І моя розгубленість теж. О десятій вечора я прийняв душ і вийшов на вулицю.

О пів на одинадцяту вечора таксі, яке я найняв, минуло поворот, де вулиця Ехідо переходить у вулицю Десампарадос, потім поїхало по авеніді дель Пуер то, лишаючи позад себе таверни, бідні готелі. Я саме й шукав один із таких, під назвою «Ронда». Адже Карлос — бармен із «Пласи», зі слів Лю-мей, вимовлених на її жаргоні, тільки й спромігся зрозуміти: «Сонда», готель, одинадцята вечора». У правильності цих слів він начебто не мав сумніву, проте, перегорнувши телефонний довідник, я зміг упевнитись, що не існує ніякого готелю під наззою «Сонда». Є «Ронда», яка міститься на авеніді дель Пуерто. Це був досить віддалений район, цілком придатний для пастки, яку мені, напевне, збиралися влаштувати. Тому я попросив водія рухатись досить повільно, аби міг роздивитися на обидва боки.

Тільки ми проминули руїни церкви св. Паули, як я побачив неонову вивіску «Ронди». Це був триповерховий будинок, розташований на найбільш затемненій ділянці авеніди. Ми проїхали повз нього, і я допитливо вдивлявся в морок, що оповив його.

У будинку було тихо, а парадні двері з арковим склепінням своєю похмурістю нагадували вхід до печери.

Ми зробили ще одне коло, і я побачив якісь підмостки напроти готелю.

Попросивши таксиста зачекати мене на найближчому розі, рушив насторожено пішки, наче звір, який передчуває небезпеку.

Пройшов крізь вхідні двері, у будці праворуч сидів за віконцем адміністратор — чоловічок із зеленуватим кольором обличчя; відвівши погляд од газетки, яку читав, він запитливо глянув на мене.

— Що вам потрібно? — спитав.

— Деяка інформація.

— Тут готель з пансіоном,— сказав він.—Два песо за ніч.

— Я маю де ночувати,— відповів і просунув між прутами його хижки купюру в п'ять песо.— Я розшукую одну китаяночку. Молоду, мініатюрну китаянку, Лю-мей на ім'я.

— Я такої не знаю,— відказав той і удав, що хоче повернути купюру.— Тут немає ніякої китаянки.

Оскільки всі ознаки свідчили, що між Лю-мей і Шестипалим встановилося взаєморозуміння, я сказав:

— Можливо, тут мешкає такий елегантний суб'єкт, котрий має зайвого пальця на правиці. Його ви знаєте?

Осміхнувшись, він ошкірив два ряди жовтавих зубів.

— Можливо,— відповів і цілком недвозначно затарабанив пальцями.

Я сунув у віконце ще п'ять песо.

— Один суб'єкт, навіть вельми елегантний, мешкає тут уже кілька днів. Справді, в нього зайвий палець... Не так давно він перебував у своїй кімнаті. Другий поверх, п'ятий номер.— І силувано засміявся: — Він теж ваш друг?

— А коли ні, що тоді?

— Тоді я буду присутній на вашому похороні,— зареготав цього разу щиро.

Я піднявся на поверх і знайшов п'ятий номер. Звів курок свого пістолета, потім узявся вільною рукою за ручку дверей і повернув. Та двері лишились замкненими, хоч я і натиснув на них. Тоді постукав і став збоку з «люгером» у руці. У прорізі дверей з'явилася Лю-мей.

— Проходьте, Аресе,— посміхаючись, промовила вона.— Ми чекали на вас.

Зайшовши слідом за нею, я окинув поглядом кімнату.

На столику стояло кілька келихів і кілька банок із кока-колою, одна пляшка баккарді. Шестипалий налив трохи в келих, що стояв перед ним, і підтвердив :

— Так, Аресе, ми чекали на вас. Сідайте. Ось-ось має прийти наш близький друг Батлер, і тоді матимемо змогу трохи порозмовляти.

Я поставив свій стілець таким чином, щоб двері були переді мною. Лю-мей сіла на поруччя крісла Шестипалого і заходилась пустотливо куйовдити його волосся.

— Ми з Хуаном покохали одне одного,— простодушно пояснила вона цілком прийнятною іспанською мовою. Очі її якось незвичайно виблискували.— І Батлер змушений буде втямити це.

— Ш,е й як змушений буде,— підтвердив Шестипалий.— Без тебе — ніяких переговорів,— він пригорнув Лю-мей до себе.— Шкатулка в мене, і я ставитиму умови. Ш,о ви на це скажете, Аресе?

