Тримаючись за провід, він поповз до містка. Тут його помітили. Але замість того щоб допомогти підвестися, хтось грубо навалився на нього, закручуючи йому руки за спину.

Коли б це трапилось іншої хвилини, добре перепало б отаким «рятівникам»! Лимар міг жартома справитися з двома чи трьома. Навіть зараз, хоч який знесилений, він скипів, випручався і з усієї сили вдарив когось, ногою. Той з прокльоном полетів у воду. А на Мишка накинулося зразу кілька і таки приборкали, зв'язали й потягли до підводного човна. В тісній бойовій рубці його чи ненароком, чи навмисне так ударили головою об гострий металевий одвірок, що Лимар знову, — і, певно, надовго, — втратив свідомість.

Підводний човен, мабуть, лежав на грунті, бо мотори не працювали і качки не відчувалося.

Лимар смикнувся, труснув головою, проте шум у вухах не зник, і перед очима ще стояла дрібна рожева сітка. Він спробував поворухнути руками, але вони були зв'язані за його спиною. Не можна було також і випростатися: ноги впиралися у вузькі металеві двері.

Лимар сіпнувся ще раз, напружився й сів. Намацав пальцями мотузок, що стягував його зап'ястя. Це був міцний, добре просмолений джутовий трос, надійно зав'язаний подвійним морським вузлом. Але радист вирішив за всяку ціну звільнитися від пут. Відчувши за спиною якийсь виступ на стіні, він почав настирливо терти вузлом по грані цього виступу. Мотузок врізався в тіло, шорстка поверхня погано пофарбованого металу дряпала шкіру на долонях, але на це вже не доводилося зважати.

Можливо, йому, зрештою, і вдалося б перетерти оцей трос. Та ось клацнув засув і дверцята відчинилися. Два широков'язі матроси мовчки витягли радиста з каземату й поставили на ноги. Один із них — старший, коли судити з нашивок, — показав рукою, і Лимар покірно пішов невисоким вузьким коридором.

Ніколи до цього Лимар не бував у підводному човні, але зараз йому не випадало роздивлятися. Він цілком машинально пересував ноги, а сам напружено обмірковував, що означає оцей несподіваний полон та чого можна сподіватися в майбутньому від тих, у чиї руки він потрапив.

Перший, другий, третій засік… Машинний відділ… Радіорубка… В кінці коридора матрос зупинився і постукав у двері. Вони одразу ж відчинилися.

— Заходьте, прошу вас — промовив ламаною російською мовою якийсь миршавий чоловічок у цивільному і одступив убік.

Лимар похмуро озирнув крихітну каюту, зміряв поглядом незнайомого.

— На якій підставі мене ув'язнили? Я — радянський підданий.

На обличчі цивільного відбилося удаване здивування:

— О, ви самі змусили нас до цього! Ви мало не забили одного з наших матросів!.. А щодо підданства… — він глузливо поглянув на майже голого Лимаря. — Треба мати хоч якісь документи!

— Ви можете запитати про мене по радіо.

— Так, так!.. Сідайте, прошу, — чоловік у цивільному сів до невеликого металевого столика і взяв чистий аркуш паперу. — Ваше прізвище?.. Посада?.. Рік народження?.. Домашня адреса?.. Сімейний стан?..

Лимар спочатку відповідав терпляче, а потім розлютився:

— Та навіщо вам усе це потрібно?! Запишіть одне: радист Михайло Лимар з «Ігарки».

— Е, ні, ні! Знаєте, дипломатичні процедури тощо… Вам треба підписати також оцю заяву… Пробачте, англійською мовою — перекладача у нас немає.

Колись давно, ще у семирічці, Лимар вивчав англійську мову абияк, вважаючи її за найбільшу кару для учня. В зрілому віці братися за наполегливе навчання було пізно, але, підтримуючи зв'язок з короткохвильовиками закордону, Лимар таки трохи почав тямити по-англійському.

Уважно, старанно вивчав він надрукований на машинці текст, але зрозумів тільки першу фразу: «Я, колишній підданий СРСР, емігрувавши з Радянського Союзу, прошу притулку в…»

— Розв'яжіть мене! — погрозливо сказав Лимар.

— О, так, так! — поквапно заговорив цивільний. — їсти вам зараз дадуть… Води?… Чарлі — води!

— Досить грати комедію! Я не емігрант і жодних папірців підписувати не буду. Вимагаю негайно звільнити мене.

