Минає хвилина-дві. Із сусідньої кімнати виходить високий кремезний чоловік. Це Психіатр. Ти не дивишся на нього. Тобі немає до Психіатра ніякого діла.

Він мовчки ставить перед тобою замовлення і зникає туди, звідки з’явився. Ти швидко поглинаєш горілку, ковтаєш бутерброд, якщо є, і йдеш геть, залишивши на столі заборговані гроші.

Горілка «У психіатра» вдвічі дешевша, ніж в офіційних забігайлівках. Бутерброд з ковбасою взагалі безкоштовний. Але Пазьо ніколи там не був.

Усе-таки, думає він, дивно, що на сходах ще не траплялося летальних випадків. Сходами вдень і вночі марширують сотні алкоголіків, а з алкоголіками часто щось стається. Дивно.

Пазьо заходить у центральний гастроном, що знаходиться зовсім поруч, за кількадесят метрів від дому. Відразу звертає до кондитерського відділу. Вистоює невелику чергу і каже знервованій підстаркуватій продавщиці:

- Кілограм шоколадних цукерок, будь ласка.

- Яких саме?! - нервується продавщиця.

Пазьо збентежений. Він не може так зразу сказати, яких саме.

- А які у вас є?

- Чоловіче добрий! У мене тридцять видів шоколадних цукерок!

- А «Ромашка» є?

- Є.

- Тоді дайте «Ромашки».

- Кілограм? - ще більш нервово уточнює продавщиця.

- Так. Нехай буде. Кілограм «Ромашки», будь ласка.

Вони приходять рівно о п’ятій вечора. Три елегантні дами бальзаківського віку. Це хороші Фанині подруги. Вони товпляться в коридорі, а Фаня люб’язно припрошує не роззуватися.

- Проходьте відразу у вітальню, - каже Фаня. - Проходьте.

- Ох, - щебече одна з дам, - там такі страшні сходи! Такі брудні і головне - такі стрімкі! Ми мало на них не повбивалися.

- Так, - каже Фаня, - сходи справді небезпечні. Знаєте, старий будинок. Австрійський, мабуть. Ми збираємося продавати цю квартиру, але до справи ніяк не доходить. Усе часу не вистачає.

- Квартира дорожезна має бути. У самому центрі.

- Тисяч сто, - підтакує Фаня. - А може, навіть двісті.

Дами чимчикують у вітальню. Вони поводяться якось дивно. Фаня все помічає. Здається, ніби дами бояться доторкнутися до чогось, щоб не забруднитися. Щоб не підчепити смертельну інфекційну хворобу.

- Будете чай? А може, коньяк? У мене є добрий коньяк.

- Ні-ні. Ми ненадовго, - одноголосно щебечуть дами. - Ти ж знаєш, ми прийшли подивитися на колекцію!

- Ага, так. Колекція.

Фаня зі спритністю фокусника відхиляє фіранку на вікні.

- Дивіться!

На підвіконнику в рядок повискладувані горщечки з кактусами. Це Фанина колекція. Її гордість. Вона збирає кактуси вже два роки. Купує їх у спеціалізованих магазинах, пересаджує в спеціальний кактусовий ґрунт і складає рядочком на підвіконник. Влітку Фаня переносить колекцію на балкон, щоб кактуси грілися на сонечку. Підливає їх дощовою водою. Словом, дбає за ними.

- Яка краса! - вигукують дами і схиляються над кактусами. - Ти так часто розповідала про них, що ми не могли не прийти і не побачити це чудо. Кактуси прекрасні. Вони цвітуть?

- Ще ні. Вони молоденькі. Мають максимум по два роки, - Фаня сама розквітає від гордощів. - Але коли зацвітуть, я вам обов’язково покажу.

Дами вовтузяться біля кактусів, час до часу видаючи захоплені спостереження. Фаня, у довгій футболці і домашніх тапках, стоїть біля телевізора, пишна як пава. Її кактусів ще ніхто зі сторонніх не бачив. А Фаня дійсно ними пишається. Є чим. Знав би хтось, скільки з кактусами клопоту! І вони такі колючі! Фаня пересаджує їх у шкіряних зимових рукавицях, але все одно примудряється кілька разів уколотися. Уколи кактусів неймовірно болючі. Потім уражена шкіра може ще довго-довго червоніти, свербіти, підпухати. З іншого боку, кактуси - це також і душевний біль. З десятьох - третина гине. Спочатку кактус надовго завмирає, потім темніє знизу і врешті покривається густою смердючою пліснявою. Пліснява означає, що кактус зогнив.

Трупики мертвих кактусів Фаня акуратно завиває в целофан і вночі ритуально хоронить їх на квітковій клумбі біля міської ратуші.

