– Чтоооо? – спитала вона в сучок-заучок…

– Ето он вас падарвал!!! – запищала перша.

– А ви ж паставітє нам пять, за то шо ми такіє харошиє? – запищала друга.

Загальмована вчителька праці хвилин чотири стояла мовчки, а потім кинула в мій бік:

– Ідьоооом к дірєктаааару…

– А как же ми? – запищали сучки-заучки.

З третьої школи мене випхали вже тоді, коли я навчався в дев’ятому. Я не був пацифістом, проте наглухо не розумів, для чого на фізкультурі в мирні часи потрібен норматив з кидання гранати. Ми довго сперечалися з фізруком, і тоді він покликав директора, колишнього афганця.

– Кидай, сопляк, – сказав той, – у школі ти маєш навчитися всього, навіть захищати родіну.

– Від кого? – не зрозумів я.

Від кого її треба захищати, він, схоже, теж не знав, тому буркнув:

– Кидай, бо викличу батьків.

І я кинув. Граната закружляла в повітрі, гепнулась об футбольні ворота, відрикошетила й влучила фізрукові в ногу, розтрощивши йому великого пальця… Фігня полягала в тому, що фізрук, судячи з усього, не був ворогом нашої батьківщини й не становив для неї жодної загрози…

Словом, я був злий на школу, тому плекав напівбожевільні плани й, зовсім природно, вирішив помститися. Але оскільки терористичний досвід баскських сепаратистів після того, як я вилетів із другої школи, почав здаватися мені не дуже дієвим, я обрав дещо іншу тактику. По закінченні одинадцятого класу я свідомо вступив у педагогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини…

– Ти ще тут? – здивовано глянув з-під окулярів Сан Санич.

– Уже зник, – видихнув я.

– До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля дверей.

– Гммм… – почав викручуватись я, – розумієте, літо скоро… Час міняти імідж…

– Імідж – це добре, – погодився Сан Санич. – Але чого від тебе штиняє дустом?

Тут я вже не знайшовся з відповіддю й просто знизав плечима. Шефуля ще раз скоса на мене зиркнув, скрушно зітхнув, мовляв, що за редакція: астролог на якийсь біс пише прогнози із сексуальною активністю, від передовика чогось штиняє дустом, – і суворо сказав:

– Робиш роботу, береш двісті баксів. Завтра вранці мої, чесно зароблені відсотки, – «чесно зароблені» він виділив логічним наголосом, – тобто рівно половина, мають лежати в мене на столі. А тепер щезни. І зроби щось зі своєю головою.

– Лежатимуть, зроблю, на все добре, – пошаркав ногами я і вже за дверима додав: – Вітання дружині, муділа. При цьому на мене недобре зиркнула секретарка – вагітна растаманка-Свєточка.

За п’ятнадцять хвилин я вже їхав у 163-ю школу, хоч зовсім не підозрював, який іще шоу-бізнес може на мене чекати. Може, там знімають шкільне порно? Але навіщо я їм потрібен, якщо від мене штиняє дустом і в мене що попало на голові?

На превеликий подив, школа 163 була зачинена, як, зрештою, і всі нормальні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці мали лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. «Ні-ні, ай лав шоу-бізнес», – заспокоював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі довбонув кілька разів ногою в масивні дерев’яні двері так, що на мене посипалась штукатурка.

І тільки потому десь глибоко всередині почулася загадкова метушня. Мені чомусь здалося, що то якась велетенська риба ковтнула людину, котра тепер намагається вибратись назовні.

– Шо нада, ля? – крізь щілину прочинених дверей на мою голову підозріло вирячився старпер у побитій міллю совковій шапці-вушанці з кривою кокардою.

– Де тут у вас шоу-бізнес? – спитав я в нього.

– Шо-шо, ля? – не зрозумів він.

– Сьогодні, крім мене, ще хтось приходив? – спростив я питання.

– Да-да, – відразу ж закивав він, – там якісь підари за школою в окопі товчуться…

– Підари? В окопі? – хотів був перепитати я, але старий уже зник за дверима, і я почув, як його кроки віддаляються таємничими коридорами школи-риби.

