– Де цей довбаний гуцул? – роздратовано спитав Сєва в одного з них.

– Досі в окопі, – винувато знизав плечима той.

– Антіне Христофоровичу, ходіть сюди, актор приїхав, – гукнув убік окопу Сєва.

З окопу, який школярі вирили спеціально для уроків ДПЮ, аби вчитися боронити батьківщину від уявного ворога… ворога, про якого нічого не відомо навіть директору школи, з’являється розпатлана голова. Видно, що Антін Христофорович намагається вилізти нагору, але в нього нічого не виходить.

– Сюди, реб’ята, – гукає він, – витягніть мене з цього клятого шанця.

Чуваки ніяково дивляться один на одного, а потім зиркають на Сєву, мовляв, «а може, ну його на… може, хай там і сидить…» Сєва якось винувато киває вбік патлатої голови, мов, «нічого не поробиш, хлопці, треба витягнути цього мудака», тож чуваки з приреченим виразом на лиці йдуть за Христофоровичем, витягують його за руки нагору й, наче мішок з гівном, кидають на свіжу травневу траву, після чого повертаються назад і бережно беруть на плечі свої чорні, нагріті на весняному сонці камери.

– Значить, так, – підходить до нас патлатий, – я вже всьо чудово бачу, рекляма буде файна, але є одне «але»… Нам потрібен ще один актор.

– Антіне Христофоровичу, не потягне бюджет іще одного актора, ніяк не потягне, – почина причитати Сєва. – Розкажіть хоча б сценарій, щоб… Да, тебе, до речі, як звати? – звертається він до мене.

– Баз, – відказую я.

– Дуже приємно, Антін Христофорович, галицький режисер, – відрекомендовується розпатланий і дає мені візитівку, на якій написано «Антін Христофорович, галицький режисер». – Так от…

Тут галицький режисер раптом хапається за кишені своєї джинсівки й починає в них нишпорити. Того, що він шукає, в джинсівці нема, тому він так само хаотично нишпорить у кишенях джинсів, але там теж нема «того чогось»… Урешті-решт він засовує руку до однієї із задніх кишень і з полегшенням витягує звідти якісь колеса, висипає на долоню кілька штук і кидає в рота.

– А чого ти на мене так дивишся? – насторожено питає він.

Я знизую плечима.

– Це від голови, – продовжує виправдовуватись галицький режисер, – я ще ніяк не звикну до вашої кліматичної зони.

– Сєва, а звідки він? – пошепки питаю я.

– Ти ж чув, з Галичини… – так само пошепки відказує Сєва.

– А в них там що – інша кліматична зона? – починаю сумніватись я в своїх знаннях із географії. Кажу ж, на навчання забив ще в першому класі.

– Ага, – Сєва тицяє вбік Христофоровича й крутить пальцем біля скроні.

– Розумієш, – шепоче він, – я тут головний, але я завгосп, у мене бабки, у мене всьо, але фірма підписала контракт із цим режисером, тому нічого не вдієш…

– Але ж він на колесах.

– Нічого не знаю, – відрубує Сєва, – шеф сказав, що він креативний кретин…

Судячи з невинного виразу на обличчі, Сєва не розумів ані першого, ані другого слова…

І тут колеса, схоже, починають діяти, бо креативний кретин помітно пожвавився…

– Я сі то всьо так бачу… – пояснює він, жестикулюючи так активно, що збоку може здатися, немов він хоче злетіти. – Друга світова війна. Італійці, курва мать, наступають на ефіопів. Баз буде в нас ефіопом.

– Ефіопом? – охрінівши, перепитую я. – Але ж ефіопи – нігери, Антіне… як вас там…

– Антін Христофорович, галицький режисер, – підказує він, дихнувши мені в обличчя перегаром. – Шляк би мене трафив. Нігери, отже, нігери… Значить, так, – починає виправдовуватися він, – ти европейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії, і ти стаєш до лав армії цієї гордої й непохитної нігеро-кордофанської країни, аби ся бороти проти світового зла…

– Сєва, а що ми хоч рекламувати будемо? – обережно питаю я.

– Пиво… – зітхає Сєва.

– А до чого ж тут світове зло? – не розумію я.

– Це, – каже Сєва, – усе через їхню кліматичну зону.

– Через нігеро-кордофанську? – геть плутаюсь я.

