Пазьо виходить у коридор, ще сподіваючись, що Фаня наздожене його або, принаймні, щось скаже. Одягає куртку. Але Фаня нічого-нічого не робить.

Пазьо гучно гримає вхідними дверима і опиняється на сходах. Йому дуже зле.

На сходах уже темно. Ніби в сраці. Пазьо хотів був зійти вниз, але в останній момент зупинився. Роздумує. Вагається.

Я тільки зазирну, каже він собі. У мене є привід. Мені зле.

Пазьо повертається і обережно йде в кінець коридору. Минає двері своєї квартири. Проходить далі вглиб. Тунель, думає він, цей коридор, як тунель, і в кінці ледь-ледь миготить світло.

Двері «У психіатра» ледь прочинені. Пазьо просуває всередину голову і впевнюється, що там порожньо. Ні душі.

Я на хвилинку, думає він, лишень одну руку, п’ятдесят грамів. Хочу його побачити.

Пазьо несміливо заходить на «кухню», і вона справді схожа на гуртожитську. Зверху донизу оббита, очевидно, ще радянською керамічною плиткою з фіалковим орнаментом. Запах такий, як у громадському туалеті, - хлорка плюс нечистоти. Посередині стіл - імітація барної стійки. Пазьо кладе на стіл одну руку і чекає.

Минає хвилина. Дві. По той бік стіни чути, як хтось вовтузиться з келишками.

Високий кремезний чолов’яга, ніби привид, з’являється в напівтемряві, і Пазьо навіть трохи його злякався. Бо дійсно, Пазьо ніколи раніше тут не був. Невідомо, що це за один і чим уся ця пригода взагалі скінчиться.

Психіатр кладе перед Пазьом келишок з прозорою рідиною. Пазьо розгублено на нього дивиться. Каже:

- Дякую.

Психіатр нічого не відповідає і зникає в сусідній кімнаті.

- Моя жінка… - шепоче Пазьо, але так, щоб його можна було почути через стіну, - моя жінка… вона - свиня.

І залпом випиває «замовлення».

Мене ніхто не поважає, думає Фаня, і правильно, бо мене нема за що поважати. Я завжди була посміховищем. Клоуном.

Фаня дуже добре пам’ятає, як уперше це сталося.

Вона була дуже маленька. Вона найкраще співала в дитсадку. Учителька музики повела Фаню заспівати «Пісню про рушничок» на велику публіку. Власне, учителька нічого конкретного Фані не сказала, не пояснила, куди саме вони йдуть. Просто взяла Фаню за руку і кудись повела.

Вони йшли довго, принаймні, так здавалося маленькій Фані. Спочатку йшли лабіринтами дитсадівських коридорів, потім вулицею, потім знову лабіринтами коридорів, але цього разу незнайомих. Фаня дуже собою пишалася. Вона відчувала себе обраною, бо в цей момент усі решта діти спали чи просто нудилися, а Фаня займається серйозною дорослою справою. Фаня буде співати.

Вони зайшли в крихітну кімнатку, де товпилося багато незнайомих людей. Учителька сказала:

- Посидь тут, на лавці. Я прийду за тобою.

Фаня сіла і стала чекати.

Кімнатка мала двоє дверей. Перші - ті, через які вони з учителькою сюди ввійшли. Інші - зовсім маленькі. Вони час до часу рипали. Люди заходили ними і виходили. Усі такі нарядно вбрані.

Поруч з Фанею на лавці сиділа ще одна дівчинка. На ній була симпатична вишита сорочка з короткими рукавами. Вони не розмовляли, а просто сиділи поруч і чекали невідомо на що. Врешті за дівчинкою прийшла якась огрядна тітка і повела її тими дверима, які були зовсім маленькі. Кілька хвилин дівчинки не було. Потім вона повернулася, і огрядна тітка погладила її по голові.

- Молодець, Катя, - сказала огрядна тітка.

Прибігла Фанина вчителька. Вона раптом звеліла дівчинці, яка сиділа поруч, знімати свою вишиту сорочку. Та зняла.

- На, швидко одягай, - учителька простягнула Фані сорочку.

- Але це не моя сорочка, - відповіла Фаня.

- Ти не можеш виступати в одязі, який на тобі. Подивися - він заляпаний вранішнім омлетом.

Фаня ніяково теребила в руках чужу сорочку. Власниця сорочки дивилася на Фаню якось жалісливо, як здорові люди дивляться на калік, але й тоді не промовила жодного слова.

- Ну що ти зволікаєш! - крикнула вчителька. - Швидко одягай!

І взялася силоміць знімати з Фані її заляпаний вранішнім омлетом светр.

Сорочка виявилася затісною.

