Місце, в яке їх привіз завзятий таксист, називалося Golden Dragon Palace і було страшнішим за туалет у пеклі. Редька з Дордже оглянули його для проформи, ввічливо подякували за увагу, дали таксистові близько трьох доларів і, не дивлячись на його протести й вимагання подвоєної суми, вдягли на спини наплічники й побрели шукати місця ночівлі пішки. Поки вони вибрели на невеличкий семиєвровий Green Garden з охайними кімнатами й гостинними господарями, встигли втомитися до півсмерті, й увесь ясний день проспали, не знімаючи одягу, поверх заквітчаних коциків на ліжках.

Коли ледве-ледве прокинулися, надворі було темніше, ніж у полярну ніч. На годиннику, втім, ще не було й восьми.

Електрику, як пояснила хазяйка ґест-хаузу, тут планово й позапланово вимикають двічі на день, а так усе в нормі. Хочете чаю? Можна й пізніше. Сходіть поїжте, поки не закрито все.

– Ось вам ліхтарики. – Вона щедро вручила їм дві китайські запальнички, рожеву й блакитну, дівчинці й хлопчику, з мікроскопічними ліхтариками на кінцях. Редька з Дордже й заперечити не встигли, що в них є свої, нормальні. Зрештою, знадобляться ще. Кинули до кишень і побрели, сонні, на «барні лови».

Місто тут, хоч і столиця, лягало спати швидко. Ще з годину тому на цегляних вуличках верещало, варилося й продавалося, а тепер таке враження, наче останні люди покинули їх зо півтисячоліття тому. Хіба сміття по собі лишили і кілька вічно тліючих багать. Поодинокі паршиві корови сонно щось ремиґали собі, якась на ногах, якась уже лежачи. Дотлівали куріння древнім божествам по старих і нових каплицях, кам’яні Ґанеші, Шіви, Дурґи, вимащені червоним шафраном, посипані рисом і пелюстками, байдуже дивилися в темряву. Повз них хіба зрідка пробігав худий голодний пес чи пролітав одинокий целофановий кульок. Цеглу середньовічних стін місцями порозгризали гілки і стовбури дерев, що тепер собі хижо полювали на нечасті в цих туманах зорі.

Єдиним півживим місцем була якраз вуличка з напівлегальними борделями і барами, де кучкувалися під гудіння електрогенераторів, в основному, іноземці. Коли була електрика, тут зазвичай волав який-небудь рок сімдесятих, а так тільки мультинаціональна мова і дзвін скла.

Редька з Дордже були голодні, як вовки. Принаймні Редька. Взяла собі добре знайомих вегетаріанських момо й, подумавши, баранину карі. Редька пила пиво. Дордже – принципово, чи що – знову вибрав місцеву важку артилерію. Цього разу ром.

Коли відмовив у послугах і генератор, клієнтам на столи принесли свічки. Редька розглядала у відблисках полум’я обличчя Дордже. Вперше за весь час воно здалось їй насправді красивим і дещо тривожним. Було в ньому чи якесь нагадування, чи пересторога. Втім, Редька хутко відігнала від себе ці повільні щемливі думки, переключившись знов на своє пиво.

Дордже впорався з ромом швидше. Коли Редька ще була на середині знищення свого їдла, він перехилив пляшку догори дриґом і витряс звідти останні краплі зілля.

– Деколи у мозок просочуються спалахи, наче з іншого боку завіси, – заговорив він, хоча до цього майже весь час сидів мовчки. Редька підвела на нього очі.

– От є, наприклад, пам’ять про вчорашній день, про найщасливіший день, про день першого катання на ровері. – Він ледь посміхнувся їй. – Вона дрімає зовсім поруч, і варто лишень клацнути пальцями, щоби увімкнути потрібну стрічку – ту, яку хочеш переглянути. Але десь у глибині кінотеки висить щільна завіса, важкими складками спадає на запорошену підлогу, і коли її підняти, там далі нічого немає. Пустота і пилюка. Але вона висить, і це не кінець кінотеки. Довгі порожні коридори бережуть щось, що не мож’ насильно відкрити, побачити і прокрутити взад-вперед, як собі хочеться. Воно саме собі вмикається, без квитків і запрошень на перегляд.

Дордже говорив це все як у трансі, але Редька була сама надто невиспаною й змученою, щоби дивуватися.

– …галас, юрби людей, дуже великий натовп, безкінечний потік темних облич. Я дуже сумніваюсь, чи це було зі мною, чи це якесь побачене у морфійному угарі кіно.

