Пискливий вислав Федя того вперед. Додав му двох теж до-обрих хлопців – Харобара из Шешорів та Маковея нашого, печеніжинського, шо його брат сидит у верху, знаєш?
А у Гедалії хасини відбуваютси. Жидів поназ'їздилоси повно!.. Та всі в дорогих катанашах із золотими ґудзиками, у слішних поєсах кованих! А на жінках та гівках жидівках золото, отих ланцухів, заушниц, нашийників, ковтків, коралів, перел – ой га-га!..
Музика тнет, жиди танцуют. А кричут так, шо на ціле місто чути!
Людей позіходилоси дивитиси – невидимо. Дітваки на паркани повилазили, на дахи. Таж таки й чудо!
А там, у товпі, й Федь із товаришами. Чекає, нім до міста увійдут опришки – аби не дати жидам розбігатиси.
Лиш шос нема й нема опришків. Посилає Федь то одного, то другого з товаришів подивитиси, ци не йдут – нема!.. Шо такого?… А вже сонце понад захєд, скоро, скоро вже порозіходєси жиди по хатах.
А то Пинта по дорозі вступив до Мишина. А в Мишині орендар не жид, а гуцул Юр. То він частував леґінів горівков, та й вни си припізнили.
А Федя вже нетерп'єччя беретси. Посилає ще раз Маковея. Коли біжит Маковей – ідут. Тогди Федь чемно виступає наперед, здоймаєт кресаню, кланєєси. І таку бесіду мав Федь: «Я називаюси Федь Жолоб, із ватаги Пискливого. Зара будут сюда усі наші хлопці, поверх сотці люда. То коли не хочіте, аби ми вас стинали – мечіт суда, у цесу тайстру усе, шо маєте найдорожчого». – «Ой-ой! Геву-улт!..» Зчінивси крик помеже жидами, рейвах!.. Але шо маєш чінити – треба давати!
Посипалиси до тайстри і ланцушки золоті, і перли, коралі, гроші!.. Уже й тайстра повна, і бесаги – а жиди все несут, несут… Оден спредь другого… Бо тот поніс, а цес не хоче… Ні, братау, – неси й ти, аби не я один ущербок мав!
Федь скінчив на подвір'ю – йшов до хати Гедалії. Велів собі скрині одчинити, усєкі пуздри. А там гроше-ей – і не зрахувати!
А тут уже опришки набігли. Марусен і Гриць Кочераків впали до школи, де тоті гості жиди молилиси. Ік зачєли там стрілєти – уй-юй-юй! Зачєли кікати! А коло брами на варті Іван Торунтєків: ув обох руках по пістолетові та й крис на плечах. То йк зазорит єкий жид таку фігуру – та й назад!.. Сміху!..
Але що ж… Таки Косів то є Косів. Місто, рахувати. Єк зчінивси галас на ціле місто, єк зачєли збігатиси люде, єк зачєласи бійка! Ті собі стрілєют, ті собі!.. Сімнацік душ опришків лєгло, а решта відійшла до Пістині, забравши здобич і двох ранених із собов.
Пискливий аж зубами скриготит! Му ше си не вдавало так, аби го так били. Уводно каже, що треба пімститиси. «Най волохи надійдут, – бо їх не було ше, – підемо знова на Косів і розіб'ємо на друзки!»
У місті над Ключевом обнучювалиси – все чекали на волохів. Опришки усе казали Пискливому: «Ой давай, пане втамане, кікати! Бо то може восько наскочити».
А Пискливий таки тої, аби чкати на волохи. У Ключеві Горішнім там багато було своїх людей, тож мож було чкати. То Савка принесе, то Филип ци старий Зачко або єго син Федір.
Та й що ж… Волохи – вни все зрадники – перечюли, що наші зле гостили у Косові, та й завернулиси назад. Ну, наші чкали шо чкали, а далі видют, що таки не буде, попасовалиси та й собі хтіли на Угоршіну. А тут ік наднеслоси восько. Жомніри кінні. Ге-ге-ге!.. Куца година прийшла!.. Хто вкік, а хто й не спостиг. Багато спіймали жомніри хлопців, повішєли витах у Кутах, Косові, Коломиї… Пискливий укік. Але не йшов на Угоршіну, а до батьківщини. Йкось му гєдя єго залагодив справу – не без грошей там си обійшло… Та й зачєвси Пискливий Іван ґаздувати і господарив так сім чи вісім рік. Думав уже і віка так кінчити – а війшло не туди.
Спорєдили пани таке восько на опришки – смолєки си називало. Привідцев у них був пан поручник Сосновський. І така то була біда, що в него гляби[38] було переховатиси. Вітро-пив усіх опришків. Не лиш тих, що тепер рабували, але-бо й тих, що рабували й колис.
