– Нє. Дулю з маком і родзинками. Ґоа значить Ґоа. І ні на які бібліотечні Ляйпціги я не розмінююся. Тим більше, взагалі не ясно, чи все це не підстава.

Великий білий, схожий чогось на шкільний чи лікарняний, годинник із лого «MOMO bar» показував 19.30.

– Так що таке… – Редьці, котра цілком туманно уявляла, що від неї вимагалося зробити, вистачило рівно десять хвилин на розповідь всієї страхітливої історії – Соня не перебивала і навіть не вставляла фрагментів своєї світської хроніки. Вона спокійно вмочала свої вегетаріанські момо в якийсь хитромудрий соус (з усіх інгредієнтів цієї загадки Редьці відома була лише кінза), неспішно жувала їх, ковтала і слухала. Кілька разів навіть кивнула. А потім витерла серветкою губи і без інтересу глянула на Редьку. Зітхнула сито, відкинулася на стільці:

– Cлухай, сістер, якщо чесно, то мені цей авантюризм глибоко сама знаєш де. В мене тут на день таких екшнів випадає, – так само з приводу чужого попадалова – що можна десять книжок написати. При чому за те, що я ці пригоди розгрібаю, мені платять. Який мені сенс витрачати свій безцінний час на якісь розводки моєї ж сестри?

– Ну… Познущатися? – справедливо припустила Редька.

– Я тебе прошу. Це можна було б зробити й у простіший спосіб. – Соня дещо нарочито позіхнула.

– Ага. Ти все дитинство практикувалася, – «по-сестринськи» глянула на неї Редька.

– Точно. Спеціальні тренінг-програми проходила. А тобі казала, що ходжу на стрільбу й верхову їзду.

Вони трохи помовчали. Офіціант приніс зеленого чаю. Соня заглянула під кришечку чайника – ще не заварився.

– Якщо вже хочеш мою думку – не професійну, чисто таку, інтуїтивну – все це, якщо ти його не придумала, звісно, якось смутно віддає татовими мутками. Ти точно впевнена, що листи тобі, а не йому?

– Ну, мені так здається…

– То хрестися. Більше навряд чи допоможу, чесно кажучи. Від тата вже новин нема сама знаєш скільки. Засів десь у льодовиках чи малярійних болотах, хто його зна.

– Дивно. Ми ж, окрім діда з бабою, його єдині родичі. Не схоже, що можна просто так забити…

– Ну і шо, шо родичі? Думаєш, родичі спілкувалися би, не будучи родичами?

Редька сумно посміхнулася.

– Та нє, – провадила Соня, – я не про нас із тобою, як не дивно. До речі, в нього ще ж похресник є, студєнт вічний. Наче з ним він був у тісніших зв’язках – бо ж той сіротка, і тато ж завжди синочка хотів. Але де той пацан, я не в курсі. Тільки від тата про нього і чула. І, може, тільки від нього і є шанс почути щось про нашого родителя.

Редька зітхнула. Щось у всій цій ситуації наганяло на неї каламутну тривогу. Не вперше вона задумувалася про занадто довге татове мовчання.

– Надіюся, з ним все добре… – подумала вголос Редька.

Соня не відреагувала.

– Все, мені пора вже скоро. – Соня махнула офіціанту. – До речі. Якщо захочеш перестати займатися фігньою, в мене є для тебе роботка.

Кожен раз, коли Редька чула слово «роботка», навряд чи малась на увазі цікава, креативна, добре оплачувана посада з перспективою закордонних поїздок і подальшого розвитку. Цей раз не був винятком:

– Мій партнер один відкрив піцерію…

– Паздравляю, – криво всміхнулася Редька.

– Ну і там не проста піца…

– А золота?

– Можна і так сказати, – посміхнулася Соня. – Там всілякі інгредієнти типу чорних трюфелів… – на секунду Редьці здалося, що Соня зараз ловить ці трюфелі на стелі. -…Та інших люксових речей. Багатікам, знаєш, не важливо, що піца – то їжа простолюду. Варто набухати в неї чорної ікри чи м’яса лобстера – розбирають за страшні гроші. Це як та мода на суші з салом була.

Редьку пересмикнуло.

– Ну і шо мені з того? Колоти лобстерів горіхоколом за п’ятнадцять гривень на годину?

– Лобстерів горіхоколом не колять. – Соня дістала гаманця й витягла з нього гроші за обід.

– Ну?

– Тобі дадуть мопед. Будеш швидко піцу розвозити по місту. Пробки, сама знаєш, ліпше оминати тротуарами. Ти в нас – хамка ще та, тобі не звикати.

