Дивна річ: щойно Фогель сів, як його наче хто змінив. Нахмурилися брови. Гострим, пронизливим став погляд сірих очей. У голосі геть щезли запобігливі інтонації.

— В ім'я батьківщини ви хотіли подарувати мені незначний секрет? Чхати на цей секрет і на готівку Харвуда!.. Ви зрадили свою батьківщину, продали геніальний винахід мерзотникам та ще й потрапили до почесної в'язниці. Соромно! Я мріяв побачити професора Вагнера знесиленим, але нескореним. А він — сидить у цьому комфортабельному кабінеті, як мокра курка в курнику, і втішається з того, що найвищий витвір людського розуму загине разом з ним!.. Я скінчив, гер Вагнер! Можете донести на мене Харвуду.

Він різко підвівся й вийшов, не попрощавшись.

О, це була гостра гра!.. Власне, Щеглов не рискував собою: навіть коли Харвуд підслухав розмову — нічого страшного не трапиться. Але біс його знає, як реагуватиме Вагнер. Невідомо, хто він такий, як опинився тут і про який винахід, зрештою, йде мова. Доводилося орієнтуватися на ходу: коли Харвуд — дурень, значить Вагнер — геній. Коли пущено крокодилячу слізку за Німеччиною — то хай Німеччина й вимагає від свого блудного сина розкриття таємниці. І якщо вдалося врахувати всі обставини й вибрати вірний тон — оця розмова не піде на марне.

Минув день, другий, третій… Вагнер не викликав Фогеля-Щеглова, навіть не подавав ознак життя. Мовчав і Харвуд, — отже, старий не розповів йому про розмову. Це вже був якийсь шанс на успіх, і Щеглов заспокоївся.

Коротко проінструктований Харвудом, він швидко опанував методи роботи з інтегратором, його не приголомшили, як Петерсона свого часу, надзвичайні можливості цього приладу, — хоча б уже тому, що в старанно екрановану лабораторію не долітав жоден звук. Зате Щеглов одразу ж оцінив можливість мислити й відчувати в тисячі разів яскравіше. З десятої ранку й до десятої вечора, — увесь час, коли працювали інтегратори, — інженер сидів з «радіошоломом» на голові, буквально поглинаючи книжки, досліджуючи радіосхеми, поновлюючи в пам'яті те, що давно забулося.

Він саме заглибився у якийсь дуже складний розрахунок, коли до його кабінету зайшов професор Вагнер.

Щеглов підвів голову й відсахнувся: перед ним був не владний і самовпевнений товстун, а якесь убоге пухле створіння, схоже на мішок, сяк-так напханий шматками м'яса. Інженерові аж защеміло в грудях: невже старий отак взяв до серця його докори? А може, він захворів? Адже це людина, можливо, навіть чесна, яку силоміць запроторили в оцю в'язницю?

Вагнер, ледве пересуваючи ноги, дочвалав до крісла, впав у нього й прохрипів:

— Я прийшов сюди, щоб показати… яким ви станете через три роки… коли сидітимете за інтегратором… по дванадцять годин на добу… А тепер… дайте мені шолом…

Здивований цим вступом, Щеглов мовчки поступився місцем. Але він здивувався ще більше, коли за якусь секунду Вагнер сповнився сили і жвавості.

Старий дивився на нього з насмішкуватою доброзичливістю:

— Харвуд вас не попередив, що користуватися інтегратором слід дуже обережно. Та він і сам. цього не знає. Він — як дурне хлоп'я, що запопало десь заряджену гранату і грається нею, не знаючи, що вже тліє гніт і незабаром гримне вибух… Мій інтегратор страшніший за гранату: вона вб'є одразу, а цей прилад забере вашу енергію по краплині, згасить ваші пориви й бажання, зробить вас глухим, сліпим, дурним, нездатним рухатися, — перетворить вас в жабу. І оце — за ті нечисленні хвилини, коли ви підноситесь на недосяжні для решти людей висоти і перед вами розкривається невідомий заповітний світ… Дорога ціна! Але що ж — за щастя треба платити… Пам'ятаєте «Шагреньову шкіру» Бальзака? Там доводилося розплачуватися за здійснення мрій частками життя. Мій інтегратор зажерливіший: лише за яскравість мрій він забере ваш розум. І ви не зможете опиратися: досить просидіти за цим приладом п'ять тисяч годин, — трохи більше за рік, щодня по півдоби, — і ви станете його рабом. П'яниці, наркомани, курці опіуму ладні продати останню сорочку з тіла, щоб задовольнити своє бажання. А ви продасте й тіло й душу, аби надіти «радіошолом»… Оце — перша таємниця, про яку, певне, ще не знає Харвуд і яка зведе його з світу рано чи пізно. Все. Можете: донести йому чи скористатись з мого Повідомлення якось інакше — мені байдуже. Я своє зробив.