- Нічого, потерпиш кілька хвилин, зараз твій виступ, - вчителька знову взяла Фаню за руку і потягла за собою в таємничі маленькі двері.

Далі все відбувалося ніби в тумані.

Фаня несподівано опинилася на великій, дуже великій сцені. Світло прожекторів немилосердно сліпило очі. Фаня запанікувала. Хотіла втекти назад, але вчителька підштовхнула Фаню на саму середину, де на неї вже чекав заздалегідь підготовлений стільчик з рушничком.

Фаня сіла на стільчик.

- Візьми рушничок на коліна і, коли будеш співати, роби вигляд, ніби вишиваєш.

Фаня кивнула. Вона подумала - тільки б не забути вишивати. А це дуже тяжко - співати і вишивати одночасно.

Учителька вмостилася за піаніно і заграла. Фаня підняла очі, які вже потроху почали звикати до яскравого світла. Побачила перед собою величезний, ущерть заповнений зал. Люди з цікавістю спостерігали за Фанею, поблажливо всміхалися, начебто перед ними песик, який от-от зведеться на задні лапки.

Ось він - цей момент: музичний вступ скінчився, Фаня мусить заспівати.

Тільки б не забути з вишиванням, повторювала про себе Фаня. Вона зліпила докупи пальчики, і стала водити рукою вправо-вліво, вверх-вниз. Ззовні це виглядало, мабуть, дуже переконливо.

«ПІСНЯ ПРО РУШНИЧОК». ВИСТУПАЄ ВИХОВАНКА ДИТЯЧОГО САДКА «РУСАЛОЧКА».

Публіка з цікавістю налаштувалася слухати, але Фаня не заспівала. Вона розгублено повернулася до вчительки, і та підбадьорливо кивнула головою, що, мовляв, давай, співай, нічого, що забулася, зараз зроблю ще один вступ. І заграла спочатку.

Потім був вступ за вступом, а Фаня так і не заспівала. Вона геть-чисто забула ту бісову «Пісню про рушничок», яку знала без пам’яті, від самого народження. Фаня сиділа на стільчику і наполегливо імітувала вишивання. Вона вишивала і вишивала.

Публіка - ці старші дядьки і тьотьки, у яких сьогодні було свято, якийсь там день солідарності трудящих, наприклад, спочатку співчували Фані, робили вигляд, що навіть не помітили чогось такого. Ну, трохи задовгий музичний вступ. Але нічого, дитинко, давай, співай, ми із задоволенням тебе послухаємо, ми ж спеціально сюди прийшли, щоб тебе послухати, ти така талановита маленька дівчинка, на тебе чекає професійна сцена. Потім публіка одностайно, по-змовницьки заусміхалася. Широко і щиро. Не допомагало. Фаня сиділа на стільчику і вишивала.

Коли минуло з десяток безрезультатних вступів, глядачі почали йорзатися на своїх кріслах, і їх, цих дядьків з тьотьками, можна зрозуміти. Їм було незручно за Фаню. За те, що вона так осоромилася - не може й одного слова пікнути, пропищати чи заверещати врешті. Нехай співає або нехай іде зі сцени. О боже! Зробіть щось із цією тупою дитиною.

Учителька кінець кінцем взяла Фаню за руку і повела назад у крихітну тісну кімнатку. По дорозі Фаня дуже голосно, так, що почув увесь зал, сказала:

- А я добре вишивала, правда? Я вмію вишивати. Мене бабця навчила.

Публіка зайшлася страшним гомеричним реготом.

- Так, ти добре вишивала. Не забудь віддати дівчинці її сорочку.

З мене завжди всі сміялися, думає Фаня, і це був тільки початок. Найгірше - я ніколи не розуміла, що з мене сміються.

Розпашілий Пазьо влітає до вітальні і збуджено кричить:

- Фанцю, це сталося! Летальний випадок! На наших сходах!

Фаня спокійно скидає свої кактуси в сміттєве відро. Один за одним. Разом із горщиками.

- Якийсь чоловік упав зі сходів, - продовжує Пазьо, ніби нічого не помічає. - Лежить мертвий на першому поверсі. Напевно, алкоголік. Клієнт Психіатра. Я завжди знав, що подібне мусить рано чи пізно статися. Ці сходи дуже небезпечні.

На підвіконнику не залишилося жодного кактуса. Усі вони помістилися в одному сміттєвому відрі.

- Міліція приїхала. І карета швидкої допомоги. Може, зараз будуть допитувати Психіатра. Може, Психіатр спеціально зіштовхнув нещасного зі сходів? Може, алкоголік не мав чим розрахуватися за горілку, і Психіатр його скинув зі сходів, га? Як думаєш?