– Я на велосипеді…

– Та яка різниця. Платять тобі двісті баксів на тиждень – жирні гроші як на кризу – плюс чайові такі, що ці мальчики, – Соня кивнула на офіціантів, що гиготіли коло шинквасу, – хором подусилися б. То шо – візьмешся?

– Не знаю… – в Редьки вкотре майнула думка про її даремну вищу освіту.

– Подумай. Варіант хороший. У мене телевізійники знайомі за чотири тисячі гривень фігачать за трьох зараз. Так що вісімсот чистими плюс чайових мінімум стільки ж – жирнюча сума. Стане тобі на твої Ґоа і без спекуляцій джіпіесами коло метро.

Редька кивнула, підвелася, дістала з кишені гордих 50 гривень, поклала їх на стіл – цього мало вистачити за порцію момо з сиром і розсекреченою кінзою – і вийшла з «Момо Bar».

«Цікаво, – подумалось на виході Редьці, – чого то всі пишуть “І вийшов у ніч”, і ніхто не каже, що “вийшов у день”?…»

Не припиняючи ще злитися на поблажливий тон великої Соні, вона вже подумки витрачала ще не зароблені гроші. Її наздоганяв запах смаженого часнику з барної кухні. Дивно, як такого запаху не цуралася її ідеальна сестра.

Хороше місце цей момо-бар. Хоча б жуєш гімалайське їдло, якщо вже не бачиш Гімалаїв. Як там у когось із філософів? Існують тільки ті об’єкти, котрі ми осягаємо в цю мить?… Втім, Редька десь краєчком мозку підозрювала, що насправді гори ці завжди є. Чого б то їх інакше кликали Вічними Горами? Якщо довго іти на південний схід і дивитися достатньо високо вгору, Гімалаї точно мусять показатися. Тільки спершу ти не відрізниш їх від хмар над деревами й будинками.

Редька тішилася новенькому мопеду, як дурень торбі. Не зважаючи ні на холод, ні на матюки водіїв, особливо люб’язних до дівчат на двоколісному транспорті. В Редьки вже був до цього велосипедний імунітет.

Всю цю катавасо-містику з вухами і картами вона навмисно не пускала собі в голову. Навіть якщо Соня і була права – а вона тата знала явно краще – і навіть якщо все це віддавало татовими мутками, то й що з цього? Якого це дідька їй раптом у все це встрявати? Бо випадково опинилася в його квартирі?

– Так там хто завгодно міг би жити, папугай який-небудь гаварящий… – Редька намагалась не думати про те, що хтось чатився саме з нею, писав саме її ім’я на конверті й слав повідомлення на її мобільний.

Бо ж хіба тато коли до неї серйозно ставився, щоби вона тепер серйозно ставилась до цих невияснених обставин? Та й якби було тут щось насправді варте, тато обов’язково написав би Соні.

– Так що не паритись і швидко заробляти свій нехитрий кеш, – постановила Редька.

Нова Редьчина робота і справді була нескладною. Заїхати в крихітний дворик на Подолі, зайти в зелені двері (Редька припускала, що то кухня, а як піцерія виглядала спереду, її не дуже то й цікавило), взяти в товстуна у дурнуватій шапці коробку з логотипом «2 Pizza», адресу для доставки й листочок, на якому про доставку клієнт мав розписатися, і мчати щодуху, поки піца із трюфельними лобстерами та іншим збоченням не перетворилася на коржик із привокзального кіоску.

Сто доларів їй заплатили авансом, у перший же день. Чайові давалися і справді щедрі: мінімум – двадцять гривень (жлобський мужчинка в дешевому лискучому костюмі), фантастичний максимум – двісті (красива тьотя з чолкою, що ховала сліди підтяжок лиця). Якісь клієнти були щасливими, якісь нервовими – тік у них, чи чого так по сторонах оглядатися? Одне було незмінним: її привітання «Піца пош?», і зворотня репліка «Пріпейд замовлення». Чи, у випадку поглибленого знання багатіками рідної мови, «Пріпейд заказ». Відтак коробка з їдлом у неї забиралася, на листку швидко ставився підпис, листок вона ховала в целофановий файл і клала в наплічник, не забуваючи широко посміхнутися для потенційного підняття суми чайових.

Сьогодні була п’ятниця. Кінець її насиченого – як мінімум, вихлопними газами київських авто – скутерно-піцового трудового тижня. Лишалося ще два замовлення. Про них товстун у шапці повідомив Редьці телефоном вже тоді, коли вона блаженно милилася пити пиво з друзями в «Бабаї» на Пушкінській.