Сєва так різко закочує очі під самого лоба, аж мені здається, що вони вже ніколи не повернуться в нормальне положення.

– Ну добре, – погоджуюсь я, – а френч, галіфе й гімнастерка… теж через кліматичну зону?..

– Ні, – відказує Сєва, – це через те, що пиво називається «Офіцерське»…

Креативно-кретинного Христофоровича накриває друга хвиля творчого пориву:

– Так… Баз сидить собі в шанці, всіх ефіопів повбивало, бо вони кепсько тямлять на військовій тактиці й військових маневрах… – аж захлинається він. – У База лишається граната й кілька флєжок «офіцерського» пива… О, ні… Ні… Ні… Сєво, Сєво мій дорогий, нічого в нас так не вийде! – картинно заламує він руки.

Сєва в розпачі хапається за голову.

– Сєвочко, нам потрібен макарон, – креативить Христофорович.

– Який макарон? – Сєвин розпач стає таким безмежним, що якби в нього росло волосся, то він би неодмінно його повидирав.

– Нам потрібен італійський зольдат, як же ти не розумієш?

– Але де я знайду вам солдата, та ще й італійського, Антіне Христофоровичу?

– Це від голови!!! – немовби переконуючи себе, кричить галицький режисер і кидає в рота ще кілька колес. —

Сєво, курва мать, але ж ми десь взяли европейського археолога, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії?

Я взагалі стою в повному ауті. Єдине, чого мені хочеться в цьому випадку, – міцно схопивши два стобаксових папірці, злиняти, просто непомітно злиняти від цих двох клоунів. Мене спиняє тільки даунський прикид і мої власні шмотки, що залишилися в мікроавтобусі під охороною старої швабри. «Така не відпустить, – думаю я, – вчепиться зубами в сідницю й…»

Аж раптом Сєвине обличчя починає випромінювати якусь незрозумілу надію. Він дістає з кишені трубу й швидко набирає номер.

– Значить, так, – каже він, – бери свій велосипед і мерщій пиздяч сюди.

Наступні хвилин десять минають у напруженій мовчанці. Сєва ходить туди-сюди й гризе нігті, Антін Христофорович лазить довкола окопу й, зробивши з вказівних і великих пальців подобу об’єктива, вибирає ракурси для зйомки майбутнього рекламного ролика.

За якийсь час на стадіон зі скаженою швидкістю влітає гопник-велосипедист у запилюженому костюмі. На всіх парах він підрулює до Сєви, зістрибує з велика й заклопотано відхекується, проте видно, що його просто розпирає природна гопницька цікавість.

– Значить, так, – з ходу обламує його Сєва, – ти будеш макароном.

Гопник, судячи з усього, трохи вилітає з колії й не зовсім ловить, чого від нього хочуть, але по-гопницьки довірливо й ствердно киває головою.

– Знайомся, це Баз, наш головний герой.

– Макарон, – діловито простягає мені руку гопник.

– Це наш кур’єр, – пояснює нарешті Сєва, – ніхто не знає міста краще за нього. Блискавка – не пацан! Антіне Христофоровичу, ми знайшли італійського солдата!

Антін Христофорович розмикає руки, тим самим ламаючи умовний об’єктив, і підходить до гопника.

– Перфектно! – каже він і дихає на гопника перегаром. – Тепер можна починати. Отже, наш головний герой – европейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії…

Після цього пасажу ентузіазм гопника поволі згасає, і я розумію, що він уже починає шкодувати.

– …залишається сам на сам із ворогом, – продовжує галицький режисер, – тобто з макароном!

– Я, це я – макарон! – почувши знайоме слово, робить крок уперед гопник.

– Гаразд-гаразд, – плескає його по щоці Христофорович. – Наш макарон має бути дуже агресивний, просто розлючений. Ти вмієш матюкатися по-італійськи? – руба пита режисер гопника.

Той розгублено хитає головою: мов, ні.

– Мдя… Так… Мммм… Словом, будеш кричати – мадонна путана! Ану повтори!

– Як-як? – знічено перепитує гопник. – Макдональдс сраний?

– Сєва, шляк би тя трафив, шо це за кретин? – обурюється Христофорович.

– Я не кретин, я кур’єр… тобто макарон, – раптово обурюється гопник.

Сєва, почувши слово «кретин» у негативному значенні, виглядає трохи спантеличеним, але й собі обурюється: