Що ти зробив? Багато чого, відповідаєш сам собі. Усього і не перелічити. Але справа не в цьому. Яке вона мала право питати тебе про таке?! Яке її діло?! Справність ліфта і твоє особисте життя - речі непорівнювані. Ти її не питав, ЩО ВОНА ЗРОБИЛА? Ти спитав тільки, що вона зробила за останні три місяці, що не мала часу дати розпорядження відремонтувати ліфт. Ось і все.

Ти телефонуєш до своїх друзів. Пропонуєш піти випити по кварті розливного пива і подивитися футбол, однак усі друзі зайняті цими днями. Може, наступного тижня?

Допізна крутиш телевізор, а потім засинаєш під нього десь біля п’ятої ранку, коли на вулиці Фрунзе з’являються перші автобуси.

Як таке могло зі мною статися, думаєш ти. Як я до такого допустився. Може, це депресія? Може, так і приходить депресія?

Наступного понеділка ти йдеш у ЖЕК. Старенька прибиральниця на вході впізнає тебе, кидає швабру і тікає в невідомому напрямку. Напевно, збирати підмогу. До Ельвіри Володимирівни вдруге не приходять. Значить, бути біді.

Ти піднімаєшся дерев’яними східцями на другий поверх. Довгий темний коридор, на стінах стенди, які не мають строку давності.

АЛКОГОЛЬ - СИГАРЕТИ = ПОЖЕЖА, СЕНС + ПРЕЗЕРВАТИВ = СНІГ.

Кабінет № 17.

Ти прикладаєш вухо до дверей, щоб дізнатися, чи є хтось усередині. По той бік тиша. По той бік Ельвіра Володимирівна. Ти стискаєш долоні в кулаки і відчиняєш двері.

- Мені почекати в коридорі? - обережно запитуєш.

- Ні-ні, заходь, я не зайнята.

Ельвіра Володимирівна виглядає точнісінько так само, як тиждень тому. Сувора і немилосердна. Губки похоронним бантиком. Нігті кольору артеріальної крові. Підводиться зі стільця, готова прийняти бій.

Ти стовбичиш у дверях, не маючи, що сказати. За тиждень ти змінився. Осунувся. Схуд. Зблід. Почорнів. Одягнений недбало. Брови нервово посіпуються.

- Знаєте… я… мені…

- Тобі не потрібен ліфт, - замість тебе доказує Ельвіра Володимирівна.

- Правильно. Так. Я саме тому і прийшов. Щоб сказати, що мені насправді ліфт не потрібен. Знаєте, ходити по сходах - добра спортивна зарядка. За останні три місяці я став себе краще почувати. Ніби помолодшав. Прийшов вам подякувати.

- Нема за що. Присядь. Посидь.

Ти знеможено падаєш на стілець для відвідувачів і тяжко дихаєш. На чолі проступає гарячий липкий піт. Відчуваєш, що от-от зірвешся.

- Ельвіро Володимирівно, я… я… Я НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ! НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ!

- Ну, заспокойся, - Ельвіра Володимирівна гладить тебе по волоссю своєю крихітною восковою долонькою, а ти ридаєш у її елегантно смугастий піджак. - Не переймайся так сильно. Усе буде добре. Ти голодний? На, підкріпись.

Незрозуміло звідки, можливо, з кишені піджака, Ельвіра Володимирівна виймає згорток і простягає тобі його вміст.

Шматок смаженого м’яса. Соковитого, ще теплого, пахучого.

Ти ковтаєш його цілим зараз. Облизуєшся.

І дозволяєш почухати себе за вухом.

Белла нерішуче присідає на стілець. Беллі не по собі. Одна жінка в білому халаті, очевидно, лікарка, смачно їсть персик, принесений кимсь як хабар за аналіз сечі. Інша жінка в білому халаті, очевидно, медсестра, утупилася в обліковий журнал. Медсестрі персика ніхто не приніс, хоча саме їй і є за що.

Лікарка і медсестра сидять одна навпроти одної за столом. Белла - на стільці поруч.

- Добрий день, - каже Белла, але на неї ніхто не дивиться.

