Лише від найближчих куп гуцулів доходили часом якісь окремі слова. От одна ґаздинька, повненька, кругленька, кричить:

– Будьте-ко тут, бо я йду других шукати!

Це гостей. Бо ті ґазди, що сидять у верхах, май, не завжди мають можливість закликати гостей до себе, бо то далеко; тому привозять з дому харчі, віхтунок[19] і роблять бай на нейтральнім ґрунті. Он один із таких ґаздів здіймає з коней бербениці:[20] в одній, мабуть, голубці, у другій – сита. А ще один кінь стоїть натерханий бесагами:[21] там ринви з пирогами, буряками, бринзою, маслом – та усячина, сказати. Миски, а у кого заможнішого – то й таріль або два.

Кралевич іде далі. От уже розгощена компанія, підвеселена. Ґазда віхтуєт горивков, а не п'єт – ситов. Дехто вже наївся й тільки злегенька відригує. Господар припрошує:

– Але будьте-ко ласкаві, кумочку. Не стєгайтеси, харчюйте.

– Не стєгаємоси, прости Біг за ваше старанє, дав би Бог вам здоровля за ваш труд.

А поважний, повний чоловік, видно, війт якийсь або колишній, або теперішній, ізрік коротко:

– Дєкую. Мене вже дійшло, – і голосно відригнув.

Ґазда до нього з особливим пошанівком:

– Та й я дєкую за ваш прихід, шо-сте були ласкаві загостити до мене.

– Така гостина невелика, – вставляє ґаздиня, зменшуючи достоїнства своєї їжі.

– Е, ні! Не гніват Бога. Гостина була пишна. Дай Боже, аби-сте й на рік дочекали таков гостинов людей гостити.

– Дай Боже й вам, ґазди любі, гоські мої славні, дорогі… Дав би Госпідь і вам, та й нам усім, прошеним, аби-сми дочекали й на рік такої гнинки Божої.

Кралевич з охотою слухає всі оті ґречності. Йому подобається, що сі люди завжди так ґречно одне до одного говорять, таке у них багатство всяких формул ввічливості й то загального, щоденного вжитку. Молодші старших цілують в руку, старші взаємно цілуються. Все вказує на певну культуру, на певний тон у громадськім обходженні.

Не сказати, очевидно, щоб бракувало в гуцульськім лексиконі й лайливих слів, а замість ґречностеи і цілування в руку аби не траплялося удару в писок чи топірцем по голові, але все ж не лайка й бійка оприділили для отця Кралевича загальний характер гуцульських відносин, а, власне, лагідність і ввічливість.

До сього часу Кралевич не знав гуцулів. Оце він їх уперше побачив, відколи попав сюди, і йому сподобався цей народ.

«Перебачєйте… даруйте… Прошу вібачити на цим слові… Шєнуючи ваш гонір…» Навіть «шєнуючи слухи ваші»… всіма цими й ще безконечним числом усяких інших формулок гуцул пересипає свою бесіду не тільки з ким вищим себе, а й з рівним. Він не вжиє слова «свиня» без того, аби не попросити вибачення за такий грубий вираз. Ото колись прийшов Кралевич до гуцула, питається, де жінка.

– Обору, перебачєйте, підмітат.

Навіть згадку про цю зовсім чисту роботу чоловік вважає потрібним оздобити формулою ґречності.

Все це подобається Кралевичу. Він полюбив гуцулів, але зійтися з ними ближче не вмів. І хотів, сердечно хотів, а вміння не ставало. Бесіда його завжди була занадто висока, малозрозуміла. А коли він хотів приноровитися – плутався й починав балакати вже дитинячим якимось язиком. Проповіді його були завжди дуже обдумані й розумні – і, мабуть, тому гуцулія їх ані в зуб не розуміла. Найодвертіше позіхання, хухання в усяких дозволених і недозволених місцях – все це Кралевич мав приємність бачити з амвона у відповідь на свою повну цитат із високоучених книг церковну проповідь.

Так і в приватному житті. Другі священики якось уміють підійти під смак гуцула: інший то всяку нагоду використає так що ну! На похороні, скажім, треба «пращєти». То інший так «пращєє», що гуцули нахвалитися не можуть і дякують потім за опровід і словесно, і матеріально – а воно й не шкодить.

От сусід піп, отець Березовський. Парохія така сама або й ще гірша – а хіба ж він так живе? Ого… А чому? Бо вміє з усього потягти. Саме – вміє. І не криється з тим. Навпаки: весело сміючися, оповідає, як він зручно витяг зайвий таляр у гуцула. Оце останніми часами оповідав, як прийшов до нього багатий ґазда «токмитиси» за похорон батька.