Галіма мілітарна тема, через яку я вилетів з третьої школи, і сексуальна, точніше, зі слів дідка, гомосексуальна, активність мене зовсім не приваблювали… тож за школу я вийшов із деяким острахом… Там було порожнє футбольне поле, турніки, смітник, а насамкінець я справді побачив купку людей, що метушилися на майданчику для допризовної підготовки юнаків. Юнаків я серед них не помітив, і це почало мене стрьомати…

– Доброго дня! – підійшов я до чуваків і привітався з усіма одразу. – Мене прислав Сан Санич…

Троє з них запитально озирнулися й кілька хвилин мовчки мене вивчали. Особливо уважно дивились ті двоє, що були з відеокамерами. Мені навіть почало здаватися, що вони мене знімають.

– А-а-а! Шурічеґ! – раптом сплеснув руками третій, що був без камери, натомість мав лисий череп і якусь непевну посмішку.

«Господи, – вжахнувся я, – правду дідок казав: такого не злякає навіть те, що від мене штиняє дустом».

– Я Сєва, – підійшов до мене лисий і простягнув руку, – я тут головний, а ти, мабуть, той актор, про якого Шурічеґ казав. Мдя-мдя-мдя, правду говорив, молодий – лице мужнє… От тіки на голові в тебе ЩО?

– Літо скоро, – знизав я плечима, – час міняти імідж.

– Ну, прича в тебе попсова, але дезик прикольний, – підбадьорив мене лисий Сєва.

«Ну й який він після цього натурал?» – подумав я, і в мене аж мурашки по шкірі побігли.

– Як називається?

– Хто? – не зрозумів я.

– Дезик.

– Кірі-кірі, – згадав я назву котячого шампуню.

– Треба й собі буде купити, – схвально закивав Сєва лисим черепом, – ладно, давай роздягайся, я тобі все по ходу поясню! – раптово змінив він тему.

– Слухай, Сєво, ти, здається, сказав «роздягайся», чи мені почулось? – з острахом перепитав я. – Я що – голий буду?

– Да-да, роздягайся! – кивнув він мені так, наче я зараз на прийомі в лікаря, а не посеред майданчика для допризовної підготовки юнаків.

– Я потрібен вам голий? – ставлю питання руба.

– Да, – каже Сєва, – тобто НІ, – миттю виправляється він.

– Але ж ти сказав «роздягайся».

– Справді? – щиро дивується лисий. – Я мав на увазі «перевдягайся»…

Я напружено зітхаю, а Сєва вже тягне мене вбік мікроавтобуса, запаркованого в кущах. На початку я був такий розгублений, що навіть не помітив його. З прочинених дверей мікроавтобуса, сидячи на купі картатих торб, за нами спостерігає стара швабра, на якій стільки штукатурки, що вистачило б відреставрувати кілька архітектурних пам’яток.

– Ось, – каже Сєва й підштовхує мене в плечі.

– Умгу, – багатозначно киває вона.

– Амга, – не менш багатозначно відповідає Сєва.

Повна дупа – абсолютно однозначно.

Швабра починає копирсатися у своїх картатих торбах і врешті-решт дістає звідти потріпаний військовий френч, галіфе й гімнастерку.

– А чоботи? – питає Сєва.

– Чоботов нєту… – знизує плечима швабра.

– Ну й ладно, – махає рукою Сєва, – роз… тобто пере… вдягайся.

Пере…вдягатися я йду за мікроавтобус, бо робити це на очах у Сєви стрьомно. Повертаюся назад у новому прикиді, але в кросах – вигляд у мене відверто даунський, для повної картини бракує тільки гранати. Сєва тим часом порпається в барсетці, що висить у нього на поясі.

«Точно шукає гранату», – думаю я, але він раптом дістає звідти двісті баксів, і вся ця затія починає здаватися мені не такою вже й провальною. Студентське життя навчило мене розтягувати шість картоплин і три кубики бульйону на цілий тиждень, а також любити гроші… Я б не сказав, що закоханий у бабки, але коли їх бачу, вони мені подобаються, однозначно подобаються.

Сєві бабки, схоже, теж подобалися, може, навіть більше за слово «роздягайся». Тому, віддавши мені двісті баксів, він помітно занервувався й подріботів до чуваків з камерами.