Харвуд просидів ще кілька хвилин і вже почав нервувати, як у двері нечутно прослизнув Чен. Він був такий блідий і переляканий, що Харвуд аж схопився з місця:
— Що трапилось?
— Я… я…
— Ну, що — ти?.. Що? — роздратовано вигукнув Харвуд.
— Я… не приготував ванну…
— Х-ху! — Харвуд витер піт, але і взнаки не давав, що ладен зареготати з розпачу китайця. — В отаку спеку не приготувати ванну? Та що це, зрештою?!
Коли б це трапилось якогось іншого дня — Харвуд, напевне, розгнівався б не на жарт: ще цього бракувало — позбавляти себе комфорту через неуважність тубільців! Щось надто часто почало у них все псуватися — мотори, трансформатори, автомашини.
Але сьогодні Харвуд був настроєний досить лагідно: та біс з ним! Устаткування за три роки в оцьому гнилому повітрі й справді може вийти з ладу. Ремонтувати його, звісно, ніхто не буде. Через день-два увесь маєток, а головний інтегратор насамперед, перетвориться на пил і вугіль… На Чена Харвуд нагримав для годиться. Китаєць злякався, аж затремтів. Це й добре, — отакими й повинні бути ті «люди-роботи», які забезпечать золотий вік нечисленним обранцям!
…Та коли б Харвуд позирнув у цей час на свого служника, він би вкрай розчарувався в своєму ідеалі «живих машин».
Ледве Чен-Старший вийшов з будинку, як його обличчя прибрало спокійного й зосередженого вигляду.
Рабська покора, принизливе самознущання — все лишилося там, у кімнаті того, хто вважає себе за пуп землі. Він звик плазувати перед сильнішими і дуже любить, коли перед ним плазують слабі. То хай же бос вважає Чена за стеблинку, яка хилиться від подиху вітру, за мокрицю, яку можна розтоптати в першу-ліпшу мить. Хай!.. Містер Харвуд навіть не підозріває, що на нього чекає доля всіх попередніх хазяїв Чена-Старшого. Його повісять партизани, як повісили свого часу японського генерала Кането Фурухаші, колишнього губернатора Макдональда Бейлі і ще кількох злочинців!
Не варто було б дратувати містера передчасно. Хай купався б собі в соді, — все одно це не продовжить йому віку, коли буде проголошено вирок народу.
Тільки позавчора довелося послати з шифрограмою останнього голуба, а сьогодні товариш Чеклоу попросив негайно надіслати на базу дуже важливе повідомлення. Таке важливе, що коли його не доставити вчасно, то загинуть сотні, а може й тисячі людей. Отже, треба йти на риск.
Існував один вихід з Грінхауза, — вихід, про який зовсім забули і Сміт, і Харвуд, — труба водопроводу.
При будівництві оцих лабораторій виявилося, що найзручніше місце для закладання артезіанського колодязя знаходиться метрів за двісті од головного корпусу Грінхауза. Від цього колодязя проклали трубу на значній глибині в землі до великого басейну біля майстерень, а вже звідти воду викачували у водонапірну башту.
За кілька тижнів по тому уся місцевість за стінами Грінхауза поросла чагарником. Кущі закрили й люк над артезіанським колодязем, і для всіх уже давно стало звичним, що вода в Грінхаузі, так би мовити, «власна».
Цей потайний хід цілком випадково відкрив спільник Чена — слюсар водопроводу.
Тільки один раз і скористався Чен з цього ходу, — кілька місяців тому, коли Харвуд і Сміт зовсім несподівано виїхали до Сінгапура. Саме тоді Чен і приніс до Грінхауза клітку з поштовими голубами Паріми, а їй показав, де знаходиться люк.
Але щоб вибратися цим шляхом, треба насамперед знизити рівень води у вивідній трубі, припинити роботу насосів. Ось чому довелося терміново «зіпсувати» мотор.
Коли Чен зайшов до насосної, то побачив картину, яка переконала б кожного: ремонт у розпалі, майстер та його помічник з шкури пнуться, аби закінчити його вчасно. Але коли б хтось, — навіть не фахівець, — простежив за роботою цих людей протягом кількох хвилин, то пересвідчився б у протилежному: тут чисті деталі навмисне вимащували в брудне мастило й розкидали по кутках, справне перетворювали на зіпсоване, надійне — на хитке.
Майстер, — худорлявий літній китаєць, — підвівся, запитливо подивився на Чена. Той заперечливо похитав головою, показав півпальця, сів почіпки й закурив люльку.
