– Які стандартні речі?

– Чи маю жінку і де живу.

– А. І шо?

– Нічо. Хотіла піти зі мною.

– В сенсі?

– Ну так, спитала, чи можна піти зі мною до мене додому…

– Так в неї ж чоловік є ніби? – Ще вчора за вечерею Редька зауважила на шиї дівчини медальйон із портретом бравого вусача, а на пальці прозаїчну обручку.

– Точно. Чоловік на заробітках. На полі десь. У тому-то й уся штука.

– А… Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. Як зловлять, то переїбуть… – пробурмотіла Редька.

– Прошу?

– Нє-нє, нічо. Українська класика. Піду вмиюся.

Тут жаба задавила її дійсно по-класичному. Аж самій дивно стало – це типу шо, ревнощі? Звідки й доки? З іншого боку, з якого це дива молодиця намилилася кудись із ним іти?! Цяці в неї на голові красиві, звісно, але все одно, шо за наглість. Могла би хоч туманно припустити, що Редька його жінка, а не просто якась сестра чи пацан такий миршавий.

– А, до речі. Вона не китаяночка. Вона з племені Мяо.

– То хай сидить собі дома і мявкає, – повним зубної пасти ротом огризнулася Редька.

– Я на пошту, скоро буду. – Дордже затраснув двері.

Наступне місто виявилося мало чим краще за попереднє. Закатруплене брудне місто-базар із тим же засиллям китайців і китайських дітей у кислотних тапочках. За рис і зелений чай, котрі кожен порядний китаєць традиційно подає в кафе гостю до його замовленого м’яса й тофу безкоштовно, пацик, що ледве влізав у свої джинси, здер із них порядні гроші.

– Шось ми або біліші за всіх білих, або виглядаємо дурнішими за всіх дурних.

Редька без ентузіазму ялозила вилкою по слизькому пересмаженому тофу, виловивши його в океані цибулі. Дордже їв рівно стільки, скільки було треба, і з їжею не бавився. Не дивувала його ні сира картопля під виглядом смаженої, ні м’ясо невідомого походження під чесним курячим іменем. Місто було таке – будь-яка довершена річ виглядала би у ньому патологією.

Тут, у Понгсалі, на зміну похоронам, гуляли чиєсь народження. П’яний брат матері дитини (!) закликав усіх, хто проходив повз їх гучне справляння під натягнутою клейонкою обабіч головної дороги, до них приєднатися й випити домашнього вина.

І Редька, на превеликий захват і гиготіння місцевих, що вздріли поміж себе єдину жінку та ще й білу, таки приєдналась і випила. Треба ж було скоротати час, поки Дордже бігав у пошуках бодай якоїсь ночівлі.

І почалася в Редьки срачка. Вже й не відомо, чи від щедрого рису, чи від домашнього «вина», що виявилося ще тим шмурдяком із того ж рису. А діарея, як Редька спершу культурно називала срачку перед Дордже, це для солдата в дорозі гірше за тяжкі поранення. Бо нема в солдата порядного туалета, немає ліків, і весь час треба рухатися далі.

– Я не знаю, – сказав Дордже, коли питання негайного знаходження житла з бодай якимось туалетом нависло над ними, як кармічний борг. – Тут всі містяки якісь стрьомні. Хочеш – подивись сама.

Редьці було майже байдуже. Дивувало тільки, як за такий рівень комфорту (на стінах грибок, із ним мішається запах пекучої фарби з вікон, підлогу мили за царя Гороха) могли лупити такі наглі гроші.

– Маєте кімнату з балконами? – поцікавилась вона для проформи.

Їй показали балкон. Півметра на півметра, закритий щільною сіткою, густо засидженою багатьма поколіннями комашні.

– Ясно, – зітхнула Редька.

У вікнах транслювалося базарне життя – продаж розкладеної на газетах сумнівної риби, з котрої ніхто й не намагався зігнати мух, перемовини аборигенів, що по-урківськи сиділи навпочіпки, курили щось чи копирсалися знічев’я у розпеченому ґрунті, верески дітей, пердіння вантажівок і пискляві сигнали мопедів. Краса і сила пасторального життя.

Редька деякий час розглядала козячу голову на одному з прилавків. Та посміхалася, на диво, життєрадісно як для посмертного вишкіру. Видно, вже встигла була побачити своє світло у кінці тунелю, чи просто різник пообіцяв їй вигідніше переродження.

– А… є у вас кімнати без вікон?