Вагнер скинув шолом і знову перетворився в якусь недоречну подобу людини. Він насилу підвівся й почвалав до виходу.

Щеглов схопився з місця, допоміг старому дійти до його кімнати, а повернувшись в кабінет, позирнув на інтегратор навіть з деяким острахом: небезпечна штука, коли так!.. Дуже короткі радіохвилі, мабуть, руйнують мозок і нервову систему. Тільки чому ж не пошукати якогось захисту, — хоча б екранів з металу? Та гадати навмання — марна річ. Вагнер усе розповість згодом, адже крига скресла.

Навіть з цього короткого повідомлення вже вдалося дещо встановити. Але Харвуд про таємницю Вагнера знає: недарма ж він визначив термін — три роки… А може й Вагнер обставив цю «таємницю» підкреслено ефектно, щоб навмисне заплутати?.. І хто цей Вагнер — жертва чи переможений іншим хижаком хижак?

Відповідь треба шукати самотужки, знаючи, що найдрібніша помилка може призвести до загибелі всієї справи. Але зараз Щеглову ще не доводилося розв'язувати цих питань. Слід було продовжувати свою лінію.

Другого ранку він по внутрішньому телефону поцікавився станом здоров'я шановного професора і дістав, у основному, доброзичливу відповідь.

А увечері того ж дня Вагнер подзвонив до нього сам.

— Петер, — сказав він. — Я щойно розмовляв з Харвудом і дізнався, що сюди вмістять якогось Петерсона. Візьміть це до уваги, а завтра приходьте до мене о десятій.

Саме тоді Щеглов і здибався з Джеком.

«Шпигун! — одразу вирішив інженер. — Цей буде стежити за обома: за Вагнером і за мною».

Справді: обличчя Петерсона не схиляло до довір'я. А крім того, оте провокаційне запитання щодо знайомства, ота начебто випадкова поява в чужому кабінеті… Це треба врахувати?

Як і передбачав Щеглов, професор Вагнер поцікавився його біографією. На це запитання була давно заготовлена цілком вірогідна історія; Щеглов навіть вдався до інтегратора, щоб пригадати німецькі міста в яких йому доводилося бувати під час війни. Деяку кострубатість німецької вимови він вирішив звалити на довгочасне перебування в Радянському Союзі, куди його нібито було заслано як агента німецької розвідки.

Для більшої вірогідності, — на той випадок, коли Харвуд чи Петерсон підслухують, — Щеглов навіть поцікавився, чи не може чути його хтось сторонній, і тоді Вагнер вимкнув всі інтегратори в лабораторії, крім свого.

Старий слухав розповідь про Німеччину байдуже. Він пожвавішав тільки одного разу:

— То ви жили на Рудольфштрассе? Номер сім?.. О, о!.. Це поруч з кав'ярнею «Золоте Руно»… Я просиджував там довгі години, але то було так давно, ще за кайзера… Ви, певно, стрічалися з паном Кнопке? Такий собі одноокий товстун…

Щеглов насторожився: питання було поставлено підступно.

Цей район Берліна Щеглов знав досить добре, бо прожив там півтора року після Вітчизняної війни. Бував він і в кав'ярні «Золоте Руно»… Але Кнопке… Та біс його знає, хто такий Кнопке!

— Далебі, не пам'ятаю, — дипломатично відповів Щеглов. — Адже це було так давно!

— Ах, справді, — похопився Вагнер. — Це мені з інтегратором видко все, як на фото… Досить про Німеччину. Я на власні очі бачив усе це і втік звідти на початку сорок п'ятого року. Розкажіть краще про Москву. Це цікавіше.

Щеглов заспокоївся — розмова переходила на безпечнішу тему.

— Ну, що ж — Москва, як Москва…

Він намагався бути холодно-недоброзичливим і лаконічним, але Вагнер зажадав подробиць, особливо цікавлячись змінами, що сталися за роки радянської влади. Хоч-не-хоч Щеглову доводилося деталізувати, і це було страшно: він відчував, що провалюється, як той учень-невдаха на своєму першому в житті екзамені.

Здається, все було правильним: він наводив конкретні епізоди, нічого не хвалив, ганив — стримано. Але коли про Москву, про кожен її будинок, він міг говорити принаймні п'ять хвилин, згадуючи подробиці, які впадають в око лише юнакові, то про Берлін, де, згідно з вигаданою біографією, минула його юність, він говорив з позицій сорокалітнього.