Будь-яка життєдіяльність – небезпечна. Особливо в тому випадку, якщо галімий світ ніяк не може (та й не хоче) тебе упіймати, якщо внутрішній голос не проминає нагоди охрестити тебе мудаком і лузером і якщо ти тупо не знаєш, що робити зі своєю свободою. Ну, хіба скористатися своїм конституційним правом (одним із дуже небагатьох) – і спокійно виригати її в бездонне, терпеливе й недремне очко унітаза.

Не кожен має друга-кришнаїта зі власним вонмобілем, якому не так уже й важливо, куди їхати, бо все одно дорога виведе на морське узбережжя. Так організований простір цієї притиреної свободи: вона потребує чогось умовно-безкінечного, чогось типу неба. Просто небо – воно не годиться, у ньому не можна купатись. Та й шлях до нього не завжди комфортний і безболісний.

«БЖД» – це road story, у якій формальні ознаки цього жанру спливають тільки ближче до кінця повісті. Ушкалов пропонує читачеві подорож, даруйте на слові, екзистенційну. Я не знаю, як інакше сказать. Подорож, у якій функцію вказівників та знаків виконує всіляка, здавалося б, непосутня фігня: редакція газетки, у якій Баз строчить астрологічні прогнози без жодної сексуальної активності, бутафорська граната, яка завжди влучає в означену провидінням ціль, надувний матрац і начальник ЖЕКа, коридори лікарні, де люди вправно ховаються від смерті. Це подорож, мета якої неозначена, але зрозуміла.

Джек Керуак знайшов Бога в небі Сан-Франциско, на Маркет-стріт, а його дружбан Ніл Кессіді пізнав Господа, коли нещадно пітнів. «Шлях до віри в кожного свій», – як сказав би про це американський проповідник Біл Даун, позаштатний персонаж повісті «БЖД», який приїхав до Всевишнього на мопеді «Ямаха». Зрештою, чом би й ні. До Бога можна приїхати і на триколісному велосипеді. А на вонмобілі – й поготів. Хоча все ж таки головний герой повісті «БЖД» воліє спершу приїхати до моря, а вже потім, якось пізніше, іншим разом… Життя так чи так коротке, наче кар’єра дівчинки, яка рекламує в супермаркеті зубну пасту, хоча й гадки не має, чи можна її ковтати.

Знову втрачене покоління – так, це воно. Кожне покоління по-своєму пропонує світові замислитись про сутність втрат і здобутків, критично поглянути на цивілізацію, прогрес й інші знаки апокаліпсиса. Кожне покоління по-своєму втрачене.

Ага, про це понаписувано дохріна і трошки. Гемінгвей, Берроуз, Селбі, Коупленд, Кінг, Паланік. Нащо вам ще одна книжка? Пояснюю: всі вони вже викричались, а Сашко Ушкалов – ще ні. Це дуже просто. Майже як різниця між життям і смертю.

Три акорди лунатимуть зі сцени вічно. Панк-рок ніколи не помре.

А, ледь не забув. Ця повість надзвичайно актуальна для країни, у якій «кожна порядна, блядь, людина має тримати вдома протигаз». Для країни, у якій Біл Даун почувається настільки кайфово, що Господь уже заманався до нього їздити та про щось балакати.

Проте «годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще».

Приємної подорожі.

Михайло Бриних

Власне, усе почалося через оте придурасте сонячне затемнення. Із самого ранку в мене все пішло шкереберть. Прокинувшись і поплентавшись у душ, я переплутав звичайний людський шампунь із гігієнічним шампунем-кондиціонером для довгошерстих котів, через що моя коротка зачіска тепер стирчала в різні боки так, неначе мене довбонув струмом електрочайник. А приїхавши на офіс своєї газетки, я дізнався, що шеф-редактор, в народі «шефуля», він же Сан Санич, звільнив з роботи нашого штатного астролога, звільнив через те, що його, тобто Сан Саничева, дружина, між нами кажучи, рідкісна істеричка, пожалілася, типу, його прогнози не збуваються.

– Шурік, – сказала вона за сніданком, – ти довіряєш своєму астрологові?

– А що? – злякався Сан Санич, який дуже любив свою дружину.

– Ти козерог, – сказала вона.

– Чого це? – образився Сан Санич.

– Не в тому сенсі, – пояснила дружина, – за гороскопом.

– Ну і?.. – не врубався шефуля.