У такій, із вікном, що виходило на мирну глуху стіну сусіднього дому, вони й поселилися, украявши собі хоч трохи тиші.

– У містечках типу цього за кімнату без виду треба брати додаткові гроші. Нічо. Народ діловитий, скоро додумається.

Спати на замацяних, роками не свіжих простирадлах зі знущальницьким орнаментом із закоханих зайчиків і ведмежат можна було дуже легко – розстеливши зверху спальник. Правда, тої ночі, як і цілих п’ять наступних, Редьці мало довелося спати.

– Не думала, що в одній невеликій людині може вміститися стільки гівна…

Невиспана, зла, замучена безкінечними болями в животі Редька ледь переставляла ноги вверх по доріжці, що вела в благословенні тінисті пагорби. Сонце на полях пекло немилосердно.

– От і повезе ж мені, якщо я тута здохну. – Вона ще мало знала Дордже, аби клянчити у нього жаль до себе, але те, що їй так скоро, ймовірно, доведеться зійти з дистанції, наганяло на Редьку непідробний сум.

– Тобі-то якраз і повезе. – Дордже зірвав якусь травинку і простягнув Редьці. – На, пожуй.

– Поможе?

– Не знаю. Як мінімум, відволіче.

– От зараза. Так чого це мені повезе?

– Бо буде кому почитати над тобою правильні слова, сказати, куди тобі йти.

– Я би зараз сама сказала, куди тобі йти.

– А от ти б мені, – не зважаючи, провадив Дордже, – мало чим би помогла, боюсь. Переродився б зябликом якимось через тебе. Хе-хе.

– Радуйся, якщо хоч зябликом. А куди би ти, інтересно, читав мені свої заклинання, якщо я вже того – відкинулася?

– То не заклинання. Просто мантри. Опис маршруту по Бардо. При майже виключеному джіпіесі.

Поки що незнайомі слова Редька пропускала повз вуха. Зате джіпіес її зацікавив – дістала глянути висоту. Не сильно. Вісімсот десять метрів. Теж мені гори.

Дордже був певен, що вона його слухає:

– Головне – не піти на перший-ліпший звук чи в перші ж двері. Бо фіг знає, шо там підсунуть. Тут уже ліпше вичекати – може, якийсь приємніший варіант попадеться.

– Варіант чого?

– Варіант тебе безцінної! Питання у тому, буде це для тебе рімейком чи сиквелом?

Редьці на секунду здалося, що це він зараз нагло стане клінтом-іствудом. Замість неї. Ба, який борзий шось.

Виправдовуючи її страхи, Дордже неспішно підпалив сигарету.

– Ну і ще май на увазі. Якщо помреш на днях, на всяк випадок. Ліпше зразу йти на дуже яскраве світло, ніж на якесь тьмяне, легше для очей. Хоча таке мало кому вдавалося – не злякатися.

Десь під обід Редька заявила, що більше пішки чеберяти їй не сила, і що ліпше вже звернути туди, де буває колісний транспорт. Дордже напровсяк перепитав її, чи це дійсно ліпше – труситися на вибоїнах замість спокійно йти тінистими лісами і какати на свободі, де заманеться.

– Мені вже набагато краще, – раптом заявила Редька. – І взагалі я хочу жерти.

З вікна азійської еманації вічного ПАЗика Редька оглядала невисокі лісисті гори, між яких петляла ця де-не-де асфальтова дорога.

– Що проїжджаємо? – риторично поцікавилась вона.

І, оскільки топонім Луан Нам Та однаково казав їй мало, продовжила задумливо:

– Реально Верховинський район якийсь. Хоч бери і сіквел до «Тінів забутих предків» знімай.

На зупинках спорадичні бабці в істино гуцульських поєднаннях (рожеве+салатове) на хустках тут так голосно харкалися, що вже й папуги вивчили цей звук. А ще вони задумливо длубалися в своїх колоритних носах.

– І ні одного москаля за сто кілометрів! – захоплено видихнула Редька.

– Слід казати «жодного» – щоб це було правдою. – Підсмикнув її Дордже. – Ага. – Покаялася Редька. – Мінус русизм – плюс до карми.

ПАЗова розкіш тривала недовго – автобус зламався. Й, судячи з того, що пасажири заходилися влаштовуватись на повнометражний перегляд дивовижних пригод водія й задимленого двигуна, зламався надовго.

– О, диви, реально дістають покривальця і набори для пікніків. Пішли ліпше, га?…