– Морфій? О, я кіно таке недавно бачила. За автобіографічним Булгаковим.

– …величезні намети і огорожі з дроту. І червоні хрести. Їх найбільше, вони дуже яскраві, не такі, як все решта, тьмяне і пожухле. Моя голова хитається на чиємусь плечі й щока тулиться до колючої чорної щетини. Комір пахне потом і димом… і ще чимось квасним. Це чужий і незнайомий запах. Він лякає більше, ніж усі ці люди, метушня і навислий панічний страх у повітрі. Це якесь небезпечне місце… Потім я повертаю голову і бачу на іншому плечі скувойджене кучеряве волосся. Воно плаче і скимлить. Я намагаюсь пригадати, де мої тато і мама, і не можу. Не можу навіть згадати, як я попав у це місце і де залишився мій дім. Лишень гостре відчуття загрози. Ми втікаємо від загрози. Всі втікають. Навколо гори, вони відкидають довгі тіні й димлять. І десь за ними чаїться біда… Потім мене переймають чиїсь бліді кістляві руки зі світлими волосинами. Потім знову ці червоні хрести і білий тент намету. Там всередині звуки притухають і не пахне димом. Я дивлюсь, як колишеться білий тент наді мною і на хвилі розсіяного світла. Я повертаю голову і бачу поряд скуйовджене кучеряве волосся. Я закриваю очі. Все стихає.

Дордже скривився і втупився у барну стійку. У залі тихо звучав голос Елли Фітцджеральд: «how long, how long blues…» Редька й не помітила, як дали електрику.

– Гарне місце. Тільки нема музичних автоматів. Тиждень тому я отримав від хресного пакуночок. Жодних листів, тільки карта і кілька старих фотографій. Ось дивись. Про них я тобі не сказав.

Дордже підсунув Редьці жовтого конверта.

Світло було тьмяним і Редька низько схилилася над світлинами.

– Або вони дуже старі, або з фотошопу. Тут майже всі вусаті. А на цій скраю тато. Дуже молодий, я його таким навіть не пам’ятаю… І поряд із ним якась красуня. Не мама. Дивне вбрання, ще дивніше, ніж у неї на фотці там одній… А ти тут когось впізнав?

Дордже мовчки похитав головою.

– Дивись. Це схоже на концтабір. – Редька тицьнула пальцем у фотографію. На ній незнайомі люди позували на тлі наметів і вантажівки з емблемою хреста у колі. – Це не з твоєї морфінної кінотеки?

Дордже перевів погляд із пляшок у барі й витріщився на Редьку:

– Та це і є те місце… Або я їбанувся, або таки впізнаю ці гори.

– О! Ти вмієш матюкатися!

– І мені конче треба туди… І тобі треба.

– Ага. Дуже треба. Дякую. Попереду сракою… – Її вкотре охопила злість за втрачене Ґоа. – Що я там забула?

– Кучеряве волосся. – Дордже вже звично, лівим кутиком рота, посміхався. Від його зніяковіння не лишилося й сліду.

– В мене ніколи не було кучерявого волосся, – трохи образилася Редька.

– Було. Просто ти його забула там.

Зранку Редьку розбудили істеричні бібікання мотоциклів (як вона потім збагнула, ніякі вони не істеричні – люблять люди собі побібікати, й нічо з цим не поробиш), заклики вуличного торговця чимсь картопляним (Редька знала слово «алу» з індійського ресторану), ворони й дітлахи зі школи по сусідству, що хором репетували, очевидно, правила поведінки учнів молодших класів.

– Велкам ту Ейжа, – сказала вона сама собі, дивлячись у тьмяне дзеркало на розкуйовджене своє відображення.

Дордже у кімнаті вже не було. Редька довго позіхала і довго матюкалася кривим позіхаючим ротом – звична розминка на початку нового Божого дня. Вчора, видно, сильно напилися, позаяк вона не зовсім петрає, як вони сюди допхались і що це за місце таке.

– Напилися, але не впали в блуд, – сказала вона повчально своєму ж таки відображенню, піднявши вгору вказівний палець і брови.

У кімнаті було два ліжка, і друге було розібране – Дордже спав окремо. По всій кімнатці валялися їхні речі. Виблискувала на сонці, що пробивалось крізь щілину неймовірно квітчастої штори, алюмінієва оббивка дверей до душу-туалету.

У вхідних дверях зашкребли ключами.

– Намасти, – сказав Дордже до Редьки.