Чи не ті, бува, чумаки, що сьогодні вдосвіта виїздили з Січі? Він їх за поспіхом і не роздивився.
Михайлик сів на схилі, з’їв дідову сом’ятину й став дожидати. Коли валка під’їхала до могили, зійшов на шлях, уклонився.
-Добридень, пане отамане! Добридень, панове чумаки! Помагай вам боже!
-Добридень і тобі, хлопче! — статечно відповів чумацький отаман, що в постолах, у чорній, вивареній У дьогті полотняній сорочці й шароварах ішов поряд із своєю мажею. На передку в мажі сидів прив’язаний за ногу червоний, як жар, півень.
Великий білий собака, весь у реп’яхах, що навіки в’їлися в брудні кудли, загарчав на Михайлика, прищуливши вуха. Йому враз відгукнулися усі чумацькі кудлаї, що, мов прив’язані, бігли позаду за мажами. Отаман свиснув собакам, щоб угамувалися.
-А ти ж куди це мандруєш, хлопче?
-У зимівник... На Дубову Балку...
-На Дубову Балку? То нам по дорозі. Як хоч, ходім з нами.
-Ще б пак не хотіти!.. Хлопець щиро подякував і рушив збоку, й собі свиснувши кунделеві, що сіпнувсь був до нього, обнюхав і раптом злагіднів, побіг поруч, намагаючись тернутись кудлатим боком об ногу.
Михайлик ішов і роздивлявся: йому все було цікаво.
Знати, що валка недавно в дорозі: воли ситі, ще не підбилися, ідуть собі повагом, гойдаючи довжелезними рогами, наче намірились отак чапати аж на край світу... Коло них так само неквапно простують чумаки, смокчучи люльки. Балачок не чути: хіба коли-не-коли озветься хто словом до сусіди й той відповість — помалу, скупо. Не диво: такий світ разом сходили, вже про все перебалакали...
Отаман іде попереду, зсунувши на потилицю шапку, оббіга степ очима — чи не скачуть де по здобич харцизяки, а може, й ординці... Хоч зараз і рання весна, а проте стерегтися треба.
Коли що — де не візьмуться мушкети й луки: сховаються чумаки за свої мажі, будуть одбиватися по- козацьки. Кожен стріляти вміє й списом колоти не згірше — на всіх мажах стирчать з-під ряден довгі ратища. Під ряднами — паки, мішки, бочки: везуть чумаки на продаж з Січі в Крим хутра, шкіри, віск і мед, а назад повезуть сіль і солону рибу, це річ відома!
В отаманової паровиці роги взолочені, а на рогах — свічки. Чого б це? І враз згадалося: в неділю ж Великдень! Запалить отаман свічки, й стрінуть чумаки свято в дорозі: їм, мабуть, не вперше...
Отаман оглянувся, кивнув Михайликові, щоб ішов поруч.
-Ти, хлопче, от що скажи: ти звідки мандруєш?
-Та з Січі ж.
-А на хутір чого?
-Бо в мене батько там... Хворі лежать...
Ох, як зараз Михайликові щиро вірилося, що так воно й є!
-А батька як звуть?
-Мехтодом...
-Він не кобзар часом?
-Кобзар...
-Одноокий?
-Одноокий...
-Гм...
Отаман пильно глянув на Михайлика й знову замовк надовго.
А сонце тим часом котилося й котилося вгору і вже припікало добре.
Коло шляху стирчали дудки сухого чорнобилю. Михайлик знічев’я зірвав одну й став робити сопілку. Ламка стеблина кришилася під ножем, ніяк було прорізати дірочку.
-Е... е... кобзаренку, хто ж то із забудька сопілки робить? Бузини треба або й ліщини.
-А чого — забудько? Це ж чорнобиль.
-А того, що байка така є...
Михайлик зітхнув з жалем: мабуть, не розкаже.
-Але отаман несподівано зласкавився.
-Та воно старі люди кажуть... їхали чумаки, як оце ми, з Січі до Криму й стали в степу на попас.
-Один чумак характерник був — чаклун. Одійшов од табору, свиснув: де не взялося гаддя, сповзлося до нього. Він трохи гадюк спіймав і в казан укинув. Змив водою раз, змив другий. Всипав пшона й зварив кашу...
-З гадюками?!
-Не перебаранчай... Зварив кашу й став їсти. А хлопцеві своєму,— з ним хлопець був, як оце й ти,— каже: «Ти ж гляди, не куштуй моєї каші!»
-А хлопець?
-А хлопець — як хлопець... Узяв казана, пішов на річку мити. Бачить — на дні, може, з ложку лишилося тієї каші, та й виїв нишком.
Коли чує: будяк на березі гойдається й говорить: «Я осьдечки, гляди ж не ступни на мене!»
