Я тікав, не відчуваючи під собою ніг. Стрімголов перетнув дорогу і вибіг на територію цвинтаря, петляючи поміж хрестів і могильних склепів. Дощ уже вщухав. Лише голос Гастона, що гучно посилав прокльони, порушував цю гнітючу нічну тишу. Послизнувшись на глинястому грунті, я впав. Щось тверде вдарило мене по лобі — над правим оком. Безліч іскорок замигтіло перед очима. Потому в суцільній темряві я, здається, відчув, як приємно, коли по обличчю в тебе ллється вода.

У загадковому нічному мороці, де похмурою білістю вирізнялися один від одного мармурові надгробки, мене оповили спокій і тиша. Лоб мій болів нестерпно. Аби якось послабити біль, зробив глибокий вдих і спробував, борсаючись у багнюці, стати на ноги. Злива вже вщухла, але вкрите хмарами небо обіцяло ще багато дощу.

Прихилившись до якогось фамільного склепу, що бундючно здіймався над навколишніми могилами («суєта суєт...»), я поглянув на стрілки годинника: було кілька хвилин до п'ятої ранку. Я вслухався у темряву — нічого не було ні видно, ні чути, лише завивання вітру порушували мовчазний спокій кладовища.

Я рушив у путь. За кілька кроків натрапив на якусь чашу з водою. І це було як дар божий. Я змив грязюку з обличчя, і асоціативно в мене перед очима постала брудна пика карлика. Я зітхнув. Адже так і моє тіло могло б у перший-ліпший день перетворитись на безформне криваве місиво.

Перед тим як перелізти через огорожу на вулицю Сапата, скинув із себе плащ. Він брудний, і я побоювався, що приверну ним увагу до себе... А мені ж, ось уже вдруге в цій нещасливій справі, необхідно було лишитись невпізнаним.

Буря вже втихла.

Крізь нещільно зачинене вікно моєї кімнати в третьорядному готелі з відразливим запахом я знову бачив чисте і блакитне небо. Та в душі в мене панував морок.

Я вернувся до ліжка і повалився на нього. Шпурнув сигаретний недопалок і ввімкнув радіо. Зведення останніх вістей прославляло мене. Я знову фігурував у сенсаційному повідомленні. Запалив ще одну сигарету й пригнічено спостерігав за кільцями диму, що зникали під стелею.

Полонений роздумами, заходився зводити докупи й зіставляти найзначиміші моменти з цієї огидної загадки.

Мої міркування виглядали приблизно так:

Перше. Сусанну вбито з метою вилучення в неї якоїсь речі, котру вона ховала разом з листами і дрібничками в шкатулці подовженої форми. Ш,о це була за річ?

Друге. Все в Сусанниній спальні свідчило про те, що удар кинджалом їй заподіяла якась близька людина, котра не викликала в неї підозри, — найпевніше, один з її коханців.

Хто ж саме?

Третє. Це міг бути лише той з її коханців, хто знав вартість цієї речі й місце, де її було заховано.

Четверте. За словами Лю-мей, вона з Батлером була присутня, коли Сусанна одержала повідомлення. Яке повідомлення? Повідомлення про те, що ця річ набула великої цінності?

П'яте. Вертьєнтес— Сусаннин коханець, перед своєю загибеллю від руки карлика написав у записочці: «Квитки». Ш,о за квитки? Може, грошові банкноти? Малоймовірно, бо, як казала Лю-мей, цією «річчю» не можна було б скористатися, якби вона чи Батлер перешкодили цьому.

Шосте. Карлик, убивця Вертьєнтеса, був продавцем лотерейних квитків.

І тоді несподівано в моїй голові народилася ідея: це Вертьєнтес, один із Сусанниних коханців, перед від'їздом до Мексіки подарував їй комплект квитків Національної лотереї, на який потім випав найбільший виграш.

Ця знаменита «річ» — не що інше, як той самий виграшний квиток. У кого ж придбав його Вертьєнтес? Природно, у карлика. А карлик після вбивства Сусанни став підозрювати, що саме в цьому полягає мотив її вбивства, бо газети зберігають з цього приводу мовчання. Оскільки ж цей квиток був поданий до сплати іншою особою, він вирішив, що саме ця особа і вчинила вбивство; відтак карлик у якийсь спосіб дійшов згоди з убивцею, й обидва згоджуються, що слід ліквідувати людину, котра може дати свідчення з приводу цих квитків. Така причина вбивства Вертьєнтеса, а також і спроби усунути мене. «Все це чудово, Аресе,— мовив я до себе,— але хто міг бути карликовим спільником?» Батлер? Ні. Батлер і тепер гадає, що виграшний квиток перебував в шкатулці. Та й коли б це був Батлер, навіщо йому був потрібен Шестипалий? Цього останнього також слід виключити, тому що він, як видно, навіть не знає про існування квитка. До того ж при цьому довелось би вважати, що він був Сусанниним коханцем, а це абсурд.