Майстер зрозумів: слід почекати хвилин з тридцять. Він мазнув себе по обличчю брудною рукою, посміхнувся: чи добре, мовляв, виробився? І знову почав завзято грюкати залізом.
Час од часу Чен виходив з насосної й поглядав на вікна спальні Харвуда. Нарешті, світло в них згасло.
Ще раз, востаннє, китаєць перевірив, чи не забув виконати якесь із доручень боса.
«Піжама — на стільці… Содова вода — на столику… — шепотів він зосереджено. — Пантофлі?.. Є… Збудити о сьомій… Збудимо. Обов'язково збудимо…»
Він підійшов до майстра й торкнув того за плече. Майстер кивнув головою, пославши помічника до дверей.
— Коли назад?
— Може й ранком, — пошепки відповів Чен. — Зброя?.. Одяг?
— Є… — майстер відкрив люк і показав пальцем униз. Вони мовчки потиснули руки один одному. Чен зробив прощальний знак помічникові майстра й поліз у люк.
Залізна драбинка вела прямовисно вниз. У кінці неї, аж над водою, містилась чимала ніша для мотора. Саме тут і було влаштовано тайник.
Чен хутко переодягнувся, захопив добре змащений карабін, поклав у гумовий водонепроникний мішок кілька гранат, електричний ліхтарик і лист інженера Щеглова. Скінчивши приготування, рішуче ступнув у воду, яка сягала йому по груди.
Труба, через яку наповнювався оцей резервуар, була досить широкою. Людина могла проповзти нею цілком вільно на чотирьох. Але повітря було тільки в її верхній частині, сантиметрів на п'ятнадцять.
Хоч як мало було часу, проте Чен не поспішав. Занурюючись у воду, він просувався вперед на метр-два, спираючись на слизькі стіни керамічної труби, піднімав руку вгору і, тільки пересвідчившись, що вона потрапляє в повітря, перевертався на спину і робив кілька квапливих подихів. Це була не марна пересторога: минулого разу Чен замалим не втопився у тому місці, де труба трохи знижувалась.
Кілька останніх метрів були найтяжчими. Вода заповнювала трубу вщерть, і Ченові довелося затримати подих більш аніж на хвилину.
Вибравшись до колодязя, Чен перш за все прикрутив вентиль артезіанської труби, щоб знизити рівень води: на зворотному шляху затримуватися не можна. Кришка люка заіржавіла й не відкривалася, але, нарешті, Чен подолав і цю перешкоду. Він виліз з колодязя і навпростець, через дрібний чагарник, подався ліворуч, до автостради.
Ця частина його шляху була майже безпечною: колонізатори навряд чи поткнуться в джунглі вночі, а хижі звірі не такі вже численні й не такі страшні, як декому здається. Тільки й того, що до найближчого партизанського поста доведеться пробігти понад вісім кілометрів.
Та не годився вже старий Чен у скороходи! До зірваного мосту він добрався такий зморений, що аж упав і довго не міг звести подих. Нарешті, перепочивши, подерся вгору, чіпляючись за віти чагарника.
Біля високого дерева над урвищем Чен зупинився і тихо свиснув.
З хащів негайно почувся відгук — крик нічної ластівки: «ті-ті-дю», «ті-ті-дю», блиснув і зник вогник. А через кілька хвилин Чен-Старший уже сидів поруч свого сина біля гармати.
Вони не бачилися кілька місяців, і тепер, переживаючи радість зустрічі, обмінювалися скупими схвильованими фразами. Але невистачало часу навіть на таку розмову: повідомити базу по радіо, як мав на меті Чен-Старший, не вдалося — по графіку зв'язок з базою буде тільки о шостій ранку.
— Ну, бувай, сину! — Чен підвівся і припасував до пояса гумовий мішок. — Піду.
— Куди?.. На базу?! — вжахнувся Чен-Молодший. — Туди п'ять годин швидкої ходи!.. Зачекай!
З недавнього часу кожному з постів було надано по мотоциклу. Користуватися з цього засобу зв'язку дозволялося тільки у виняткових випадках. Але хіба зараз не винятковий випадок?
На жаль, Чен-Молодший ще не навчився їздити на мотоциклі. Вміє їздити начальник поста, він же й командир гармати. Лишити пост напризволяще начальник не має права. Та все ж йому довелося піти на порушення військової дисципліни: зведення Чена повинно потрапити до штабу негайно.