— Га, звільнити?! — цивільний вийшов з-за стола й поляскав Лимаря по плечу. — Справді, досить гратися! — голос його прозвучав сухо. — Не забувайте, що ви потрапили на військовий корабель і можете бути розстріляні як шпигун. Звідси є два виходи: або акулам на сніданок, або… або до табору переміщених осіб.

Мишко Лимар ніколи не відзначався особливою витримкою, а оці слова подіяли на нього, як удар нагая. Він прореагував на них несподівано й швидко: схилив голову і так стусонув нею чолов'ягу в цивільному, що той аж п'ятами блиснув.

На крик вбігли матроси, і в каютці зчинилася справжня бійка. Але де вже то було одному, зв'язаному, проти двох!

Його скрутили, перемотузали ще міцніше і шпурнули на підлогу.

— Гаразд… гаразд… — зловісно повторював цивільний, витираючи хустинкою заюшеного носа. — В разі незгоди — будете розстріляні!.. Даю вам п'ятнадцять хвилин на обмірковування.

Він вийшов з каюти, люто грюкнувши дверима.

Лимар лишився насамоті.

П'ятнадцять хвилин!.. Ні, це не жарти!.. йдеться про життя й смерть.

Умирати, та ще отак безглуздо, не хотілося. В бою — інша справа. Але бої давно скінчилися, і радист Михайло Лимар уже почав забувати, як смерть шугала над ним у окопах та на фронтових дорогах.

«А що, як схитрувати?.. Ну, підписати оцей папірець, а потім втекти при першій-ліпшій нагоді?»

Він одразу ж прогнав од себе цю підступну думку: варто схитнутися один раз — і потрапиш до лабет, з яких годі й вирватися. «Переміщені особи!» О, їх міцно тримають в руках, залякуючи, агітуючи, прищеплюючи найгірші людські, — чи, певніше, звірячі, — навички. Краще загинути, аніж стати одним із таких запроданців!

Ну що там оті п'ятнадцять хвилин?.. Викурити дві цигарки, випити кухоль пива десь у буфеті або погомоніти з молодою красивою дівчиною, — ось уже й збігли вони, і не шкода цих хвилин, бо за ними ще будуть та будуть години, дні, тижні, місяці… Але коли п'ятнадцять хвилин — останні в житті, то й набувають вони зовсім іншого сенсу.

Тридцять один рік прожив на білому світі Михайло Лимар. Воював. Працював. Не зробив нічого надзвичайного. І от тепер має зникнути, щезнути, як щезає слід пароплава на поверхні моря.

Ох, як багато було змарновано часу на більярд! Як часто, замість того, щоб посидіти за підручником, він з друзями «забивав козла» так, що аж виляски розлягалися і кісточки доміно тріскалися!.. Не встиг навіть закохатися, — так ото, все шукав кращої… А про свої дитячі мрії й забув…

Давно, ще в технікумі, довідався Михайло, що людський мозок випромінює радіохвилі. І запала тоді йому в голову ідея побудувати такий приймач, щоб з його допомогою читати людські думки.

Викладач фізики дружньо посміявся з проекту, зате якось запропонував піти до інституту експериментальної фізіології.

Саме там шістнадцятирічний Мишко Лимар і побачив енцефалограф — прилад для записування електромагнітних коливань мозку.

У невелику, обтягнуту свинцевими листами камеру увійшов якийсь юнак. Йому на голову натягли пружний обруч з кількома графітовими стержнями. Од стержнів через стіну камери до енцефалографа тягнувся лускатий металевий провід.

Двері камери зачинилися. Минуло кілька хвилин. І ось на екрані приладу, трохи схожого на телевізор, з'явилася яскравозелена вихиляста лінія. Спочатку кожен з її виступів витанцьовував, розсипаючись на ряд тонших, але поступово рух лінії почав уповільнюватися, вигини ставали східчастими, набували сталої форми.

— Це — так звані «альфа-ритми», — пояснив професор. — Електромагнітні коливання мозку цього юнака в спокійному стані. Юнак може набути нових знань, змінити фах, постаріти, стати зовсім не схожим на себе зовні, але «альфа-ритми» лишаться для нього незмінними протягом усього життя. Це, так би мовити, паспорт мозку.

Михайло був такий вражений, що не міг і слова вимовити. А професор, прилаштовуючи до приладу кіноапарат, пояснював далі: