Її співбесідник здивований:

- Не хочеш? Дивно. Усі люди, як правило, хочуть.

- А я не хочу.

- А я не вірю.

Гальшка мнеться.

- Ну, - каже, - є тільки одне, що би я хотіла змінити.

- Що це?

- Я не можу сказати. Мені стидно таке казати ТОБІ.

- Не встидайся. Мені ще й не таке говорили. Я все витримаю.

- Я би хотіла… - Гальшка замовкає. - Ні, не можу! Не можу сказати!

- Гальшко, ти мнешся, як дев’ятикласниця, їй-богу!

- Добре, - Гальшка для мужності набирає повні легені тутешнього повітря і видає: - Я би хотіла бути багатою! Хочу мати багато грошей!

Тиша.

- Бачиш, я попереджала, що це дурниця. Не в грошах щастя… Мені з дитинства так говорили, але… Я би хотіла попробувати, знаєш? Щоб у мене було дуже багато грошей, щоб про них навіть не думала, щоб могла робити все, що захочу.

- І що б ти зробила, Гальшко, з грошима?

- Я би, - міркує вголос Гальшка, - я би поїхала на острів Балі.

- І все?

- Та нє, ясно! - вигукує Гальшка сміючись. - Ще я би собі все купувала!

- Що все?

- Усе, - Гальшка намагається жестами висловитися зрозуміліше, - усе, розумієш мене?

- Не дуже.

- Що тут незрозумілого?! - Гальшка сплескує в долоні. - Я би пішла в «Альта-центр» на Петрівці і купила б собі ВСЕ.

Отямлюється в лікарняній палаті і бачить незнайомого чоловіка. Той сидить на краєчку її ліжка.

- Добрий день, - каже незнайомий чоловік, помітивши, що Гальшка розплющила очі, - ви мене пам’ятаєте?

Гальшка заперечно хитає головою.

- Ну, це я! - чоловік дуже хоче, щоб Гальшка його згадала. - Я вас учора збив на бетономішалці! Згадали? Ви мені сирні палички дозволили з’їсти!

Гальшці стає смішно. Чоловік збентежений.

- Я жива? - шепоче Гальшка.

- Дуже навіть, я б сказав, - незнайомий чоловік знову присідає на краєчок Гальшчиного ліжка. - Могло бути куди гірше. А так лише пару кісток собі поламали, і щось там, я вже забув, що іменно, в животі лопнуло.

- А вам що треба? Чого прийшли? Я заяву не буду подавати, успокойтесь.

- Та я просто прийшов! - обурюється чоловік. - Щоб дізнатися, як ви себе почуваєте.

Деякий час мовчать. Вивчають одне одного. Пацієнти на сусідніх ліжках ліниво постогнують.

- Я вам апельсини приніс, - каже чоловік, - але вам не можна, так що я заберу їх назад, щоб не пропали.

- Як вас звати?

- Іван… Ваня… Іван Іванович Хропко.

Гальшка всміхається, долаючи біль.

- Що? Чого ви смієтесь? - допитується Ваня. - З моєї фамілії? Звичайна фамілія! Вона мені пасує. Я хроплю. Дуже хроплю. Зі мною ніхто в одній кімнаті спати не може.

Ваня каже це з гордістю.

- Слухайте, а що ви там на трасі робили, га? - змінює тему Ваня.

Гальшка мовчить.

- Я нікому не скажу, мені просто інтересно. Ви там щось шукали, правда?

- Ви мені не повірите.

- Повірю! Я У ВСЬО ВІРЮ! - б’ється в груди Ваня.

- Я шукала золоту копійку. Копійка котилася, а я хотіла її догнати.

- Ваша копійка?

- Ні.

- Ого! А ви впевнені, що то була копійка?

- Впевнена.

- І що золота?

- Золота.

- Як ви можете бути впевнені, що золота?

- Копійка так блистіла, що мені сліпило очі.

Ваня зачудовано роззявив рота.

- Підіть туди, Ваня, пошукайте її, - несподівано просить Гальшка. - Вона мусить десь там бути. Я вас дуже прошу. Знайдіть її.

- Даже не знаю… - Ваня вагається.

- Треба йти вночі, бо вдень на проспекті багато машин.

- Це я би і сам поняв. Але я не понімаю, чому копійка котилася. Її мусив хтось кинути на трасу, щоб вона котилася.

Гальшка не знає, що сказати. Відвертає голову до вікна.

- Може, там ще хтось був, га? - допитується Ваня. - Хтось третій.

- Нікого не було. Тільки я і копійка.

- Странно. Дуже странно. Але знаєте, Гальшка, це як з хропінням. Мені всі кажуть, що я дуже хроплю, але сам я ніколи свого хропоту не чув. І ніколи не почую. Розумієте, до чого я веду?