– Хоче, аби все було «йкнайліпше». Ну й я правлю з нього все якнайліпше… І вже, здається, все. Тільки дивлюся – мнеться щось мій гуцул, чогось йому ще бракує. По-мнявся, помнявся і каже:

«Єгомостику. А йк під парасолем?»

Я одразу, признатися, й не зрозумів. Але шибнув думкою туди, шибнув сюди – ага!.. Вже знаю! Наморщив-єм так, знаєш, чоло й говорю недбало: «Що ж… Єк під парасолем – на десятку дорожче».

«Най буде!.. Най буде! – аж зрадів мій ґазда. – Аби лиш під парасолем».

«Добре, – кажу. – Буде тобі й під парасолем».

А ото, видите, на минулому похороні був дощ. Я взяв-єм парасоля з хати й так їхав-єм під парасолем. А гуцул порахував то за якусь особливу параду й не хотів бути нижчим, отже, замовив і собі. Ну, а я не дурний, кажут, уродивсі, одразу зрозумів, о що гуцулові ходит, і мав-єм десятку зверх.

– І їхав під парасолем?

– Аякже! У файну сонячну днину їхав-єм під розіп'ятим парасолем, усе, як сі належит. І тепер у мене такса: як під парасолем – на десятку дорожче, ха-ха-ха…

І отець Березовський весело, заливчасто регоче. А потім затирає бистро-бистро руки (се звичка у нього).

І от такий і сам живе добре, і, що диво, люди його поважають.

– О, у нас єгомость фала був! Він хуч і берет, то вже за те ізробит усе, йк сі належит!

І йдуть до нього не лише в церковній потребі, а й так, за порадою або навіть просто в гості.

Особливо в неділю, по службі Божій. Прийдуть цілою гурмою, сядуть. Вийде до них єгомость, конче скаже щось жартівливе, веселе. Їмость винесе трохи голубців, по чарчині такій, як наперсток. Люди вип'ють, заїдять отим голубцем – і відходять чимось утішені, з чогось задоволені. А отець Березовський висміює їх, тих людей, і не почуває, видно, до них жодної любові. А от Кралевич і любить їх, і помагає їм в усяких бідах та нещастях, помагає щиро і щедро – а от не має ласки у людей, не має того «взяття», як сказав би поляк. Минають отця Кралевича люди, бокують, почувають себе ніяково.

От і зараз. Варт помітити комусь із компанії й шепнути: «Піп, ади, сапогівський»… – щоб всяка бесіда припинилася й два десятки очей втупилися питаючи: чого тобі, мовляв, тут треба? Іди собі своєю дорогою і не мішай людям веселитися, як уміють.

Як старші встануть на малослухняні ноги, підійдуть під благословення, перекинуться словом-двома, але то такі все слова, беззмістовні, от аби не мовчати. А в темпі тих слів чується: скоріше, скоріше проходь, куди там тобі треба… І Кралевич усе це бачить, відчуває – і йому стає боляче. «І там мене не хотять, і там від мене тікають, і тут… де ж моє місце? Де мене приймуть радо, вислухають слово моє, скажуть мені своє навзаєм?

Серед високих я був – і викинули вони мене з-поміж себе. Попав до середніх – не хочуть мене і середні. Йду до найнижчих, до осих простих людей, несу їм серце розкрите, ум готовий служити – а вони не хочуть моїх послуг і мене разом із ними. І нема мені місця на всіх цих трьох колах землі, що стали мені трьома колами Дантового пекла… Чи я прокажений який, окаянний серед людей, що ніде мені прихилитися? Чим же і як заслужити мені людську ласку? А що власне? Отих великих? Ні!.. Їхньої ласки я не хочу і заслуговувати собі на неї не буду. Бридивбимся сам собою, якби почав ганятися за ласкою усієї отієї високої сволоти. То ласки отих середніх тобі треба? Щоб на соборчиках вони тебе слухали, часто їздили до тебе в гості й тебе рачили у себе приймати? Ні… не варто заходу… І єдино вашої ласки хотів би я заслужити, добрі, любі, дорогі парафіяни мої… Щоб ви мене не боялися… Щоб і я міг сказати до вас, як Той: «Не бійтеся – це Я»…

І Кралевича поразила глибина цієї фрази, яку він повторяв тисячі разів у своєму житті, але оце лиш тепер зрозумів зміст сих кількох простих слів. Се ж Я!.. Хіба ви не пізнали мене? Се той, хто несе вам любов, зцілення від ваших страждань, спокій ваших сердець, осушення сліз – а ви перелякалися, не пізнавши… Не бійтеся – це Я…