ВСТУП ДО ЗАГАДКИ

Мартін стовбичив посеред просторої вітальні Ругміли. В руці виблискував браунінг, обладнаний глушителем. З мого місця на оббитому червоним оксамитом дивані Мартін здавався навіть огряднішим, ніж насправді був. Високий, мускулястий, пропорційної статури чоловік. Його ясно-блакитні блискучі очі так гармонували із світлою шкірою. Хвилясте волосся, припорошене сивиною, замолоду, певно, було рудувате. Попри всі ці ознаки, які не часто побачиш серед нас, Мартін був кубинець. І я добре його знав.

Ругміла — Мартінова коханка — стояла поруч нього. Вона булав усіх відношеннях привабливою жінкою. Не сказати б, що вона красуня, але таки гарненька і, безперечно, задовольняла вишукані смаки Мартіна; літ їй десь двадцять чи двадцять п'ять.

Вона й собі обводила присутніх погрозливим поглядом своїх чорних, ніби вуглинки, очей.

— Руки вгору! — наказав Мартін, і його нижня губа зловісно витягнулася.

Ті двоє, поруч зо мною, сиділи на дивані приголомшено. Я ж — ні. Бо знав — уся наша брудна робота була ніби на долоні в Управлінні державної безпеки. Воно відало кожний наш крок. Я ж інформував його про все, хоч у ту мить був не певен, що воно знало про мене, я запропонував передати усіх, зв'язавши їм руки й ноги, але, певно, припустився якоїсь похибки, і тепер в моїй голові блискавично промайнула думка про запобіжні заходи, які я на цей випадок передбачив.

Та діяти зараз було необачно, адже двоє, котрі сиділи поруч, могли завадити мені, а про те, щоби впоратися ще й з ними, годі було й думати. Тому-то я й підвівся, піднісши догори руки. Той, що сидів ближче до мене, замуркотів.

— Мовчати! — різко наказав Мартін.— Ану, поверніться спиною до мене і покладіть руки на стіну!

Ми всі підкорились.

— Обшукати їх.

Спритні руки Ругміли витягли в мене з внутрішньої кишені «люгер» — пістолет, з яким я ніколи не розлучався. По тому вона обшукала кишені інших і вийшла.

— Сісти! — скомандував Мартін.

Я неквапно попростував до дивана, аби не видати свого наміру повернутись на те саме місце. Інші теж пішли за мною, але Мартін наказав їм сісти у два м'яких крісла, які стояли трохи осторонь.

Той, що досі мовчав, вигукнув:

— Гадаю, ви мусите нам пояснити, Мартіне. Сподіваюсь, ви не вважаєте нас за своїх маріонеток.

Він вимовив ці слова незадоволено, хоча й з ледь-ледь помітним тремтінням у голосі.

— Замовкніть! — гаркнув Мартін, не зводячи з нас пильного погляду. Потім підійшов до дверей, що вели у спальню, й гукнув: — Ругміло, приведи її!

За кілька секунд двері одчинилися, і Ругміла зайшла в супроводі високої на зріст шатенки, котра хустинкою витирала сльози. Зробивши кілька непевних кроків по вітальні, вона, не вагаючись, указала пальцем на мене. В цю саму мить вона відкрила своє обличчя, і я впізнав її. Це була дружина лікаря Рохи, якого взяли вранці. Я тут же таки лайнув себе — яку необачність допустив, хоч, ясна річ, тепер те вже не мало ніякого значення.

— Це він,— пробелькотіла шатенка і заридала вголос.

Мартін похмуро втупився в мене своїми блакитними очима. Його обличчя стало схоже на білу воскову маску.

— Так я і знав,— процідив.— Ви можете йти,— сказав він тим, що сиділи в кріслах. Один із них спробував було щось промовити, але Мартін повторив: — Я наказав іти геть! — Потім звернувся до своєї коханки: — Забери її, Ругміло.

Коли всі залишили вітальню, запала тиша, якої, здавалося, повік ніхто не порушить; обоє ми, безперечно, міркували про те саме. Він перший висловив свої думки вголос:

— Дванадцять років минуло, а тінь Сусанни і досі переслідує нас. Так, Аресе?

Він промовив це майже байдуже. Ніякої образи не відчувалося в голосі його. М'язи на обличчі розслабилися, надавши йому того особливого вигляду, який робив Мартіна таким привабливим.