Гальшка не розуміє.

- Я веду до того, що у світі може щось відбуватися і без нас. Тобто з нами, але так, що ми не знаємо. І треба в усе вірити. От я можу кричати, що не хроплю, бо я ніколи не чув свого хропоту, але ж я таки хроплю! І кому від того буде легше, що я не вірю у своє хропіння?! Нікому. І мені теж не буде легше. Зі мною все одно ніхто не буде хотіти спати в одній кімнаті. Тому, - робить висновок Ваня, - треба у все вірити. І я вам вірю.

Марина працювала на крані.

Ваня перевозив бетономішалку в пункт Б і зразу там її бачив. Марину на крані.

Кран був доволі високий, кабінка скляна і прозора. Ваня міг розгледіти із землі її зібране у хвіст волосся, нафарбовані яскраво-червоним губи, вовняний светр під шию із секонд-хенду.

Ваня ставав під краном і дивився на Марину, а вона дивилася вперед. Ніколи з ним не говорила, і Ваня врешті не чекав від неї слів. Йому вистачало таємно її любити.

Життя набуває сенсу, якщо любити когось таємно.

Так думав Ваня.

Таємна любов не минає. Не завдає страшного болю. Не приносить розчарувань. Нічого не вимагає взамін, і якщо не хочеш більше любити, якщо втомився або просто хочеш зробити перерву, то можеш просто перестати, і тобі нічого за це не буде.

Перед тим, як заснути, Ваня уявляв собі Марину, і як вони десь зустрічаються, як говорять одне з одним, як цілуються і навіть більше.

Цікаво, чи Марина здогадується, що я думаю про неї, думав Ваня.

Він почував себе супергероєм, суперменом, суперказановою. Марина, звичайно, про це не здогадувалась.

Пункт Б був увесь покритий цементом. У прямому розумінні цього слова. Цементний пил тонким шаром покривав усе довкола, ніби припорошував, посріблював. Навколишні дерева мали не зелене листя, а сіре. Вони виглядали гігантськими сувенірами, які продаються в магазинах перед Новим роком і Різдвом. Люди, що працювали в пункті Б, теж ходили припорошені цементом. Їхній одяг і обличчя були сірими. Їм не вистачало ослячих вух, щоб зробитися схожими на казкових гномів, що охороняють підземні скарби. І тільки Марина залишалася кольоровою. Скляна кабіна на крані захищала її від цементної пилюки, і здавалося, що Марина помилково потрапила зі світу живих і щасливих у чорно-біле кіно. Не помітити її було неможливо. Не закохатися - теж.

Кожного разу Ваня зручно вмощувався у своєму ліжку, у солодкому передчутті заплющував очі і тяг Марину з чорно-білого кіна у свою уяву. Якщо вона пручалась - тяг силоміць.

І потім Марина казала:

- Ваня, ти такий імпозантний мужчина.

- Ну що ти! - соромився Ваня, розпухаючи від гордощів. - Куди мені - звичайний шофер.

- Шофери теж можуть бути імпозантними.

- Твоя правда. Шофери теж можуть бути імпозантними. Ти така розумна, Марино.

Уявна Марина запрошувала Ваню до себе в кабіну на кран. Там вони воркували як голубки, не сміючи перейти межі невинного флірту.

Ваня волів би, щоб у тій скляній кабіні минуло все його життя.

- Знаєш, Марино, я дуже втомився їздити на бетономішалці. Вона мені надоїла! Ну не моє це - їздити на бетономішалці!

- А що б ти хотів робити, Ваня? - запитувала Марина, затримуючись на Вані поглядом довше, аніж цього вимагав розмовний етикет.

- Я би хотів їздити на тролейбусі!

- На тролейбусі? - від здивування у Марини округлюються очі. Ваня цього чекав. Власне, він сам захотів, щоб уявна Марина дуже здивувалась його заяві. Бо це дуже дивно, щоб хтось у наш час хотів шоферувати на тролейбусі.

- Так, Марино, тролейбус - моя мрія. Я дуже люблю тролейбуси. З дитинства.

- Який ти дивний, Ваня.

Ніби випадково, Марина кладе руку на Ванине коліно, а Ваня свою руку - на її руку. І так вони сидять у скляній кабіні тридцятиметрового будівельного крана, не дихаючи, не рухаючись, мовчки, щоб не злякати Ванин сон.

Одного разу Ваня помітив, що не він один спостерігає із землі за Мариною. Незнайомий чолов’яга поруч робив те ж саме. Причому у відповідь Марина з тридцятиметрової висоти кидала йому ледь помітні сором’язливі усмішки.