- Ірма, відступися від мене. Я нікого в тебе не уводила. Люди не уводяться.

- Ах ти ж сука! - Ірма Іванівна копає коробку з Жанчиними пиріжками, і та відлітає на півметра. - Що значить не уводяться?! Мужики клюють, де легше! Недотрогу з себе корчила, біологію мені два часа втирала, а сама блядь натуральна!

- Умоляю тебе, Ірма, не кричи, на нас люди ззираються.

- Нехай ззираються! Нехай бачать, яка в нас блядь вокзальна об’явилася.

Ірма Іванівна піднімає коробку з пиріжками і кидає нею в Жанку.

- Бери свої смердючі пирожки і уривай звідси! - кричить Ірма Іванівна. - І щоб я тебе більше тут не бачила! Явишся - кості попереламую!

Я не хочу ні з ким ні за що боротися, думає Жанка. Я не хочу боротися, щоб мати те, про що мрію. Я не хочу, щоб комусь стало гірше від того, що моя мрія збулася.

Жанка сидить на підвіконні в себе вдома, на четвертому поверсі, у своїй кімнаті, на своєму вікні.

Сутеніє.

Можливо, він вже чекає на мене, думає Жанка.

На ній лише нижня білизна. Сукня, найкраща, яка в Жанки є, акуратно разом із вішаком лежить на ліжку. Чорні капронові колготки. Туфлі, оздоблені крихітними різнокольоровими камінчиками, дешевими, зате блискучими.

Жанка дивиться то на двір перед домом, то на сукню.

Мені не так боляче, як думала, що буде, думає вона. Я не зі скла. Не розіб’юся. І взагалі, можна нічого зовсім не відчувати, якщо захотіти. Можна собою керувати. Треба собою керувати. Я ж людина все-таки.

Знадвору віє холодком. Жанка беззвучно повторює: «Людина все-таки, людина все-таки», і від поступового усвідомлення власної людськості їй раптом стає страшенно себе жаль.

Він з’являється рівно о восьмій. Пунктуальний, думає Жанка. Такий нарядний.

Жанці добре його видно. Стоїть, обпершись спиною на дитячу гойдалку, удає, ніби спокійний, а насправді дуже стривожений. Безперервно озирається, застібає верхній ґудзик сорочки і за мить знову його розстібає. Нервується. Чекає. Боїться, що не прийду.

Може, я чиню неправильно, думає Жанка, жадібно ковтаючи кожен його рух і жест. Може, іноді треба думати тільки про себе. Може, це таке випробовування.

Жанка кидається похапцем натягати сукню. Почекай, шепоче вона, почекай, я зараз!

Чути чиюсь розмову. Жанка виглядає через вікно.

Він стоїть, як раніше, обпершись на дитячу гойдалку. Поруч з ним Ірма Іванівна перепадає з ноги на ногу.

- Ваня?! - вигукує Ірма Іванівна. - Що ти тут робиш?! Оце так встрєча!

- Встрєча, - спромагається відповісти він, розгублено озираючись. - Оце так встрєча, Ірма, дійсно.

- Я вобше-то збиралася на день рождєніє до однієї знакомої, але помницця, хтось недавно грозився мене в кафе повести… Якщо пропозиція залишається в силі, то я згодна, ладно, так і бить…

Ірма Іванівна кокетує всім своїм доволі натренованим тілом, усіма своїми біцепсами і трицепсами.

Ваня мовчить.

Жанка плаче.

- Я чекаю на одну людину, - невпевнено виправдовується Ваня.

- На женщіну?! - Ірма Іванівна театрально надуває губки.

Ваня мовчить.

Жанка плаче.

- Якщо ти чекаєш на Жанку, Ванічка, то тобі не повезло, дарагой. Я її ще півчаса назад зустрічала в парку. Зі Стьопою-кондуктором…

Ваня мовчить.

- Я не напрашуюсь, Ваня, - несподівано суворим тоном заявляє Ірма Іванівна. - Ніколи другою не була і не собираюсь. Адью!

І дуже поволі, вихиляючи стегнами, відходить убік.

Ваня останній раз озирається. Дивиться на годинник. Пів на дев’яту.

- Ірма! - кричить він. - Почекай. З тобою так трудно домовитися! Якась ти непонятна!

- Женщіна має бути загадочна.

- Ірма…

- Ваня…

Вони зникають за рогом будинку, а Жанка нарешті витирає мокре від сліз обличчя.

Їй хочеться кричати: сука! Брехлива сука!

Однак ні пари з уст.

Жанка стягує назад сукню. Знову вмощується на підвіконні і глибоко дихає. Тільки дихає.

Сутінки густішають. Сусідні будинки тонуть у мороці.

Вона не погана, думає Жанка, вона просто любить його, бо інакше чого б їй бути такою підлою.

Гнів, що був зібрався всередині, розчиняється в тихій печалі.

Вона любить його, думає Жанка. Нехай їй буде ліпше.

Над верхів’ям тополь здіймається бородата голова Бога.

- Жанна, - урочисто каже Бог, - ти заслужила Царство Небесне.

Жанка не дивується. Вона відчуває неймовірну легкість у всьому тілі.

- Ти заслужила Царство Небесне, - повторює Бог, напевно для того, щоб Жанка ще встигла йому подякувати.

- Дякую, Боже, - шепоче Жанка, - але…

Її тіло тендітнішає на очах, звужується, зменшується, крихітніє. На спині виростають сірувато-сріблясті крила - і ось гігантський нічний метелик здіймається з підвіконня в небо. Пролітає над двором, над миронівськими тополями, над миронівським вокзалом. Політ дається важко, бо крила надто великі і надто тонкі. Хтось міг би подумати, що то кажан або навіть сова, але аж ніяк не метелик.

- Дякую, Боже, - шепоче Жанка вже десь звідти, - але я просила не Царства Небесного. Ти дав мені забагато. Я просила всього лиш Його.