Раптом одна з дам, та, що дотепер говорила найменше, із несподіваним знанням справи каже до Фані:

- Люба, мені здається, усі твої кактуси уражені мучнистим черв’ячком.

- Де?! - Фаня з жахом кидається до підвіконника.

- Ось подивися - на кожному такий білий наліт. Мені здається, це мучнистий черв’ячок - найбільший ворог кактусів.

Фаня прикидається, ніби розглядає кактуси, а потім спокійно відповідає:

- Ні. Це не мучнистий черв’ячок. Це такий природний наліт. З кактусами так є. Вони на зиму опушуються.

У вітальні западає незручна тиша.

- Може, таки будете чай? Або каву? Або каву з коньяком? У мене є добрий коньяк. І цукерки.

- Ні. Ми на дієті, - в один голос щебечуть дами бальзаківського віку. - І нам вже треба йти. Ми побачили кактуси. Вони прекрасні. І нам треба йти.

Жіночки майже бігцем, але так, щоб ні до чого не торкнутися, повертаються в коридор, накидають свої елегантні піджачки, дякують, прощаються і щезають.

Фаня повертається у вітальню. Робить ковток коньяку просто з горла і закушує цукеркою «Ромашка».

Пазьо, який увесь час візиту тихо сидів на кухні, весело говорить:

- Ну, як усе пройшло? Твої подруги мені сподобались. Вони такі елегантні.

Фаня робить ще один ковток коньяку з горла і починає беззвучно плакати.

- Це ти винен! - захлинаючись, кричить Фаня. - Це ти винен!

- А в чому я винен? - дивується Пазьо. - Я собі тихенько сидів на кухні. Нікому не заважав.

- Ти! Ти винен!

- Завжди у всьому винен я.

- Ти купив кілограм «Ромашки»! А я просила тебе купити різних цукерок! Адже просила?!

- Ну так, але я ненавиджу ту продавщицю. Вона дуже неприємна. Бачиш її, і зразу тікати хочеться. Або вдарити вагою по голові.

- То треба було піти в інший магазин, якщо ти такий вразливий!

- Інший магазин далеко. Я б не встиг.

- Краще б не встиг.

Пазьо пробує заспокоїти Фаню. Підбадьорливо гладить її по спині. Фаня від цього заходиться ще дужче.

- Ну, - каже Пазьо, - заспокойся. Усе ж не так погано!

- І ці рейтузи! Ти не перевдяг їх. Ти схожий на сантехніка!

- На сантехніка, то на сантехніка. А чим сантехніки погані? Хіба вони не люди? Заспокойся, я тебе прошу. Усе не так погано, як тобі здається зараз.

- Навіть чаю випити не схотіли! - хлипає Фаня. - Ані цукерок, ані чаю, ані коньяку! Вони боялися до чогось доторкнутися, якби ти лиш бачив, ходили так обережно, ніби у нас у хаті якась… якась антисанітарія!

- Та дурепи вони, от хто. Не зустрічайся більше з ними. Вони тебе не поважають.

- А з ким мені зустрічатися? У мене крім них більше немає подруг. Вони мої подруги, - Фаня червона як рак, вона задихається від слів упереміш зі сльозами.

- Нащо такі подруги, якщо вони такі?

Фаня схоплюється на ноги й істерично бігає квартирою.

- А подивись, - репетує вона, - наша хата дійсно жахлива! Подивися, як брудно всюди! Павутина на стінах і стелях, пилюка на фіранках, дивани Діана погризла. Якби я прийшла до такої квартири, то теж би побоялася до чогось торкнутися! А якби ти бачив їхні помешкання! Усе нове. Усе сіяє. Навколо така чистота, що муха ніготь не підточить!

- Але ж наш будинок старий, - виправдовується Пазьо. - Ще австрійський. А старі будинки так маються - їх неможливо вичистити до блиску. Хочеш, продамо цю квартиру. Переїдемо в новобудову. Там усе буде сяюче і нове.

- Не хочу! Хочу жити тут, у цьому свинарнику! Я свиня, і маю жити у свинарнику! Я - свиня!

Пазьові дуже її шкода. Він не знає, що ще сказати, аби Фаня заспокоїлася.

- Фаньцю, так не можна. Бо якщо ти свиня, а я твій чоловік, то виходить, що я теж свиня. А я не хочу бути свинею.

- То йди геть! Лиши мене! Лиши свиню! - Фаня долілиць падає на диван і заривається носом у подушку.

- І піду, - ображено каже Пазьо.

Він встає. Фаня не реагує.

- І піду, - повторює Пазьо. - І піду!

Тиша.

- Я йду. Па-па.