!

- Не кричи, Ваня, коли ти кричиш, то в тебе слина з рота пирскає.

Ваня витирався рукавом сорочки і замовкав, а Марина докидала:

- Я б ніколи не змогла бути з тобою, Ваня. Ти так хропиш, як сто паровозів зараз. Тебе треба ізолювати від общества.

Десь тоді з’явилися перші демони. Вони шурхотіли кістками і балахонами по кутках єдиної Ваниної кімнати:

- Оце ти, Ваня, влип. Оце ти влип.

І дійсно, любов починалася так невинно, думав Ваня.

Вона не могла перетворитися на такий кошмар. Це ж усе була неправда! Придумка! Я придумав собі, що люблю її, а страждаю по-справжньому. Так нечесно! Так несправедливо!

А якось, лежачи в ліжку і марно намагаючись заснути вдень, Ваня вперше вирішив, що справді незабаром умре. Через місяць. Рівно через місяць він умре.

Спочатку Ваня здивувався з такого рішення, потім злякався, потім подумав, що місяць - не так уже й мало. Купив великий настінний календар і закреслював кожен прожитий день чорним фломастером. З думкою про місяць життя Вані неабияк полегшало. Напевно тому, що тим, хто біжить марафон, стає легше, якщо на горизонті майоріє фінішна стрічка.

Через місяць Ваня не вмер.

Нічого, думав він, значить, я вмру за три дні до вісімнадцятого квітня, мого дня народження.

І починав новий відлік.

Переживав день народження і встановлював нову дату - перше травня, день солідарності трудящих. І так далі два роки.

У ту ніч, коли Ваня бетономішалкою збив на проспекті Маяковського Гальшку Гулевич, якраз виповнювалася чергова дата смерті.

Нічого, спокійно подумав Ваня, віддираючи з асфальту приплющені сирні палички, як не сьогодні, то значить через сім днів. На цьому ж місці. У цей же час.

- Ви знайшли її?

- Ви знаєте, усе не мав часу, дуже багато роботи навалилось. Але я обіцяю на днях туди заглянути.

Гальшка розчарована. Вона вже може сидіти. На правій щоці гігантський набряклий синець.

- Ви не переживайте, - торохтить Ваня, - якщо копійка справді там була, на дорозі, то її навряд чи хтось знайде раніше. Там постійно машини їздять. Рух сумашедший. Хто буде по дорозі вдень ходити? А вночі машин нема, зато копійку в темноті так просто не знайдеш. Треба знати, що вона там є. Вам, чесно кажучи, повезло, що копійка котилася. - І за мить додав: - Дуже странно, що вона котилася.

- Я згадую все знову і знову, - каже Гальшка, - і дійсно, не можу поняти, чого вона, та копійка, котилася. Хтось мусив її кинути, правда? Щоб вона покотилася.

Ваня кладе на тумбу поруч з Гальшчиним ліжком торбину з апельсинами.

- Ось, знову вам приніс. Але це не ті самі!

Чого він ходить до мене, думає Гальшка, що йому треба?

- А ви не роздивилися копійку? - питає Ваня.

- Роздивилася, аякже! Бородата голова в профіль і рік 1899-й!

- Такі подробиці… це тоже странно… як ви могли розгледіти рік випуску? У темноті…

- А розгледіла!

Ваня замислено похитує головою, щось зважує.

- Я, знаєте, хочу купити собі соковижималку, - раптом каже. - Люблю соки давити.

- Ну так. Це дуже корисно. Але треба багато фруктів купувати.

- Що ви?! Я вже все порахував. На стаканчик соку йде одна апельсина й одне яблуко. Або дві апельсини. Або два яблука.

Що йому від мене треба? - думає Гальшка. Якийсь странний. Гальшка боїться «странних».

- Соковижималки, напевно, дорогі…

- Не такі вже й дорогі, - з готовністю заперечує Ваня. - Гривень триста. Але раз купив і на всю жизнь будеш мати!

Гальшка уявляє собі мініатюрний апарат з вичавлення соків, і своє життя, і як вона сидить решту цього життя за столом і давить соки різних кольорів у різні склянки. А потім змішує їх, і куштує, і не відчуває ніякої радості.

- Ви гурман, - каже Гальшка, тільки щоб щось сказати.

- Я люблю смачне.

Забинтована з ніг до голови істота на сусідньому ліжку нервово сіпається.

- А мені однаково, що їсти, - шепоче Гальшка, дивлячись кудись у вікно. - Я можу тижнями на одній картоплі бути. І взагалі - я хочу спати.

- Так-так, я вже йду, - Ваня підводиться. - Виздоровлюйте.

І не подумаю, чомусь хоче крикнути Гальшка, але натомість просто заплющує очі.

Я не якась там принцеса, думає Гальшка. Я не маю на що нарікати. Принцесам треба безперервно скиглити, це їхня професія, а мені не можна. Я маю, що заслужила. Тобто нічого не маю.

Ось Гальшка, як завжди, після роботи заходить у супермаркет «Край» і, безжально минаючи молочні, м’ясні і горілчані вироби, йде прямо до відділу хлібів і булок. Чує нав’язливий запах щойно спечених сирних паличок. У супермаркеті «Край» печуть свої сирні палички. Тут є міні-пекарня. Тут є пекар Серьожа.

Гальшка підходить до порожніх кошиків і чекає, коли пекар Серьожа викладе сюди з печі гарячі сирні палички. Гальшка буде першою в черзі. Вона так робить завжди. Знає розклад роботи печі напам’ять.

Пекар Серьожа підвозить на візку останню на сьогодні партію сирних паличок.

- А ось і ви, - усміхається він до Гальшки. - Знову за сирними паличками?

- Канєшно, - так само всміхаючись відповідає Гальшка і вдягає целофанову рукавичку, щоб накидати собі в торбину сирного багатства.

- Ви мій постійний клієнт, - каже пекар Серьожа.

- Я люблю сирні палички. Я ними вечеряю. Інакше не можу заснути. Ви зараз додому?

Останнє питання Гальшка вимовляє напрочуд спокійно, так ніби між іншим, ніби її це насправді зовсім не цікавить.

- Додому.

- Ну то я можу вас почекати і підемо разом, - усе тим же безпечним тоном пропонує Гальшка.

- Давайте. Я скоро.

Пекар Серьожа зникає в підсобці, а Гальшка продовжує акуратно складати собі в торбину сирні палички. Уже десять. Боже, нащо мені так багато?!

Пекар Серьожа, перевдягнений, зачиняє підсобку і біля виходу із супермаркету зустрічає Гальшку. Гальшка чекає на нього.

Знову він у сорочці, нервово думає вона. Чого він знову її натяг? Не люблю, коли він такий елегантний.

- Ви живете в сусідньому будинку, правда? - весело питає пекар Серьожа.

- Так. У тому, що навпроти. Ми можемо перегукуватися з балконів, - і Гальшка гигоче.

Вони спускаються сходами на тротуар і деякий час повільно рухаються вздовж проспекту Маяковського. Гальшка намагається йти ще повільніше. Намагається сказати щось важливе, щось, що його зачепить.

- А ви де вчилися на пекаря?

- Уявляєте, - відповідає пекар Серьожа, - ніде. Я з дитинства вмів пекти булки. Потім в армії був головним кухарем. Там управлявся на солдатах.

- Бідні солдати! - театрально викрикує Гальшка.

- Ну не такі вже й бідні. За два роки моєї служби всі солдати поправилися на десять кілограмів. Деякі на більше.

Підземний перехід. У переході темно, миготить лише одна лампа десь посередині. Гальшка каже:

- На мене тут одного разу напали хулігани.