Навіщо я сюди прийшла, думає Белла, вони мені однаково не допоможуть, тільки гроші здеруть. І мені не шкода грошей, я заплачу, але вони не допоможуть. Поглянь на них: ці дві жінки не люблять людей. А ті, що не люблять, не можуть допомогти в принципі, навіть якби раптом з якогось дива захотіли.

Крізь велике брудне вікно лікарського кабінету смалить сонце.

- Яка спека! - каже лікарка до своєї медсестри. Крапля персикового соку стікає їй у декольте. - Хочу на море.

Белла тихо відкашлює, і лікарка, нервово сіпнувши головою, нарешті погоджується прийняти чужу присутність.

- Рік народження, - каже.

Белла розуміє, що звертаються до неї, але не розуміє, для чого.

- Ваш рік народження!

Белла радісно сплескує в долоні.

- А! От що! Сімдесят восьмий.

- Повний, будь ласка!

- Тисяча дев’ятсот.

Лікарка незадоволено дивиться на Беллу.

Нарешті побачила мене, думає Белла. Є лікарі, які за зовнішнім виглядом пацієнта можуть встановити діагноз.

Що її болить, думає лікарка, акуратно витираючи серветкою сліди персика з рук і обличчя. Напевно, чоловік покинув і все почало боліти. Головний біль незрозумілого походження. Так.

Медсестра простягає лікарці через стіл обліковий журнал. Каже при цьому:

- Вчора по радіо чула, що температура води в Чорному морі 27 градусів.

- Ох! - театрально стогне лікарка. - 27 градусів! Окріп! Хочу в купальнику, і на море, і на місяць!

- То поїдьте, - несміливо вклинюється Белла.

- Поїдьте! Тут поїдеш! Як черга під кабінетом з ранку до вечора!

- А у вас немає відпустки?

Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!

- Так, - лікарка діловито береться за роботу, - як звати?

- Белла.

- Белла? Ви угорка?

- Ні-ні, - Белла ніяковіє. - Але я два рази там була.

- Де?

- В Угорщині.

Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз - психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

- І як там, в Угорщині? - приязно щебече медсестра.

- Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.

Белла замріяно зітхає.

- Ту куртку, - продовжує вона, - зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.

Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.

- Можна? - питає голова.

- Нє, ну які люди пішли! - зривається лікарка. - Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!

Двері поспіхом зачиняються.

Лікарка рішуче береться за Беллу.

- Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?

Белла мовчить. Вагається.

- Розумієте, мене… мене так щоб боліти, то нічого не болить. Просто… не знаю, чи ви зможете допомогти… чи це взагалі справа лікарів, не знаю…

- Женщіна! Або говоріть, або нікого не затримуйте! Люди під дверима чекають!

- Так-так, я вже кажу.

- Ну?

- Мені сниться мужчина.

- Ваш?

- Ні.

- Знайомий.

- Ні.

- Як часто сниться?

- Кожної ночі.

- Як довго?

- Не знаю. Рік. Два.

- Діагноз: психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

Лікарка мовчки дивиться у вікно. Крізь вікно видно трамвайне депо і цвинтар старих трамваїв.

- Може, і не треба було так… - бубонить собі під ніс.

- Григоровна, не звинувачуйте себе! Усі ми люди! - Аллочка тільки й чекала моменту, щоб висловитися. - І в людей нерви не залізні. Ну, зірвалися, всяке буває…

- Та я не то щоби… Просто… Знаєш, я її звідкись знаю… Десь вже її бачила…

- Григоровна, зробити чай? Щоб розслабилися! Я зроблю! Вам який? Чорний чи зелений?

Григорівна - мініатюрна астенічна блондинка років сорока п’яти. Нагадує сарану, засушену поміж сторінками товстої книжки.

- Може, й добре, що ви не поїдете цього року на море, - запопадливо торохкоче Аллочка, заварюючи обіцяний чай.

- Чого це добре?

- Я чула, цього року на Южному березі пошесть за пошестю. Спочатку медузи, яких розвелося на прибережжі стільки, що неможливо було купатись. Розумієте, так, ніби бовтаєшся у медузах, а не у воді. Страх як багато. А потім - сарана. Фу. Літала всюди, і на пляжах тоже. Цілі хмари сарани. Кілька разів даже нападала на отдихающих.