– Ні фіга він не кодовий, просто встав у правий отвір нижньої пластмасової фігнюшки лівий пиптик верхньої фігнюшки, а в лівий отвір нижньої правий пиптик верхньої… потім натисни, доки не почуєш, що воно заклацнулось, усе дуже просто…

Після пояснень Кет у мене починають плавитись мізки. Я взагалі ненавиджу бюстгальтери, бо вони нагадують мені мій перший сексуальний досвід – тоді я добрих півгодини намагався зняти його зі своєї однокласниці, шукаючи застібку десь позаду, а вона, курва, була попереду – я до такого навіть додуматись не міг. Блін, ну це було б майже те саме, якби я почав шукати груди в неї на спині. А однокласниця була така вгашена, що ніяк не могла допетрати, чого я так довго возькаюсь, і задля чогось несамовито м’яла руками мої сідниці. Одним словом, після свого першого разу я вирішив більше ніколи цим не займатися.

Нарешті мені вдається впоратися з цією трикотажною головоломкою.

– Слухай, ви з Ікарусом тут не помрете з голоду? – цікавиться Кет і тікає до кімнати.

– Ні, – кажу я, – я купив пляшку коньяку, твої улюблені ананаси й до фіга тюбиків зубної пасти з дурним бобром на упаковці…

– А?.. – чую я з-за дверей.

– Щоправда, я не знаю, чи можна її ковтати, – перебиваю я Кет.

– Ананаси – це гарно. А в тебе що, карієс? – зиркає вона на мене.

– Ні, все дуже просто, майже так само, як з твоїм бюстгальтером… Там була дівчина, яка хотіла підірвати супермаркет, бо за нею спостерігало чмо з-за холодильника з кокою…

– І що? – питає Кет.

– І тому мені довелось купити в неї багато тюбиків зубної пасти, а коли я їх купив, виявилося, що я автоматично став учасником розіграшу мопеда ямаха, точно такого, на якому Біла Дауна переїхало поїздом…

– Гаразд-гаразд… – заспокоює мене Кет. – Ти, головне, не хвилюйся… Я й не знала, що креветки мають таку токсичну дію…

Мені набридають ці дурні балачки, тому я підіймаю Монсерат, – двері вже давно перестали для мене існувати й перевтілились у всесвітньовідому співачку, – і намагаюся закрити нею прохід до клозету, але навколо раптом гасне світло. Монсерат доводиться поставити на землю й відпустити, бо, врешті-решт, вона може неправильно мене зрозуміти – ми стоїмо в темряві, я намагаюся охопити її безмежну талію… Відпустивши Монсерат, я чую, як вона з гуркотом падає в клозет, після чого світло знову з’являється, а переді мною стоїть Кет і тримає в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Якби я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.

– Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?

– Будь спок, – каже мала, – тримай! – і починає заливати червону тканину якимось дезиком.

Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо вона це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне… Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і гадаю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.

Певно, мала помічає мій здивований погляд:

– Чо витріщився? Це антистатик!

– Як-як? – ще дужче дивуюсь я.

– Ан-ти-ста-тик! – по складах повторює вона. – Це щоб колготки не прилипали до спідниці.

– Ну й ну… – кажу я й киваю головою.

– А тепер, – просить мала, – порозмахуй нею, нехай вивітриться.

– Як? – питаю я й роблю рух, наче обкурений тореадор.

– Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.

Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він довго тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, потім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я вимахую в повітрі.

– Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися… І де вони тепер?

– Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.

– Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тик, хіба не бачиш?

– Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.

– Ну, – кажу я, – щоб вона не прилипала до сідниць, як же ти не розумієш?

– І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.

– Що саме? – не розумію я.

– Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?

– Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до мене, – і бризкаю в його бік антистатиком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що коли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурнуватими питаннями.

На допомогу мені приходить Кет. Вона забирає в мене спідничку й шепоче на вухо:

– Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, тоді тобі стане легше…

– Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – питаю я.

– Ні, алкоголіком.

«Дивно, як у сім’ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.

Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Ікарус мене розбудив, було лише близько дев’ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин… Цей придурок стояв наді мною й бемкав ложкою об порожню каструлю, співаючи марсельєзу. З цього я міг зробити висновок, що півпляшки коньяку, залишеного мною біля матраца, вже давно випарувалось. Відкривати очі було в облом, проте Ікарус ніяк не втихомирювавсь. За мить до нього долучився сусід-фараон з нижнього поверху, що довбав чимось металевим по батареї й матюкався, судячи з усього, через те, що не знав слів марсельєзи.

– Слухай, Ікарусе, втухни, під нами живе фараон. У нього є наручники, кийок і пістолет…

– Мало того що фараон, то йому ще й ведмідь на вухо наступив, – бурчить Ікарус, урвавши спів і бемкнувши ще кілька разів задля годиться.

Проте фараон не вгаває, він продовжує довбати по батареї, а до нього підключається ще добра половина під’їзду.

У мене складається таке враження, що для всіх цих людей шматок залізяки, який тягнеться крізь їхні квартири, став утіленням світового зла – так завзято вони по ньому хріначать… Пригадую, якось за результатами тесту наш універський психолог встановив, що Ікарус і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери, курва…

– Ви лузєри. Панятно? – так і сказав він і вишкірився.

Не знаю, як я, а щодо Ікаруса, то всі ці тести гівна не варті.

Хіба може лузер за півхвилини вчинити такий масовий психоз?

– Ну й якого хріна було це робити? – не розумію я.

– У мене сьогодні день народження, – розводить руками Ікарус і прямує на кухню, – нехай усі знають.

– Агов, чувак, ти чо? Ми ж його два місяці тому святкували! – кричу я йому навздогін.

– Ні-ні, ти не доганяєш, сьогодні мій справжній день народження… Я серйозно…

Ця новина змушує мене остаточно прочуматись…

Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна назвати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й працював нічним сторожем на автостоянці. Зрештою, не скажу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів за ніч робив обхід. Ще можна було погратися потужним прожектором, але його дозволяли вмикати тільки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ, мені не пояснював, що таке екстрена ситуація… Майже щоночі на нашій стоянці залишала свій мерс одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів… Скажімо так, це й була моя екстрена ситуація – коли вона залишала авто й поверталася назад до виходу, я, наче персональний ангел-охоронець, освітлював їй шлях. А вона, вихляючи стегнами, як на подіумі, й пахкаючи слім-сигареткою, натомість дратувалася, кричала, що я маніяк, і тицяла мені фак, дурна курка. Вона навіть не розуміла, що схожа в той час на богиню, що їй, можливо, більше ніхто так не освітлюватиме сцену в її довбаному блядському лайфі… Але мова не про те…