Аж чорна юшка з рота полилась.

Він з переляку ледь не одубів.

Не стало в нього чотирьох зубів.

Ой, скільки в лісі реготу було,

Усе живе від сміху полягло!

Барвінок наш ходив на голові,

А коник аж качався по траві...

Ось Барвінок їде лісом

Та поміж кущами.

«Треба, — думає, — послати

Друзям телеграми».  

Є у лісі справжня пошта

В дереві дуплистім.

Служить Дятел працьовитий

Там телеграфістом.

Хоч у нього рук немає —

Робить, мов сторукий.

Попросив його Барвінок:

— Телеграми стукай.

Перша — Півневі депеша

На Сідало П’яте:

«Злому Лисові дав перцю.

Перемога, брате!»

А вже друга телеграма

На город до Гната:

«Жив, здоров... Як повернуся

Розповім багато».

Розказать хотів докладно,

Як він бився з Лисом,

Як обвів його круг пальця

На шляху під лісом.

Та подумав-передумав...

Ні, це не годиться!

Козакові вихвалятись —

Це така дурниця!

Біля пошти, в купі листя

Спав кабан Захрюка.

Він прокинувся і слуха:

Що там Дятел стука?

Вибиває телеграму

На город до Гната?

Де город цей?

Що на ньому?

Інтересно взнати!

Цей Захрюка-кабанюка

Мав погану моду:

Не минав ніде й ніколи

Жодного городу.

На грядки вночі залізе,

Як почне там рити.

Все сплюндрує, поламає —

Страшно й говорити!

Вже по ньому і стріляли,

Вже й камінням били,—

Він настирливо в городи

Суне своє рило.

З ями виткнувся Захрюка,

Весь у прілім листі,

Та як рохне на Барвінка:

— Ану, стій на місці!

Де город? Якого Гната?

Покажи дорогу.—

І намірився Барвінка

Ухопить за ногу.

Як ножі, вперед направив

Ікла свої грізно.

Ех, загаявся Барвінок —

Утікати пізно.

Він говорить кабанові:

— Покажу, зажди ти! —

І подумав: «Треба якось

Його обдурити».  

— Що ж, Захрюко-кабанюко,

Каже він ласкаво,—

Ти в городі погуляти

Маєш повне право. 

Рохнув весело Захрюка

І заграв очима:

— Зрозумів ти мій характер,

Значить — молодчина!

Їде спереду Барвінок...

Ох, яка ж це мука!

— Та не здумай утікати!

Рохкає Захрюка.

— Ну, кому ж,— Барвінок каже,

Умирать охота? —  

А Дзвінку на вухо шепче:

— Мчися до болота!

Коник Дзвоник розігнався —

Скочив на купину.

А Захрюка провалився

Просто в трясовину.

Залило болотом очі,

Захлинувся злюка.

— Ах ти ж підлий, ах ти ж хитрий!

Завищав Захрюка.

Коник Дзвоник по лозинах,

По стеблинах скаче.

А Захрюка лізе ззаду

Та від злості плаче.

Коник вискочив у поле,

Креше копитами.

А за ним летить Захрюка,

Ляскає зубами.

Ось шосе уже минули,

Ось і залізниця.

Із-за гори кам’яної

Пасажирський мчиться.

Наїжачений Захрюка

Дуже важко дише.

Хлопчик Дзвоника пришпорив:

— Ну, давай скоріше!

Щоб коню піддати духу,

Ляснув у долоні.

Коник стриб — і опинився

Зверху на вагоні.

Поїзд мчиться, наче птиця,

Буферами грюка.

А за ним по шпалах чеше

Змилений Захрюка.

Наш герой кричить з вагона;

— Спробуй наздогнати!

Не потрапиш ти, Захрюко,

На город до Гната!

Коли сонце вже йшло на спочинок

Із вагона зіскочив Барвінок,

Помахав машиністу рукою.

Поїзд свиснув і зник за горою.

І поїхав Барвінок по полю,

По широкому полю-роздоллю.

Зупинився під дубом крислатим;

— Будем, Дзвонику, тут ночувати!

Розсідлав він коня бойового.

Жупанину накинув на нього.

Потім вивів його до криниці.

Дав йому оберемок травиці.

Сам же звив коло дуба кубельце

І поклав під голівку сідельце.

Ніч стояла така погожа...

Недалеко десь пахла рожа.

Кожна зірка — немов жарина,

Їх лічити почав хлопчина.

Рахував, рахував повільно.

Спати... Спати хотілося сильно.

Із-за лісу, з-за темного гаю

Сіроманець вночі вибігає.

А куди ж то біжить вовчисько?

Чує, коником пахне близько.

Ось він тихо підліз до дуба,

Точить-гострить об кремінь зуба.

Бачить; коник стоїть на припоні —

Їсть із шаньки, а очі —сонні.

Вовк стрибнув, щоб коня схопити,—

Б’ють по носі його копита!