— Щоб здобути шкатулку, він ладен буде на будь-які поступки,— серйозним тоном відповів я.

— Лю-мей переконала мене в необхідності досягти дружнього взаєморозуміння з вами обома. Ми нічого не доб'ємося, вбиваючи один одного. Тож сховайте свій пістолет і вип'ємо за дружбу, Аресе.

Він налив у келих трохи баккарді й спитав:

— Чому ви віддаєте перевагу: чистому рому чи коктейлю «Вільна Куба»?

— Дякую, я не п'ю.

Очі Шестипалого сипали блискавки. Він повернувся до Лю-мей.

— Я казав тобі, що нічого путнього з цього не буде.

Вона всміхнулась. Потім підлила в його келих трохи, кока-коли, яка надала баккарді ледь помітного блідо-топазового забарвлення.

— За щасливе взаєморозуміння,— промовив він жахливою англійською мовою і випив уміст свого келиха.

— Все буде гаразд, любий. Apec вип'є з нами за дружбу.

Вона налила ще баккарді у келих і підійшла до мене.

— Випийте,— мовила вона з чарівливою ніжністю.

— Ні, дякую,— відповів їй,— я непитущий.

Шестипалий ударив кулаком об стіл і глянув на мене спопеляючим поглядом. Кров прилила йому до лиця, коли він підвівся і приклав руку до живота. У той же час по його обличчю раптово почала розтікатися мертвотна блідість.

Він спробував було витягнути пістолет, який висів під пахвою, та руки його звели корчі, а тіло в конвульсіях впало долі.

— Собака! — прохарчав він.— Ти мені заплатиш за це! Тобі не вдасться...

Хоч і я був насторожі у передбаченні такого повороту подій, все ж якусь мить розгублено позирав на Шестипалого. Потім схилився над ним і спробував викликати в нього блювоту. Та це був з мого боку марний учинок, навіть більше того — нерозумний. У цей момент щось тверде гупнуло мене по голові, і кімната розкололася на тисячу блискотливих скалок.

— Отже, Аресе, не вистачає тільки «Балерини за лаштунками». Де вона?

Я ледве розплющив повіки. Всі предмети в кімнаті мали гротескно деформований вигляд через туман, що застилав мені очі.

Згодом туман розвіявся.

На ліжку сидів Гастон. Трохи далі, в кріслі, влаштувався сержант Гонсалес; а в дверях стояв якийсь поліцейський у формі і встромив свою зелено-жовту фізіономію у дверний отвір чоловічок із будки.

Я помацав ґулю на голові й, віднявши руку, побачив, що вона в крові. Здавалося, що в мені хтось безупинно калатає молотом по ковадлу. Гастон повторив запитання:

— То де «Балерина», Аресе?

Переступивши через труп Шестипалого, що лежав з розкиданими ногами, я пішов до умивальника. Від прохолодної води голова в мене трохи прояснішала.

Я повернувся до стільця й сів. На столі знаходились майже всі речі, вкрадені в Сусанни, серед яких, справді, не вистачало тільки «Балерини». Лю-мей не спроможна була б упоратися краще. Я глянув на годинник: було вже за північ; а земля ж обертається швидко, і зараз Лю-мей з Батлером, цілком імовірно, підсміюються десь у затишному місці над тим, як удало вони облагодили справу.

— А китаянка?

Гастон зиркнув на Гонсалеса і вибухнув сміхом. Той, теж осміхнувшись, глянув на мене.

— Гаразд, Аресе, невже ви зовсім позбавлені уяви? Чи гадаєте, що знову приспите нас баєчками?

Я стомлено зітхнув:

— Його отруїла китаянка — Батлерова дружина; а коли я спробував був надати йому допомогу, вона тарахнула мене по голові.— Мені самому це пояснення здалося сміховинним.

— Для детектива ви надто наївний,— насмішкувато промовив Гастон.

— Ваше життя минає в побоях, які ви одержуєте в чужих кімнатах,— додав Гонсалес і звернувся до того кретина, який підглядав у дверях: — Тут була сьогодні ввечері якась китаянка?

— Він, коли прийшов, питав про якусь,— відповів тип.— Але я сказав йому цілком певно, що ніяка китаянка тут не мешкає. Тоді він спитав мене про цього,— і вказав на Шестипалого.

На поораному Гастоновому обличчі відбилася радість перемоги.

— На що ви розраховували, Аресе? Хотіли наштовхнути нас на фальшивий слід своєю китаянкою?