— Часи, коли тобі можна було робити комедії, скінчилися,— сказав я. — Тепер ти вже нікого не обдуриш і, сподіваюсь, усвідомлюєш, що я не лишив тобі жодного виходу.

Він усміхнувся. Це була сумна усмішка: усмішка людини, котра готова до найгіршого і мужньо чекає на те.

— Я знаю, що приречений, Аресе. Ти відповів мені ударом на удар. Ясна річ, після того мені слід було тікати від тебе або ж знищити тебе. Ще й дотепер запитую себе, як це я міг повірити, що ти ніколи не дізнаєшся про те. А гра була така досконала! Шкода, що ти став мені на дорозі.— Він помовчав.— Ну, а тепер що робитимемо? Я певен, Сусанна не зрадіє, побачивши, що я прийшов сам. Ми повинні прийти разом, Аресе. В цьому є щось заворожливе.

Він знову став таким, як і раніше: обличчя наче вирізьблене з граніту, у погляді — фатальна рішучість. Я зрозумів, що настала мить, і просунув руку під диванну подушку.

— Ти підеш першим, Аресе,— ревнув він.— До зустрічі в пеклі!

Я спробував був ухилитися, та відчув, що його кулі мені не уникнути. І тоді вистрілив сам — тричі. На обличчі в нього з'явилася усмішка, нібито переможна, радісна. Він ще промурмотів якусь фразу, котру погано було чути (чи то — «я передбачав це», чи то — «я боявся цього»), і впав біля моїх ніг. Я спробував підвестись, та несподівано в мене з-під ніг попливла земля. Тоді глухо вилаявся, і в очах моїх усе потемніло.

Місяць по тому, одужавши від ран, під охороною двох агентів я підіймався сходами головного корпусу Управління державної безпеки.

Біля входу виструнчилися двоє солдатів у білих касках, у бездоганно припасованій військовій формі. Пройшовши передпокій, зупинилися перед одними з чотирьох дверей, що виводили в довгий коридор. Один з агентів натиснув на кнопку дзвінка. Одержавши дозвіл, увійшли до кімнати й опинились перед єдиним у ній письмовим столом. Мої охоронці чекали розпоряджень людини, котра сиділа за столом, а я став собі між ними, прибравши якнайзручнішу позу. В голові моїй панувало цілковите безладдя. Аби якось заспокоїтись, я озирнувся довкола: прямокутний кабінет, кілька архівних шаф, два великих крісла, оббитих шкірою, столик, на якому стояв магнітофон, а на стіні портрети великих революціонерів.

— Лейтенанте, ця людина — Apec,— пояснив той, що стояв праворуч од мене.

Лейтенант відірвався від читання якогось документа і втупив у мене допитливий погляд. Відтак схвально кивнув і промовив:

— Дуже добре, можете йти.

Двоє агентів, віддавши честь, вийшли з кабінету,

— Можете сісти, Аресе.

Я сів, спостерігаючи за ним, поки він перемовлявся з кимось по внутрішньому телефону.

Лейтенант був худорлявий, і, навіть коли сидів, кидалось у вічі — мав високий зріст. Найбільше привертали увагу очі: в них світились розум і неабияка проникливість. Я відчув, що маю будь-що навести лад у своїх думках.

За кілька хвилин до кабінету зайшов інший чоловік. Це був негр, дебелий статурою і спритний у рухах. Риси ж обличчя, як для його фігури, здавалися дрібними. Хоч він був і молодий — на підборідді кучерявилася коротенька борідка. Я подумав, що він, певно, з колишніх бійців Сьєрра-Маестри.

Лейтенант звернувся до нього, назвавши по імені: «Рене». Той підійшов і без зайвих церемоній сів у крісло. В очах у нього веселі зблиски вогників. Вони зверталися один до одного на «ти», і я вирішив, що вони, мабуть, мають однакові звання.

Лейтенант поставив перед нами магнітофон і люб'язно посміхнувся.

— Ми повинні, Аресе, записати нашу розмову,— чемно пояснив.

Я кивнув головою. До мене потроху повертався спокій; все свідчило про коректність їхньої поведінки, хоч годі було сумніватися — коли йтиметься про виявлення істини, вони стануть невблаганні.