Нахиливсь до води, а рибка як хлюпоне хвостом: «Ой, тікаймо, сестрички, бо зараз упіймає!»
Пішов берегом — бачить кобилу з лошам. Кобила зайшла у воду, а лоша боїться. То вона йому: «Гм... гм... бреди: тут неглибоко...»
Хлопець і засміявся. Аж гульк: чумак іде. «Ти чого смієшся?» «Та з кобили...» «А чи я ж тобі, вражий сину, не казав: не куштуй моєї каші!»
Зірвав дудку чорнобилю, облупив і дав йому. Хлопець з’їв і про все забувся...
-А як суху?
-Що — як суху?
-Як суху з’їсти — теж забудешся?
-Ні, суха, мабуть, не поможе. Молоденької треба, свіжої...
Поки йшли поруч, Михайлик не раз ловив на собі погляд отамана, здивований і якийсь непевний. Проте, захоплений своїми думками, не дуже звертав на це увагу.
Через деякий час він озвався знову:
-Пане отамане!
-Га?
-Можна — спитаю?
-Питай, коли треба.
-Ви ж оце в Крим ідете?
-Адже чув: у Крим.
-То орда ж вас повбиває...
-А за що ж нас вбивать? Ми ж не військо — чумаки: не воювати — торгувати їдемо.
Михайлик здивувався. Отаман вибив люльку об полудрабок.
У нашім степу, бува, й нападуть буджаки або й ногайці: вони сюди з Дністра та з Дону по здобич ходять, а як доїдемо до Перекопу, там уже сотник з Кримської орди дожида — з ханським ярликом або з буздиганом...
-А що то — буздиган?
-Як топірець такий, часом і позолочений. І печатка ханова при йому на листку — щоб ніхто не займав нас у дорозі. А як коли бува, що й варту дадуть,— скаче з нами до самого Криму...
Михайлик замовк, міркуючи над почутим, — аж здригнувсь, коли на отаманській мажі пронизливо кукурікнув півень. Отаман глянув на сонце.
-Обідать, хлопці!
За обідом посадив коло себе Михайлика, дав на присмаку здорову часничину.
-їж, хлопче, великий будеш!
Хоч того й припрохувати не треба було: вминав чумацьку кашу з салом і сухою таранею — аж за вухами лящало.
Коли по обіді рушили в дорогу, Михайлик одразу прикинув, що до вечора валка не дійде до хутора, заночує в степу. Так воно й сталося...
І знов отаман не відпустив його від себе: постелив кожуха коло своєї мажі, кинув другого, щоб накривсь. Як ліг Михайлик на пропахлу вітром і димом вовну — одразу зморила втома; заснув, наче у воду впав... Та серед ночі наснилося щось важке — він прокинувся, здригнувшись.
Чиясь рука вкутувала його кожухом, хрипкий голос приказував:
-Розкидався, що й кожух малий... Спи, знайдо!
Сну мов не бувало. Михайлик підхопився, сів.
-А чого то ви, дядьку, мене знайдою кличете? — спитав, як колись Івашко.
Отаман зніяковіло кахикнув, ніби спійманий на гарячому.
-Отакої... Що це тобі вчулося?
-Ні, не вчулося... Чого?
Той помовчав.
-А того, що я знайшов тебе...— буркнув несподівано.
-Ви, дядьку?! Коли?! Де?!
-Отут десь і знайшов у ковилі, недалечко. Саме орда на Україну набігла й назад вертала, ясир гнала цією дорогою. Я б тебе оце зараз і не впізнав, та, бач, родимка в тебе над бровою: по ній вгадав.
-А чого ж мене кинули?
-Недужий був. Квилив, мабуть, матір сушив. Вихопив який ординець з рук і жбурнув у ковилу, щоб не було мороки...
-А вона?
-Хто? Мати? Та нікуди ж — у неволю погнали. На тобі тільки хустка була рябенька. Десь-то встигла з голови скинути, запнути, щоб сонце не спалило.
Михайлик зарився обличчям у вовну кожуха. Он як було! Он як! Він і не чув ніколи...
-А де ж зараз моя мати? — спитав здушеним голосом.
-А хто ж її зна, сину? Хіба вгадаєш?
І така туга запекла серце, що Михайлик вже не міг заснути. То перевертався з боку на бік, то вставав, дивився на зорі — на Волосожар, на Чумацький Шлях: коли вже почнуть бліднути?
Як рушила валка в путь ранком — не йшов, біг попереду.
Он уже й хутір вдалині й хутірський табун ходить попасом коло могили, скубе травичку. А хто ж то по- верта од табуна, скаче до шляху білим конем, хльоскаючи довгою пугою, придивляється, мов собі не вірить?