Ні, Шестипалий теж відпадає. Ш,одо сенатора, то це абсолютно неймовірно; та й алібі у нього бездоганне. Рамераль? Цей і мухи не вбив би. Та й що становить виграш для нього з його статком? Опріч того, тоді довелося б припустити, що він спершу пішов із Сусанниного будинку, а потім повернувся. Але в такому разі нез'ясовною була б нагота Сусанни. Сото Падуа? Навіщо? Він надто багатий... Хто ж тоді лишається? Стій-но, Аресе, заспокойся! Якщо Сусанна, одержавши комплект квитків од Вертьєнтеса, була з ним, то як міг бути присутнім при цьому інший коханець? Хоч це й можливо, але неймовірно, щоб такі жінки перебували з двома коханцями одночасно.

Так, але... а що, коли цей другий не сприймається іншими як коханець? Шофер Макейра. Чи ймовірно таке? Він привабливий для жінок... Еге ж, Макейра!

Але є в цьому таке, що не вкладається в оцю схему, бо тоді треба втратити останню віру в людей. Почнемо знову. Шестипалий? Ні, це безглуздо: Шестипалий — Сусаннин коханець! Вірно, що жінка вона була невситима, та навіть і в подібних жінок є свої межі. Є певні правила добору, яких, звичайно, дотримуються. Ні, коханцем він не міг бути. Проте повернемось до вихідних припущень. Основою всіх міркувань є те, що це ніяк не міг бути Шестипалий, враховуючи досить значний час, який минув після смерті Сусанни, до тієї миті, коли я одержав удар по голові.

Але... А що, коли Шестипалому з якоїсь причини, що досі вислизає від мене, довелось перебувати у блакитній спальні довше, ніж передбачалось? Припустімо, що хоч шкатулка й була перед очима. Шестипалий не збагнув, що це саме та, яку він шукав? А може, в нього надміру затягнувся пошук якихось інших речей у будинку? Чи, вже пішовши, він згадав, що полишив якийсь компрометуючий доказ, і повернувся, щоби прибрати його?

Я всміхнувся, в ці марудні хвилини мій мозок гарячково робив одне припущення за іншим. Я усвідомлював, що перебуваю наче на вулкані, який у першу-ліпшу мить може вивергнутись, перетворивши мене на камінь, як було з мешканцями стародавньої Помпеї.

Я підвівся з ліжка і пішов до умивальника. Досить довго стояв під краном, підставивши потилицю під струмінь води. Потім вернувся в ліжко і знову поринув у думки.

Все виглядало логічно, якщо прикинути ось такий перебіг подій. Шестипалий, оглянувши мене, тікає з річчю, яку вважає цінною, повіривши брехливим відомостям Батлера про товариство Лонг, хоч не відає, що по-справжньому цінна й жадана річ міститься всередині шкатулки. Тут уже дещо з логікою не в'яжеться: у Сусанниній спальні не було й найменших слідів боротьби. Не було безладдя, хоч цілком очевидно, що ніхто не дасть себе вбити, спокійнісінько лежачи в ліжку. А якщо вона спала? Еге ж, тоді зовсім інша справа! Сенатор, пішовши разом з Каїтою, полишив Сусанну в ліжку, і та засинає. З'являється

Шестипалий і... Ой, цей Шестипалий, за всяку ціну треба побалакати з ним! Чи спромігся він, порпаючись у цій урні, вже відшукати другу пружину? Ні, коли б це сталося, він не потребував би Лю-мей. А коли вона збрехала й ніякої другої пружини не існує? Тоді що, кінець кінцем, лишається вірити Батлеровим вигадкам?..

Зізнаюсь, за ці години, що я перебував у добровільному ув'язненні в цій кімнатці, почав утрачати елементарну здатність до аналітичного мислення; а надвечір, зовсім знесилений, я впав у забуття. Та вже за кілька хвилин прокинувся, укритий холодним потом: адже коли мої міркування про Шестипалого вірні, то хто тоді вбив Бламбіно? Шестипалий? Але ж він і не здогадувався про виграшний квиток... У міру того, як спливав час, моє збудження наростало.