– Ти читав прогноз для козерогів на суботу, тобто на вчора?

– Звісно, читав, я ж шеф-редактор, – збрехав Сан Санич.

– І що? – наполягала дружина.

– І нічо… – знизав плечима шефуля.

– А де? Де? Йокелемене… – розізлилась вона.

– Що де? – зовсім розгубився Сан Санич.

– Обіцяна сексуальна активність!!!

– Чого?..

– Там було написано, що в суботу козероги будуть сексуально активні, а ти ліг і відразу ж захріп… Я навіть нову білизну вдягла… Ти хоч помітив, якого вона кольору?

– Ніби рожевого? – зовсім убито спитав шефуля.

– Ну, козерог… – процідила крізь зуби дружина й грюкнула дверима.

Словом, уранці астролог і вилетів.

Зрештою, на цьому мої невдачі могли б і скінчитися, якби Сан Санич не сказав: доки газета не знайде нового астролога, його обов’язки тимчасово виконуватимеш ти. Але, чувак, запам’ятай, жодної сексуальної активності. Отож останні дві з половиною години я тільки тим і займався, що від ліхтаря вигадував астрологічні прогнози. Без жодної сексуальної активності, звісна річ…

По обіді Сан Санич покликав мене «на коврик». Я саме застряг на горезвісних козерогах і ніяк не міг зрушити з місця – бо просто не уявляв, який у цих тупих упертих тварин може бути астропрогноз без жодної сексуальної активності. «Усе, – подумав я, – настав капець…» – і відчинив двері його кабінету.

– Слухай, Баз, – перейшов він одразу до справи, – хочеш двісті баксів за півдня?

– Мокруха, да? – спитав я.

– Ні, шоу-бізнес…

– Що завгодно, тільки не довбані козероги.

– Що-що? – перепитав шефуля.

– Нічого-нічого, кажу, мене через сонячне затемнення цілий день кумарить.

– Значить, так, – буркнув шефуля, – сонячне затемнення ще не почалося, тож забудь про своїх довбаних козерогів, збирай манатки й дуй у 163-ю школу.

– Куди-куди?

– 163-я шко-ла, – повторив він по складах.

Правду кажучи, слово «школа» викликало в мене майже ті самі асоціації, що й словосполучення «сексуальна активність» у Сан Санича. У дитинстві я був дуже непосидючий… і в більшості справ, які мені доводилось робити, обламувався вже після першої ж невдачі. Так було і з навчанням. Коли я пішов у перший клас, мене вистачило майже на півроку, аж доки я не написав першу в своєму житті контрольну з російської. Контрольна складалася всього з одного слова, яке нам видавали на карточках. Від нього треба було утворити множину… І от мені трапилося слово «сук». Не задумуючись, я написав поряд «суки» (хто б міг подумати, що правильно буде «сучья») і здав… За що мені поставили двійку, для чого викликали до школи батька, я так і не зрозумів, проте на навчання вирішив забити вже тоді, не чекаючи, доки воно принесе ще якісь неприємні сюрпризи. З наступної моєї школи, а їх я змінив – ні мало ні багато – чотири, так от, з наступної школи мене вигнали через баскських сепаратистів… Я тоді був у третьому, була весна й у нас саме мав бути перший урок праці, на якому нам мали прищепити безмежну любов до сільського господарства й узагалі – аграрного, так би мовити, світогляду. Простіше кажучи, ми мали сіяти кабачки й баклажани на пришкільній ділянці… Але замість того, щоб читати посібник з вирощування баклажанів і кабачків, я, на лихо, знайшов у шкільній бібліотеці брошуру про баскських сепаратистів й усю її прочитав, запоєм… Для чого в шкільній бібліотеці брошура про баскських сепаратистів, я тоді якось не задумувався. Так от, під враженням я перекупив у одного мажористого старшокласника петарду, завбільшки з добрячий огірок, і, коли всі садили кабачки й баклажани, зарив її в грядку, а шнур залишив нагорі. Його я підпалив тоді, як наша вчителька праці, загальмована прибалтійка, почала перевіряти, чи рівні вийшли грядки. Петарда вибухнула прямо в неї під ногами, а сира земля заліпила їй величезні тортилівські окуляри… Я більш ніж упевнений: наша загальмована прибалтійка так би нічого й не збагнула, якби на мене відразу ж не показали пальцями дві сучки-заучки.