Єк перечюв Пискливий, що приходит і на него черга – спробував грошима. Не берет! Шо за чюдо – лєх грошей не берет. Але так – не взєв… Видит тогди Пискливий, що тут не тим пахне – і вкік. Лиш позно си прохопив. Не вийшов і чверть милі, єк наскочів Сосновський і забрав…
– Що ж… суд був, єк звич. Питали про всєкє на суді, лиш то все дурне. Хто би на себе наговорив. От питаютси, єк ти попав до опришків. Шо ж має казати? І каже, що слина до губи принесе. Пискливий казав, шо як був іше хлопцем, то пас вівці. А прийшли три: Мельник із Довгополя, Дідушко і Кочуба.
Прийшли й єли ми казати: «Йгім нападемо на вірменкупців, мают їхати з Сучави». То був-сми молодий, дурний та й давси намовити… А суд знає, шо він бреше. «То, – каут судді, – ви там трьох вірмен вбили…» – «Я того не знаю, – кае Пискливий, – бо я стоєв при боці та й не бив-сми нікого… Я ніде не був, лиш та робота мені си не сподобала, то й я вернув ід хаті. Гєдя мій залагодив усу справу, та й я си бирше в тото не бавив». – «Не бавилистеси? А хто вбив гітей у Зверхослав'ю?» – «Я в тім не свідім, бо був-сми тогди у Семигороді…»
Таке плів, аби плести. То й шо ж… оннаково то му не помогло. Зависили го – і з того часу немає вже в наших горах опришків, шоби таких аби мудрі. Дес шос колис із'євитси, але таке, пусте.
Об'євивси був Іван Панчишин, підобрав собі шістьох хлопців, до них волохів двох, здавси на намову жида-орендатора з Саджавки і пішов – ци не дурний? – на Коломию. І з таков силов, рахувати, на Коломию. Пискливий не такої міри був ватаг, мав під собов і по сорок, і по п'єдесєк, і по бирше люда – та й не відваживси на Коломию! А цес… Просто дурний.
Василь аж сплюнув. Дійсно, се була або зухвалість, або справді глупота. А може, просто молодий ватажок одразу хотів прославити своє ім'я нападом на широку міру, щоб вернути часи Пискливого й Пинти.
– Та й шо ж си стало?
– А шо? Вскочіли до ринку, зрабували йкогос Майорка, а ту єк не налетит пан поручник Сосновський до міста. Обскочив ринок, обклав своїми смолєками та й віхапав усіх, єк курєт.
Та й на тому си тєкло. Перевелиси опришки у наших горах. Чюв-сми, шо був йкийс Верба, розбивав трохи коло Кутів, лиш недовго шос. Шпугрура з Текучі об'євивси, але також недовго гостив… Тутєків із Довгополя… Малі то все люди… Ні, таки перевелиси опришки. Нема таких опришків, єкі були давніше.
А хтос із таких, шо більше буває долами, оповідає, що там обібравси йкийс Лесько. Перший напад його був на пана Петровського у Живачеві. Зрабували вни того пана, йшли на Солотєну. У дзвінєцькій сиглі[39] у густі дебри стали, аби припічнути й попасоватиси. Зачєли ділитиси – ой га! В жяден спосіб не можут миром. Кожний хапаєси за обушки, за пістолета, шаблі, лагівниці, а фантя, квефів, ади, тотих стежок, лудіння[40] панцкого не хтє. То й си сварут, кричют…
Лиш – чюй!.. Трубка ловецька. Перепудилиси наші опришки… Думкуют, шо би то було? Погінь? Коли чюют, кричєт їм тот пан: «Не бійтеси. Я ніц вам не зроб'ю лихого». Стали вни тогда. А се був пан Макаревич із Кривця. Полював попід Кливу із своїми людьми та й загнавси аж під Дзвиняч.
Но цес пан був такий, що скоро си вбізнав з опришками, погодив їх на гілевшині,[41] привів навіть купцє на тоти речі й за се дістав від опришків великі чоботи червоні шлєхоцькі й квеф.
Нічого геройського – і громада гуцулів констатує, що дійсно опришки перевелися. А жаль.
– Єк були опришки – присідали панки та корчмарі, притихали, ади, та й не збиткувалиси над крискенами.[42] А тепер, єк опришків нема, знов піднесло голов гадє та й просвітку нема людєм.
– Ой, пора би, пора вже опришкам з'явитиси. Я так гадаю, шо йк би котрий обібравси, то би не ходив шукати хлопців – сами би д'нему віходили.
– Пора!.. Крайна пора!..
І такі бесіди Олекса чує, скільки себе пам'ятає. Де не зійшлися гуцули – зараз зводиться бесіда на опришків. Багачі, правда, помовчують більше, але біднота залюбки говорить, згадує з пошаною, жалує, що опришків більше нема, й сподівається, що вони скоро з'являться.
