Вовк упертий заходить збоку.
«Ну ж і трапився кінь, нівроку!
Вчора з’їв рисака гнідого.
Угамую й тебе, худого!»
А конячка як дасть по лобі —
Вовк від болю аж гаркнув:
«Пробі!» Наїжачилась вовча шуба.
Кінь рвонувся і... вирвав дуба!
Вирвав, наче тонку билину.
Дуб вовчиську упав на спину.
Від страшного того удару
Шерсть злетіла під саму хмару.
Вовк розпався на сім частинок...
Тут прокинувся наш Барвінок.
Кулачками протер очиці.
Вже у гаї щебечуть птиці.
Кінь дрімає собі спокійно.
Дуб стоїть на землі надійно...
***
— Годі спати, у нас діла є! —
Знов Барвінок коня сідлає.
Сходить сонце, росою вмите.
Дзвонить колосом стигле жито.
Як багато на світі дива!
Рідна земле, яка ти красива!
Гей, Барвінку, пильніше дивися —
Три дороги в степу розійшлися.
Зупинився козак у тривозі:
— По якій же їхать дорозі?
У хлопчини одна турбота;
Відшукати маєток Осота
І той скарб дорогий дістати.
Що його стережуть супостати.
Ось біжить моріжком Перепілка,
А за нею ще й діточок кілька.
Наш Барвінок гукає: — Пташко!
Покажи мені шлях, як неважко.
Що веде до царя Осота.
Позмагатися з ним охота!
Перепілка сховалася в житі.
— Ні,— промовила,— спершу скажи ти:
Чи руйнуєш пташині гніздечка?
Чи збираєш пташині яєчка?
Аж обурився хлопчик: — Та що ти!
Не роблю я такої підлоти.
Пташок корисних кривдити шкода.
Ними ж красна уся природа.
Перепілка тоді говорить:
— їдь праворуч, за сині гори.
Там в яру, край старого дота,
Ти побачиш палац Осота.
Зняв Барвінок свою перчину.
— Зараз,— мовив,— туди полину.
Будь, сестрице моя, здорова.
Дуже в тебе ласкава мова.
Хай ростуть твої дітки великі,
Хай же їх обминають шуліки!
Знову їде Барвінок по полю,
По широкому полю-роздоллю.
Вітер віє, та пісню співає,
Та бадьорі думки навіває.
Що так швидко летить понад травами,
Під вітрами легкими, ласкавими?
То кружляє малесеньке Сонечко:
— Гей, Барвінку!—гукає.—
Гей, Дзвоничку!
Я з далеких країв прилетіло,
Болять крильця, болить моє тіло.
Зупиніться хоча б на хвилину.
На билину я сяду, спочину.
Розкажу вам, чого я літаю,
Розкажу вам, кого я шукаю.
